На превеликий подив, писали поки що про Вікторію Береженко, нашу Віку. В газеті була стаття, яка називалася: "Я малюю море". А малювала море — Вікторія Береженко, юна художниця з Заозерного, яка стала переможницею обласного конкурсу юних художників — учнів загальноосвітніх середніх шкіл. Ми штовхали один одного головами, намагаючись читати утрьох одразу, бо навіть Коржаневі заманулося перечитати написане.
Ми читали і щось вигукували, від подиву і гордості.
На конкурс подали малюнки п'ятдесят шість учнів, а найкращі виявилися у Віки. А ще тут говорилося, що вона здібна, талановита, що у неї своєрідне відчуття кольору, власне бачення навколишнього світу, а в малюнках її — надзвичайно цікаве поєднання кольорів, оригінальне просторове вирішення. Що це таке — ми не розуміли. Але все одно приємно.
Ми знали: Віка їздила до Одеси. Але вона ні словом не обмовилася, що подала свої малюнки на конкурс і що з нею розмовляв кореспондент обласної газети. А він таки розмовляв, бо навіть описує у статті її зовнішність і слова ці: "Я завжди малюю море", — сказала вона сама, коли кореспондент запитав, які пейзажі їй найбільше подобаються малювати. Два малюнки її теж були видрукувані в газеті разом зі статтею. На одному намальовано човни біля нашого рибальського причалу. А на другому — коса, що відокремлює лиман від моря, за косою, далеко на обрії — пароплав.
Ми закінчили читати, подивилися малюнки і, не випускаючи з рук газети, дивилися тепер один на одного, занімілі від подиву
— Фантазіон! — перший опам'ятався Філ. — Слухай, може, той бак, до якого ми бігали, справді був "літаючою тарілкою"?
Микола доторкнувся до його лоба і, на всяк випадок, обережно порозліплював наші пальці, щоб у захваті ми не порвали газету чи не поцупили її.
— Дива! — підтримав я Філа.
— А цей малюнок — "Човни біля причалу" — я бачив, — мовив Стась.
— Коли це ти бачив його? — підозріло цікавлюсь я.
— Ну, не те, щоб сам малюнок. Але бачив, коли вона малювала.
— Тільки вона тебе одразу ж прогнала, — кажу я, хочаіне був свідком цієї сцени.
— Правда, прогнала, — сміється Філ. — Ти ж знаєш, що вона усіх проганяє, коли виходить зі своїм альбомом. Нікого й близько не підпускає.
— І вірно робить, — втручається Микола. — Хіба з вами щось путнє намалюєш?
— Особливо з тобою, — огризається Філ. — Але я знаю, що потім вона перемальовує з альбому на матерію в рамці. І матерію цю привозить з міста її сестра.
— А пам'ятаєш, вона казала, що іде в Одесу до сестри? — хапаю його заруку, — Так от, може, вона й була у сестри, але насправді їздила на цей конкурс і тоді з нею говорив цей кореспондент.
— Конспіраторка нещасна, — обурюється Філ.
— І ти так не робив би? — запитує Микола. — А раптом невдача? Соромно ж признатися, що твої малюнки забракували. У нас у школі вона малює найкраще — це всі знають. От вона й мовчала.
Тепер я так само підозріло дивлюся на Миколу. Щось він став занадто розсудливим, коли йдеться про Віку. Щось він...
— Це правда, — погоджується тим часом Філ. — Якщо невдача — тоді вже краще мовчати. І щоб мало хто знав про неї.
— Віка й зараз не бігає і не кричить, — зауважую я. Філ і Кор— жань переглядаються, а я повертаюся й спокійнісінько починаю одягатись.
— Що там не кажіть, а тепер вона загордиться, — і собі починає одягатися Філ. — Юна талановита художниця! Переможниця обласних і світових конкурсів. Її картини будуть у музеях Франщї. Ти не пам'ятаєш, як там зветься музей, про який нам розповідав учитель малювання? Музей у Парижі. Про нього мріють усі художники.
