Не пішов, а побіг.
Експерт і справді перевершив себе – знайшов навіть не волосинку, не краплинку поту, і не відбиток пальця. Значно цінніша була його знахідка, хоч і геть непомітна. Натомість обличчя стало аж сірим, і лише навколо очей розпростерлися темні плями – як наче у панди.
Дуже некорисна для здоров'я була задіяна ним метода. Хоч як ховай обличчя під маскою, хоч які окуляри, а ультрафіолет пробивається й випалює очі.
Але плямка, крихітна плямка поміж батареєю та підвіконням мала в ультрафіолетовому освітленні трохи контрастніший вигляд, аніж у звичайному діапазоні.
— Кров? – сухо запитав кремезний.
— Кров, — задоволено кивнув експерт і зняв маску та рукавички. Його роботу було закінчено. Хай навіть ще багато чого цікавого можна пошукати в квартирі, але головне знайдено.
Він простягнув кремезному металеву платівку з голкою – дуже схожу на ті, що їх так бояться маленькі дітки в поліклініках. "Зараз укусить комарик, — лагідно примовляють до них медсестри. – Кусь – і зовсім не боляче!"
Ходить байка, що одне з дитинчат після укусу висловило подив та незадоволення в таких виразах, що їх медсестрички не знають. І не лише ті, що кров беруть, а навіть і ті, що працюють у шпиталях.
Що ж, учитись ніколи не пізно. Буде, буде робота медичкам.
Кремезний обережно тицьнув голкою у край плямки, потім – ще обережніше! – підніс інструмент до обличчя й легесенько торкнув язиком.
— І як? – зацікавлено спитав експерт – Вистачить? Чи, може, наколотити розчин?
— Вистачить, — буркнув кремезний. – Але наколоти. Треба ж роздати...
Кров мала чіткий, легко розпізнаваний присмак.
Мастилом і порохом тхнуло від тої крові. Вправними рухами ворога, з ледь помітним, зовсім крихітним адреналіновим присмаком – трохи хвилювався, звичайно, але більшість людей так хвилюються, коли спізнюються на роботу.
А ще присмаком попелу віяло з тої краплі – попелу багатьох убитих. Досвідчений був стрілець, вправний та підготовлений.
Відгонило також воском та ладаном, нахабним бородатим попом із тютюновою монополією в кишені та золотим хрестом на митрі, теж гаптованій золотом. "Вони не люди! — так і чувся голос того попа. – Вони не належать до Людського Світу! Убий їх усіх!"
І, нарешті, з самого низу, з останнього шару смаку, з-під мастила, попелу, адреналіну та ладану долинало глибинне. Ледь чутно смерділо карликом – лисим, носатим, огидним навіть на вигляд, мерзенним на дотик, неприємним на слух... на смак, мабуть, також гидким, але вгородити ікла це не завадить...
— Ну, що там? – не витримав цікавий експерт, і кремезний здригнувся. – Що скажете?
Експерт кивнув, але не донизу, як кивають нормальні люди, а якось убік, наче й не кивав, а головою показував напрям. Якби від того кивка народився промінь, і якби він проник крізь цеглу будинку, то полетів би далеко-далеко, у ті краї, звідки до майдану приходять ранкові сонячні промені, де багато лісів і малувато ораної землі, де мешкають люди – трохи не такі, як тут, із трохи іншими харчовими традиціями, але так само з двома руками, двома ногами й лише однією головою над усім цим хазяйством, і надто, надто багато зайвого бере на себе та голова. Серця вони не слухають, на побажання тіла майже не звертають уваги — хіба, може, на ту частину, яка час від часу шукає на себе пригод.
Але рішення, звісно, ухвалює не згаданий орган, а голова. Та сама, що керує тією країною.
Доведеться стинати.
Важко це буде, й помре багато хороших людей, і хороших нелюдей теж; багато буде пролито крові, й розсипано буде багато, багато, багато попелу...
Але іншого виходу просто нема.
— То що думаєте? – експерт уже зовсім плюнув на ієрархію й аж палав від цікавості.
— Думаю... – кремезний з деяким жалем прибрав голку з уже непотрібним зразком. – Я думаю...
Він помовчав і зітхнув, але потім таки сказав:
— Думаю, що буде велика війна.
СПІЛЬНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ
— Відчепись, — сказав я тому, що сидів на плечі ліворуч. – Нема в мене настрою для приємних знайомств.
— Як хочеш, — ображено форкнула істота. Помовчала, й додала абсолютно нейтральним тоном, не закликаючи, не переконуючи – просто інформувала:
— Завтра настрій буде, а дівка — ні.
Гад. А може, гадина, бо з статтю істоти я так і не розібрався. Малувата вона для того, щоб я тим цікавився. Та й ріжки з ратицями не надихають до тісного знайомства. От ніжки й високі підбори – надихають, атож...
Я провів ті підбори поглядом.
— Цок-цок, — сказали вони. – Цок-цок, цок-цок-цок. Як за мною не підеш — будеш віслючок.
Ну що за день, усі проти мене.
— Ну а як ти це собі уявляєш? – вже не так різко запитав я істоту. Ту, що на плечі, звісно, а не ту, що поцокала. – Що, отак підійти й попросити номер телефону?
— Звісно, ні! — істота аж форкнула. – Згадай інструкції поручика Ржевського, заговори про погоду, про музику, запроси барабан послухати. Тобі скільки років?
— Не твоє діло, — теж огризнувся я. – Сам повинен знати. Або сама. Або саме.
— Та я знаю... – приховане запитання про стать істота, як завжди, "не помітила". – Це так, риторично. Ну що, так і будеш поглядом їй чобітки натирати?
