Як ви вже здогадалися, в'язнем був саме він. Ще вчора мій колишній куратор мав владу наді мною і такими, як я, а сьогодні опинився в цьому підвалі. Звичайно, я для нього був ворогом номер один, бо не хотів услід за ним померти. З якого дива мені брати на себе вину за злочин, якого я не здійснював? А намір убити Путіна був саме таким злочином, за який карали смертю. Все це я зчитав з його обличчя, коли він дивився на мене. Проте потрібно було задовольнити свою цікавість: навіщо Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, тягне і мене за собою в могилу? Він справді вірив, що я хочу і зможу вбити Путіна й збирався підготувати мене до цього?
Як я зрозумів, Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, вирішив влаштувати нам щось на кшталт очної ставки. Якщо з Сергієм Сергійовичем, чи як там його насправді звали, було все зрозуміло, то щодо мене він ще мав певні сумніви. Йому хотілося дізнатися, чи готовий я психологічно вбити Путіна. Однієї миті мені навіть здалося, що він приймає своєрідну естафету від Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, щоби згодом підготувати мене до вбивства Володимира Володимировича, але вже наступної миті я подумав, що це було б аж занадто.
Над обличчям Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, добряче попрацювали. Синці під очима, пошматована нижня губа, з рота і зараз цівкою стікала кров на білосніжну сорочку. Здавалося, мій колишній куратор уже не звертав увагу на такі дрібниці, ніби розумів, що незабаром піде туди, звідки нема вороття. Я помітив, що у нього не було ременя в штанях і шнурівок у черевиках. Якщо в тебе скуті роки й ноги, то як ти можеш повіситись? Пахло театральною постановкою. Втім, чоловіки в чорному, можливо, намагалися виключити будь-які несподіванки.
І тут мене наскрізь пронизала одна проста думка. Будь-який чоловік у чорному, який намагався вискочити за рамки Системи, був приречений на загибель. У цьому він нічим не відрізнявся від простих смертних. Втім, мабуть, різниця все-таки була. Якщо простих людей знищували відразу, без попередження, то викреслені Системою чоловіки в чорному мали привілей помирати повільно і в муках.
Мабуть, Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, навіть не здогадувався, а знав це. Коли він перевів погляд з мене на Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звали, я зчитав прохання про милосердя. Як же йому зараз хотілося бути простим смертним, щоби прийняти швидку смерть. На обличчі в мого теперішнього куратора не було написано нічого хорошого, але його очі не обіцяли в'язневі помилування. Ти ж знав, голубе, що на тебе може чекати, коли давав згоду приєднатися до чоловіків у чорному, а потім зрадив Систему.
Охоронці поставили на ноги Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, й Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, запитав у нього:
– Навіщо ти звів наклеп на Тринадцятого, заявивши, що він готовий убити Володимира Володимировича?
Нещасний не витримав погляду свого мучителя й опустив голову. Несподівано Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, зі всієї сили ударив у живіт Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, той глухо скрикнув і зігнувся навпіл. Якби не охоронці, які продовжували його тримати під руки, він, мабуть, упав би.
– Відповідати, коли я тебе запитую! – гаркнув Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали.
Обличчя мого теперішнього куратора аж пересмикнулося від люті. Тепер я знав, що таке ненависть людини, для якої життя інших – ніщо.
– Повторюю ще раз: навіщо ти звів наклеп на Тринадцятого, заявивши, що він готовий вбити Володимира Володимировича?
Я думав, що Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали, зараз знову вдарить Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, але той встиг відповісти:
– Не знаю.
Сказав він це дуже тихо, але всі почули.
– Що?! – визвірився Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звали. – Ти захотів забрати з собою на той світ невинну людину?!
Він нещадно бив нещасного, що й охоронці вже не могли його втримати. Коли ж Сергій Сергійович, чи як там його насправді звали, впав на бетонну долівку, мій куратор добивав його ногами, намагаючись обов'язково вцілити в голову.
Звичайно, чисто по-людськи мені було шкода Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали, але я вже нічим не міг йому допомогти. Якби зараз став на його захист, то мене б так само скатрупили, як і його. Але мрія про те, що я маю стати Путіним, тепер була стратегічною в моєму житті. Заради неї я повинен був знехтувати усім іншим, в тім числі й життям якогось там Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звали.
28
А потім я всеньку ніч розмовляв з Путіним. Я лежав, а він сидів на моєму ліжку.
– Ти думаєш, я чіпляюсь за владу? – запитував Володимир Володимирович. – Якби ти знав, як вона мені остогидла. Але ж хто мене замінить?
Він прискіпливо дивиться мені в очі, ніби хоче вивідати, що ж там насправді коїться в моїй бідній голівоньці.
– Ось ти би хотів? Бачу, що аж пищиш, так хочеш.
Я й не збираюся заперечувати. Це було би нечесно. Адже ми друзі.
– А що, ти не зумів виховати собі наступника? – запитую.
Мені самому дивно, що я з Путіним на "ти". Він на це не зважає, ніби так і має бути.
– Розумієш, – розтлумачує мені, мов недолугому школяреві, – якщо в цій країні всі тебе бояться, який може бути наступник?
