Невже я наврочив і Петрович став жертвою високого молодика атлетичної будови тіла?
9
Ні я, ні дружина спеціально не вивчали тактику партизанської боротьби, але, мабуть, це було у нас в крові. Не лише мій детектив Василь Васильович, а й Нишпорка могли позаздрити нашим умінням. Заглядаючи у вікна з різних боків за всіма правилами партизанської стратегії й тактики, ми доволі швидко вирахували, що Петрович не лише живий, а й танцює з якоюсь молодою привабливою жінкою. Я скоса глянув на дружину, щоби зрозуміти, що зараз коїться в її душі. Дали чоловікові можливість пожити на дачі, а він влаштував бордель. Саме це я прочитав у її погляді. Відчув себе винним. І вже не мало значення, що дружина запропонувала мені, аби Петрович жив у нас на дачі. Це мій знайомий, чи хто там він є для мене насправді, так що відповідальність за нього несу саме я.
А мене взяла злість. Ми з Принцесою переживаємо, живий Петрович чи ні, а він тут розважається собі з вродливою молодичкою. Здається, я почервонів, усвідомивши, що вперше у житті поставив себе з Принцесою на одну дошку. Раніше було "я і дружина", "я і хтось інший", а тепер я живу Принцесою. Втім, можливо, моє почервоніння обличчя було викликане підвищенням тиску через злість на Петровича.
Звісно, ми були неделікатними, тим більше, що знаходилися на власній дачі, а ці двоє нахабно скористалися нашою відсутністю. Рішуче відчинивши двері, застукали Петровича і його напарницю на гарячому. Він еротично тримав її за дупцю, а вона й не думала пручатись. Я вихопив поглядом недопиту пляшку вина на столі й цукерки. В очах дружини прочитав смертний присуд Петровичу.
Вродлива панянка відскочила від свого кавалера і сіла в крісло, схиливши голову і розчервонівшись – чи то від еротичного танцю, чи то від сорому. А Петрович, ніби нічого й не трапилося, приглушив музику, яка лилася з радіоприймача, і розсміявся.
– А ви до нас в ранковий час, – сказав він, – хоча ми вас і не чекали.
Гумор виявився чорним. Ніхто навіть і не думав усміхнутись.
Петрович уважно спостерігав за мною і дружиною. Ось чого у нього не відбереш – так це вміння миттєво залізати до душ людей і зчитувати всю необхідну інформацію. Мені ще вчитись і вчитись у нього, хоча, здається, письменництво зобов'язує бути таким, як Петрович.
– Знайомтесь, це Юля, адвокатка, – тихо сказав він, бо на дачі запанувала цвинтарна тиша, навіть радіо замовкло. – За сумісництвом ще й охоронниця мого грішного тіла.
Останні слова прозвучали двозначно і навряд чи могли слугувати виправданням для Петровича. Принаймні в очах моєї дружини він однозначно виглядав бабієм. У чоловікові вона могла пробачити все, крім цього гріха. Наразі я не буду розлого розміркувати на цю тему, особливо якщо це стосується моєї персони.
10
Жінка звела очі й подивилася на мене. Я побачив привабливе личко. Здалося, що адвокатка Юлія усміхнулася саме мені, ніби шукаючи союзника й аніскільки не жалкуючи про те, що ще хвилину тому витворяла з Петровичем.
Звісно, я відразу впізнав її. Часто бачив на судових засіданнях. А ще знав її як напарницю Нишпорки. Вона захищала тих, кого хотіли невинно засудити. Він шукав справжніх злочинців. Казали, що Нишпорка і Юля – коханці. Я не дуже собі заморочував цим голову. Зараз адвокатка виглядала красивою в своєму гріху. Втім, хто я такий, щоби судити, був гріх чи ні?
Не знаю, скільки всі ми сиділи мовчки. Бо що говорити і про що, коли все й так зрозуміло? Намагалися не дивитися один на одного. Так буває, коли потрапляєш до чужої компанії і на початках почуваєш себе незручно, бо не знаєш, як маєш себе поводити і що потрібно сказати. Одні, щоправда, в таких ситуаціях починають молоти все підряд без упину, інші мовчать, ще більше заглиблюючись у себе, ніби хочуть сховатися, щоби ніхто навіть не здогадувався про їхнє існування на білому світі. До інших, мабуть, належав і я. Легко сказати – сховатися, коли всі, здається, зиркають на тебе, чекають, що саме ти, а не хтось інший, мовить хоч слово. А де того слова добути із себе, якщо все в горлі позастрягало?
Навіть Петрович не знав, що має робити. Мені здалося, що він зовсім не соромився того, що я з дружиною застав його на гарячому з адвокаткою Юлією. Проте його враз втихомирило наше мовчання. Мабуть, воно було несподіваним для нього і віщувало щось недобре – а навіть новий відтинок у його житті. Про це можна було лише думати-гадати, так що краще помовчати, зібравшись з думками, аби не наробити ще більшої біди.
Дружина теж заглибилася в себе, як ніколи. Зазвичай на її обличчі нічого не можна було прочитати, чи була зла або весела, сумна або байдужа. З іншого боку, могла так зіграти, що жодна народна артистка не позмагалась би з нею. А тут ніби час зупинився для дружини. Мовляв, я не буду ні в що втручатися, щоби не нашкодити, ви вже самі, будь ласка, робіть хоч щось, але без мене. Не знаю, скільки вона надумала чекати, аби ситуація змінилась, але, схоже, цей час наближався до вічності.