— Лувр, — кажу, сам дивуючись, як це я пригадав його назву. От що мене ніколи не цікавило — так це картини і музеї. А, мабуть, дарма. Треба було поїхати до батька, в його будинок відпочинку. Походили б по музеях та по театрах.
— О, Лувр! — тикає пальцем у небо Філ. — Їїкартини будугьуЛув— рі. Талановита художниця Вікторія... Слухай, а ти помітив, яке у неї ім'я? Вікторія. Це ж саме для художниць.
— Не помітив, — бурчу я. — Завжди називав її Вікою.
— Я — теж. Але тепер не дозволятиме цього. От побачиш.
— Не мели дурниць. — Мене починає дратувати балаканина Філа. Напевне тому, що сам побоююсь: раптом після конкурсу і після цієї статті Віка справді запишається? Чому б і ні? Її вітатимуть. Писатимуть листи. Може, навіть відомі художники писатимуть. А в класі її називатимуть гордістю заозерянської середньої школи.
— Там і нашого вчителя малювання згадали, — каже Микола. — Уявляєш, який він задоволений?
— І повинні були згадати, — твердо кажу я. — Він — її вчитель.
— Він і наш учитель. — Філ присідає і кланяється, широко розводячи руками, як клоун.
— Ні, відтепер він — її вчитель, — стою на своєму. — Чого навчились від нього ми з тобою? Тільки й того, що переводили папір та олівці й стріляли один в одного з рогаток. А вона вчилася. Урок малювання був її улюбленим.
— А може, він нас погано навчав? — розгублено питає Микола Коржань. — Кажуть же іноді: не зумів захопити своїми уроками.
— Навіть якби тебе вчили всі вчителі малювання світу, все одно малював би, як рак клешнею, — обурюється Філ. — І я так само малював би. І Тороч теж. Єдине, на що ми здатні, це викопувати з мулу мішки з якимись паперами. І так нам і треба. Якби ми не заважали вчителю, Віка малювала б ще краще. Ці, правда, теж непогані. І жаль тільки, що в газеті обидва малюнки сірі. Хіба це малюнок, як усе сіре? А якби всі бачили, які там красиві кольори, про які пише кореспондент.
— Цього літа в селі діється щось надзвичайне, — каже стиха Коржань. — Якісь "літаючі тарілки", якісь мішки, якісь водолазні боти, талановиті художники, коні, катакомби, Роман Гонтар, що повторив подвиг Сусаніна. Щось таки діється в нашому Заозерному. Жаль тільки, що сам я невдаха.
— Нічого, про тебе напишуть, як про найбільшого невдаху світу, — заспокоїв його Філ. Ми вже одягайся. Філ обіймає нас за плечі, і всі ми, обнявшись, ідемо до села, наспівуючи пісню. Кожен свою.
— А даремне написали про вчителя малювання, — сміється Філ. — Він мало не вліпив мені двійку за чверть. Краще б згадали нас. Усіх трьох. Юна художниця Вікторія Береженко має справжніх друзів, які ніколи не залишають її у біді: Руслана Гороча, Стася Філонського ще й на додачу якогось там Миколу Коржаня.
— Вчителька літератури поставила тобі двійку, — бурчу я.
— Виходить, що й вона не моя вчителька, а Петра Каганюка. Він її улюбленець. Якщо так піде й далі, то вийде, що всі вчителі матимуть своїх учнів, а Стася Філонського не вчить ніхто. Він — геній-самоучка.
— Так воно й буде, — зауважую я. — Якщо так учитимешся, як учився, вчителі зречуться тебе.
— Я батькові слово дав, — зганяє з свого обличчя усмішку Філ. — І собі теж. Якщо цього року я не підтягнуся з усіх дисциплін, іспитів в училище мені не скласти, це я знаю точно. Кажуть, там стільки хлопців, що не проштовхатися.
— А якщо справді не поступиш? — співчутливо запитую я.