Я думаю. Невже я теж боюся Путіна? Та ні. Не знаходжу жодної підстави боятися його. То чому я не можу бути його наступником?
– Ти не можеш бути моїм наступником, – каже Путін.
Таке враження, що він вгадує мої думки. А може, у нього давно є пристрій, який вловлює думки людей?
– Я цього не дозволю, – каже він. – Ти – мій друг. Президент – це щоденна смертельна небезпека. Жоден охоронець чи двійник не захистить тебе.
Путін уважно дивиться на мене. Здається, хоче сказати ще щось дуже важливе, щоби остаточно переконати мене не пхатися на його місце. Так і є.
– У тебе моє обличчя, – каже Володимир Володимирович. – Другого Путіна Росія не витримає.
Ми мовчимо. Я хочу сказати йому, що мені можуть зробити ще одну пластичну операцію й повернути колишнє обличчя, але стримуюсь. Путін похитнув моє бажання стати президентом. Якщо я справді хочу бути замість нього, то повинен знайти вагомі аргументи – і насамперед для самого себе. Але не зараз, а зранку, коли думається найкраще.
Путін розчиняється у просторі й часі, ніби його ніколи не існувало на цій грішній землі. Як Гітлера. Як Сталіна.
Мабуть, я заснув, бо коли прокинувся, Путіна вже не було на моєму ліжку. Не відразу розумію, що це все мені наснилося. І коли я встав, поснідав, розмова з Володимиром Володимировичем геть чисто вивітрилась із моєї бідної голівоньки. Залишився лише неприємний осад, що він хотів мене від чогось застерегти. Усвідомлюю, що це дуже важливо для мене. Але мої зусилля марні: нічого конкретного я вже згадати не можу.
Натомість думаю про Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звати. Після того як його змасакрував Іванов Іван Іванович, чи як там його насправді звати, бідака, мабуть, віддав Богові душу. Або його дострелили, щоби не мучився. Ловлю себе на думці, що мені зовсім не шкода Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть. Не рий іншому яму, бо сам у неї впадеш. Добре, що так сталось, бо якби Сергій Сергійович, чи як там його насправді звуть, запропонував би мені вбити Путіна, як я мав себе поводити? Відмовився б? Тоді не знати, що би він зі мною зробив. Пристав би на його пропозицію? Але тоді могло би з'ясуватись, що це провокація, перевірка мене на лояльність до чоловіків у чорному.
Мені й досі здається, що з мене добряче насміялись, розігравши зраду Сергія Сергійовича, чи як там його насправді звуть, його жорстоке побиття у камері, після чого навряд чи можна вижити. Не вір очам своїм. Але ж я це бачив. Чи це теж був сон, як розмова з Путіним у мене на ліжку?
І все-таки від чого хотів застерегти мене Володимир Володимирович?
29
Події розгортаються стрімко.
У Верховній Раді України під час сесійного засідання падає люстра. Вбито п'ятдесят сім народних депутатів, ще шістдесят вісім знаходяться у лікарні, з них дев'ятеро – у критичному стані.
Телеканали всього світу, в тім числі й російські, крутять виступ українського президента. У тому, що сталося, він звинувачує спецслужби Росії, оголошує про розірвання дипломатичних відносин з цією країною. В Україні оголошено тижневий траур і дочасні вибори до Верховної Ради, які мають відбутися через місяць за спрощеною процедурою. Тепер має бути лише 150 народних обранців замість 450, і виходить на те, що фактично їх призначатиме президент.
Натомість українська опозиція, російські політики, деякі світові лідери стверджують, що падіння люстри в сесійній залі Верховної Ради України, яке мало такі важкі наслідки, було підлаштоване українськими спецслужбами. Президент уже давно не знаходив спільної мови з парламентом, який блокував прийняття важливих законів, ось і вирішив розв'язати проблему в такий жахливий спосіб.
У Москві, Санкт-Петербурзі, Воронежі, Саратові, Ульяновську й Владивостоку впродовж доби підірвано декілька багатоповерхівок. Засоби масової інформації повідомляють про багаточисельні людські жертви.
По телевізору виступає Путін. Він каже, що це зробили українські диверсійні групи. Мені здається, що це не Путін, а той двійник, якого я тоді вивів на чисту воду.
Слухаю далі. Росія оголосила війну Україні. Російські війська наступають на Київ, перейшовши кордон у Сумській, Чернігівській, Харківській областях і в Криму.
Несподівано телевізор вимикають. Охоронці без церемоній заходять до мене в спальню і не дозволяють нікуди виходити. Я прошу зателефонувати до Іванова Івана Івановича, чи як там його насправді звуть, але мені дають зрозуміти, щоби я не пхався куди не слід. Навіть у туалет мене водять під конвоєм. Я знову стаю в'язнем. Такого не було навіть у найгірші часи, коли я починав служити чоловікам у чорному.
Робити нічого. Добре, що хоч дозволили читати книжки. Але зміст прочитаного не відбивається у моїй бідній голівоньці.
Пригадую, як недавно чув від одного російського політика, що коли Росія захоче, то зможе захопити Київ уже через три години.