Я зітхнув і поглянув на праве плече. Істота в білому стулила крихітні губки у куряче гузно – хоч селфі роби! – й мовчала. Знала, мабуть, чим скінчиться.
Ну а чим ще могло скінчитися?
Наздогнав. Попросив. Отримав.
Спочатку те, що просив, через день те, про що не питав, а хто спочатку питає, той дурень. Ясно ж, що скаже "не дам!". І взагалі не дам, і на першому побаченні не дам, і так не дам, і туди не дам. От я й не питаю. Якби кожного разу питав, то так би й ходив недадений.
— Ну й що мені з нею робити? – запитав я істоту в білому. Ту, що на плечі праворуч. – Може, порадиш?
Запитання виникло через тиждень, коли дівчина на підборах вирішила порадувати мене новою білизною – за мій, звісно, рахунок, у моїй підставці для зубних щіток дивним чином опинилося на одну щітку більше, аніж я звик, а на вішалці замість одного рушника загадково виросло штук сім, і всі якісь спеціалізовані – той лише для ніг, той лише для рук, цей для обличчя, а цей після купання на голову тюрбаном накручувати.
Воно, звісно, цікаво, коли з усього одягу на гарній дівчині лише тюрбан, і навіть дуже цікаво, але сім рушників – це, я вам скажу, далеко не сім вуалей. Це сім вечора – час, коли маєш іти додому, бо там дружина, кіт, телевізор і невинесене сміття.
А воно мені треба? Ну... може, й буде треба, але явно не зараз.
— Запропонуй їй руку та серце, — натхненно сказала істота в білому. – Знайди для вінчання гарну затишну церкву, не найбільшу та найрозкішнішу, але й не сільську занедбану. Гадаю, є сенс розглянути Свято-Михайлівський, Видубицький монастирі або... втім, краще спитай у нареченої, це ж її свято! Станьте біля вівтаря, й урочисто покляніться бути разом у багатстві та бідності, горі та радощах, аж поки смерть не розлучить вас...
— Кхе-кхе, — почулося з протилежного боку, і янголець насупився. Або насупилася. Або насупилось, бо з його статтю була та сама фігня.
Здогадувалося, мабуть, що зараз почує.
Вгадали. Обидва.
— Да пошли ты ее нахрен, — позіхаючи, мовив(а,о) чортик.
Я показав йому вказівного пальця. В одній непоганій повісті так лякали балакучого клопа – натякали що роздушити комаху, мовляв, справа однієї секунди. Там допомагало й тут допомогло. Роздушити може й не вийшло б, але щиглем збити з плеча – залюбки. Пробував. Мені сподобалося, а чортику ні.
Праворуч заплескало у долоні.
— ...одягни їй на палець обручку!.. – урочисто продовжив(а,о) писклявим голосом янголочок. – Нехай те кільце...
Я склав вказівного та великого пальці в кільце й показав. На обручку вийшло не дуже схоже, натомість як для щигля – то в самий раз, й янголятко також замовкло.
Порадники, хай би їм чорт. Тільки з пантелику збивають. Нацькувати їх один на одного, чи що, й прийняти рішення залежно від результатів матчу? Пробував. Не б'ються. Шиплять одне на одного, лаються знайомими й незнайомими мовами, але скоротити дистанцію навіть не пробують.
Боягузи.
Ні, ну воно ж колись таки доведеться...
— От краще колись, аніж зараз, — ледь чутно прошепотіло бісеня. Тихенько-тихенько, щоб янголець не почув. Бач, підступне яке...
— Ну а яким же мені бути! – прохихотіло воно у відповідь.
Так, напочатку це дратувало. Незручно відчував я себе, знаючи, що думки, найпотаємніше, що тільки є у людини – і раптом відкрита книга. Так, лише для двох, гм, осіб, ну то й що? Все одно мало не придушив. Тільки й врятувало обох негідників, що встигли дати по корисній пораді.
Але краще б грошима взяв. Бо сперечаються, негідники, з кожного приводу, а приймати рішення один чорт доводиться здогадайтесь кому.
— Тобі скільки років, — зайшло янголятко з іншого боку. – Вже он зморшок на морді більше ніж рівного місця!
Ну, це воно перебільшило. Хоча й не дуже.
— Ну и что? – обурилось чортеня. – Подумаешь, морщины. Не баба же – за гладкостью морды следить. И вообще, морщины — символ мудрости, вот. Песню помнишь? Мужская красота в морщинах и в седине.
Пам'ятав я пісню. В якомусь старому радянському фільмі вона звучала. Але пам'ятав також, що дівка тому, хто пісню співав, не дала.
Щось раціональне в словах янголятка, звісно, було... але у словах чортеняти також. Років надцять у мене в запасі ще є, а навіть якщо й не створю кубло взагалі ніколи, то великої катастрофи в цьому також не бачу.
— Умирать будешь – стакан воды никто не подаст! – пригрозив янголець. Резонно, резонно.
— Коли помираєш, то воно якось не до води, — також цілком вірно заперечило бісеня.
Мабуть же ж розуміється на питання. Багатьох прийняло.
Шкода, що не розповідають про це нічого. Мовчать, як заціпило. Ані біле створіннячко ні словом про потойбічний світ не обмовилось, ані чорне. Заборонено, мабуть. Хоча є, звісно, ще один варіант, і він мені не подобається.
Шизофренічний варіант. У прямому, у найпрямішому сенсі. Не в тому плані, що вони шизики, а в тому, що шизик – я. Що обидві істоти насправді витвір моєї уяви, й суперечки між ними насправді лунають виключно у моїй голові. Й, відповідно, знають обидва торохтуни лише те, що знаю сам я, й ані байтом інформації більше.
На користь цієї гіпотези говорив ще один цікавий момент – що торохтіли вони обома мовами; тими, якими я володію сподіваюсь що непогано.