— Розшукаю Гіві Кабрідзе і попрошуся до нього на бот. Учнем. Навчуся й стану водолазом. А потім однак поступлю. Ти ж знаєш, як я хочу стати моряком.
— Знаю.
— Хто б порадив, ким стати мені? — чухає потилицю Микола. — Може, теж податися в морехідне?
— Давай. Удвох веселіше. Потім плаватимемо на одному кораблі. Якби Руслан передумав стати вівчарем — вступали б утрьох.
— Ви мені й тут набридли, — стенаю плечима.
— Неправда, — примирливо, майже лагідно каже Філ. — Без нас ти помер би з нудьги. Побудеш у своєму таборі, тоді побачиш, яке це життя без Філа.
Біля хвіртки стоїть Віка. Я помічаю її перший і зупиняюся. Філ і Микола, здивовано глянувши на мене, переводять погляд на садибу Береженків і теж застигають, не знаючи, що робити далі.
Віка у блакитному брючному костюмчику, волосся "хвостиком", у руці якийсь кульок.
— Де ви вештаєтеся? — весело питає вона ще здалеку. — У мене цукерки закінчуються. Шоколадні. "Добре, що хоч вийшла без газети, — полегшено зітхнув я. — Було б соромно за неї. А так — молодець".
— Ну, чого ви там стоїте ніби вкопані? — щиро дивується Віка. — Думаєте, піднесу їх? Як купатися в рибальській гавані, то без мене.
— Шоколадні цукерки, — штовхає мене ліктем Філ. Що за звичка за кожним словом штовхати?
— Якщо ти ніколи не куштував цукерок... — кажу я.
— А ти це читала? — розмахує газетою Микола Коржань.
— Про конкурс? Звичайно, — каже Віка. — Це всі читали. Ви — останні.
Я вражений. Вона поводиться так, наче нічого не сталося. Наче не було конкурсу, не вона на ньому перемогла і не про неї там писано. Ясна річ, вона вдає, ніби це її анітрішки не хвилює. Мовляв, присудили премію, написали — й гаразд... Звичайно, я розумію, що це гра, але чомусь вдячний їй, що поводиться вона саме так. Якби вона вийшла за хвіртку й удала, що не помічає нас, або помітила й негайно майнула назад у двір, або мовчки дочекалася, поки доплентаємося до неї, а тоді подивилася на нас, як король на жебраків, — я зрозумів би, що ми втратили Віку. Назавжди. І перестав би поважати її. Та поки що Вікторія Береженко, "талановита юна художниця з Заозерного", поводилась, як належить. Вона не цуралася друзів, не зазнавалася, не підкреслювала своєї винятковості.
— У мене лишилося п'ять цукерок! — гукає Віка. — Або ви біжите, або ніколи в житті не покуштуєте, що це за диво. їх привезла сестра з Одеси.
Першим зривається Коржань. Не каже ні слова, мовчки, втративши будь-яку гідність...
Філ теж було ступнув уперед, але глянув на мене.
— Ти що, принципової? — запитав мене.
— Ну, просто у мене є справи. Треба навідатися до діда. Давно не був у нього. Розповідатиме про десант.
— Ну?! — дивується Філ. — Зараз розповідатиме?
— Коли попрошу.
— Все одно. Не розумію, що поганого зробила тобі Віка. Дід розповідатиме й увечері. А тут — шоколадні...
— Мені треба до діда, — вперто стою на своєму.
Ще за хвилинку до цього мені й на думку не спадало йти до "морського піхотинця" Тороча, але тепер я мав твердий намір звернути саме в той провулок, у якому він жив. Бо це була єдина можливість уникнути зустрічі з Вікою. От тільки чому я так прагнув уникнути її — цього я пояснити не міг. Може, тому, що разом зі мною були Філ і Коржань? А я хотів би зустрітися з нею наодинці. Мабуть, тому...
— Як хочеш, — бурчить Філ, уже відійшовши од мене на кілька кроків.