Адвокатка Юлія теж була знічена до нестями. Вона низько опустила голову. Мабуть, це був найкращий вихід із становища. Мовляв, нічого не бачу, нічого не чую і знати ні про що не хочу, ви вже якось самі виплутуйтесь без мене. Втім, уже значно пізніше я подумав про те, що саме Юлії хотілося чимшвидше втекти звідси. Я би теж склав їй компанію, якби не дружина.
Несподівано заговорило радіо. Здається, це був єдиний порятунок для нас усіх. З півслова дикторка почала розповідати про сільськогосподарські проблеми в Україні. Навряд чи хтось вслухався, аби міг зрозуміти сказане. Радше, це був для нас зовнішній подразник, щоби ми не випали в осад у якомусь з паралельних світів, звідки вже неможливо повернутися.
Дикторка старанно закінчила читати текст. Зазвучала музика. Всі поволі поверталися до реального життя. Мені здавалося, що ще якась секунда-друга – і хтось обов'язково заговорить. Тоді б ми знали, як виплутуватись із цієї ситуації, й обов'язково це зробили. Але всіх випередив гуркіт за вікном. Дорогою їхала машина. Ми повернулися до вікна, ніби шукаючи порятунку. Ще більше зацікавлення викликало те, що автомобіль зупинився біля нашої дачі. У той момент я чомусь не подумав, що це міг приїхати високий молодик атлетичної будови тіла. Мабуть, коли поруч є люди, почуваєш себе у відносній безпеці.
Інтригу зруйнувала адвокатка Юлія.
– Це Нишпорка, – сказала вона.
11
Або вона знала про його приїзд, або за шумом вгадала, що автомобіль належав саме Нишпорці, але мені здалося, що всі відчули полегшення. До цього ми ніби завмерли у просторі й часі, а тепер земна куля прокинулась і продовжила свій політ у всесвіті. Приїзд Нишпорки обіцяв зміни – і вже не мало значення, будуть вони позитивними чи негативними.
Щось він довго шпортався у своїй машині й не йшов до нас. Залетіла до моєї бідної голівоньки думка, що це не Нишпорка, а хтось інший, і не слід вірити адвокатці Юлії, бо вона, як і кожна жінка, помиляється мільйон разів на добу. Значно пізніше, аналізуючи цей день, я подумав, що Нишпорка давав час Петровичу і своїй напарниці, аби не застукати їх зненацька на гарячому, як це зробили я й дружина. Мабуть, він знав щось таке про адвокатку Юлію, про що я навіть не здогадувався. Але це був Нишпорка, бо я побачив у вікно, що саме він іде до дачі з двома великими пакунками у руках. Це було наше спасіння. Мені здалося, що всі навіть повеселішали, коли усвідомили, що Нишпорка завітав сюди. Звісно, на його місці міг бути хтось інший – і тоді б лаври переможця дісталися би цій людині. Але важливо знаходитись у певному місці в потрібний час. Я вже переконався, що Нишпорка це вміє робити.
Першим на прихід Нишпорки відреагував Петрович. Він щось торочив на кшталт того, що пост здав і пост прийняв, що повертає адвокатку Юлію цілою й неушкодженою, а я подумав, що навряд чи це стало би можливим, якби я й дружина приїхали на дачу трішки пізніше.
Здається, Нишпорка не був здивований тим, що побачив мене з дружиною саме тут і зараз. Він весело поручкався зі мною, відсипав чималу порцію компліментів на адресу моєї половинки, від чого та розцвіла, мов майська ружа, і, здається, зовсім не звертав увагу на адвокатку Юлію, хоча вона вже підвела голову, дивилася із захопленням на свого напарника, який визволив її з полону, а очі в неї світилися від щастя. Ну, може, все було й не так, але в ту хвилину я нафантазував собі саме це.
Ми й далі мовчали, окрім Петровича й Нишпорки, які витягували з пакунків і ставили на стіл вельми привабливі й запашні продукти харчування і про щось між собою перемовлялися, мов змовники. А коли з'явилися дві пляшки – горілка й вино, – моя душа теж повеселішала. То, з'ясовується, ця забава була передбачена ними? Нишпорку послали за провіантом, а я з дружиною стали непроханими гостями. Звісно, ніхто нам про це не скаже, тим більше, що й дача наша, але напруга витала у повітрі – до того часу, поки я не перехилив перших п'ятдесят грамів. Нишпорка люб'язно спілкувався з моєю дружиною, Петрович про щось голосно і весело сперечався з адвокаткою Юлією, ніби з давньою приятелькою, а я не мав пари і був зайвим на цьому святі життя. Звісно, не вистачало Принцеси. Я навіть на фізичному рівні відчув, що хотів би, щоби вона зараз сиділа поруч.
Потім пішло веселіше. Ми пили, їли, розмовляли, ще трохи – і справа дійшла би до танців. Значно пізніше я зрозумів, чому так сталося: на нас не тиснув високий молодик атлетичної будови тіла. Ми взагалі тоді не думали про нього. А якби він з'явився, то не було би особливих проблем, аби разом скрутити його і раз й назавжди розв'язати всі проблеми.
12
За гамором і веселощами ми не почули, як до дачі під'їхала ще одна машина. Коли на порозі виросла Принцеса, я подумав, що це мені ввижається, а тому не слід більше вживати алкоголю. Потім до моєї бідної голівоньки навідалася думка, що мрії збуваються, але коли глянув на Принцесу, зрозумів, що насправді зараз відбувається в її душі. Погляд доньки Петровича, скерований, здавалось, усередину мене, не віщував нічого хорошого. Звичайно, я свиня. Ні, не так. Якщо й Свиня, то обов'язково з великої літери. Принцеса переживала, чи живий її батько, зателефонувала мені, як останній своїй надії на білому світі.