Мама Сергійка теж дещо знітилась, але було видно, що слова лікаря їй сподобались. Мабуть, уже давно ніхто не говорив їй подібних слів. Вона спалахнула, рум'янець залив їй щоки, і Віктор Андрійович це помітив, дивуючись, що у наш час ще можлива така сентиментальність, а красива жінка сказала: "Дякую!". Вона справді сьогодні була красивою. І справа навіть не у новій зачісці. В неї сьогодні був якийсь особливий вираз обличчя, розшифрувати його Віктор Андрійович не міг. Щось подібне він бачив у вагітних жінок десь на шостому-сьомому місяці вагітності, які усвідомили свою велич материнства. Але його сьогоднішня красива жінка явно не була вагітною. Пізніше, згадуючи цю зустріч, яка ще довго не зникала з його пам'яті і раз у раз з'являлася впродовж багатьох років, він пояснював це тим, що у красивої жінки зник шок від несподіваної хвороби її сина. Це заскочило її зненацька. Тепер же на обличчі красивої жінки можна було спостерігати суміш того, що вона змирилася з даною ситуацією, і розуміння, що життя на цьому не закінчується. Видно, цій жінці доля присудила чимало випробувань, і ще чимало випробувань їй належало пережити, й інтуїтивно вона це відчувала, але десь у глибині душі жевріла надія, що все так не буде, що прийде і на її вулицю свято. Тепер усі її надії були скеровані на одужання сина, і лікар для неї став тим світлим промінчиком сонця, який мав показати їй шлях виходу із темряви.
Для цього вона не знайшла нічого кращого, як намагалася всунути йому в кишеню халата сто доларів. Але вийшло це у неї якось непереконливо, ніби й вона сама не була впевнена у тому, що робить правильно. Віктор Андрійович зреагував миттєво, перехопив її руку, відчувши ніжність і неземну насолоду від самого дотику до неї. Одночасно він був рішучим і сказав, що не треба цього, що він робить усе від нього можливе і що Сергійко обов'язково одужає.
Вона була розгублена, і від цієї розгубленості її обличчя набуло ще більшої чарівності й загадковості, хоча в принципі чарівність і загадковість не можуть бути більшими чи меншими, як скажімо, і вагітність – вона або є, або її нема. Мама Сергійка не знала, що робити зі стодоларовою купюрою, аж поки не поклала її до сумочки, боячись дивитися на нього. А він сам дивувався зі своєї сміливості, бо за схожих обставин ніколи не відмовлявся від подаянь рідних його пацієнтів, справедливо вважаючи, що держава належно не платить йому за важку працю, тому це роблять люди.
Мама Сергійка (а він не наважувався запитати, як її звати) вхопилася за його останні слова і, ніяковіючи, ковзаючи поглядом по його обличчю, запитала:
— Сергійко справді одужає?
— Ну, звичайно! – Він, не розуміючи, що робить, вхопив її за дві руки, а потім ніжно обійняв і пригорнув до себе. Вона не встигла відсторонитись від нього, як він сам умить посерйознішав і відступив від неї на декілька кроків.
— Через два дні я думаю перевести Сергійка у загальну палату, в якій знаходяться ті, які очікують на свою виписку із лікарні. – Тепер він був сама офіційність. – Після цього ви зможете з ним гуляти у нашому парку. На наступні вихідні, думаю, зможете забрати його додому, а в понеділок зранку приведете назад. Після цього, мабуть, ще з тиждень Сергійко побуде тут, а потім я його випишу.
— О, лікарю! – Вона теж не віддавала собі звіту, приступила до нього й поцілувала в щоку. Віктор Андрійович знову розгубився, і вона, усвідомивши свій вчинок, теж стояла розгублена, хоч і усміхнена. Він хотів запропонувати їй каву, але слова застрягли в горлі, а коли він трохи заспокоївся, то передумав, бо поки завариш каву, треба щось говорити, і коли питимуть, теж не сидітимеш мовчки, а він не знав, про що розмовляти з такою красивою жінкою. А вона вкотре подумки промовляла одну і ту ж фразу: "Ви не захотіли взяти у мене гроші – отже, я запрошую вас до ресторану", — але слова теж застрягли у неї в горлі.
Вчасно зайшла і врятувала їх Галя-Гертруда, якій набридло тинятися коридорами закладу. Вона буцімто байдужим поглядом обвела солодку парочку і сіла за стіл, перегортаючи свої вранішні записи. Вікторові Андрійовичу здалося, що мама Сергійка благально подивилася на нього, бо не хотіла при Галі-Гертруді говорити щось важливе.
— Давайте я проведу вас. – Він штучно намагався надати своєму голосу банальності, але це йому не вдалось, і десь на середині речення язик повело вбік і замість "проведу" літера "р" звучала мало не по-французьки. Галя-Гертруда витлумачила це по-своєму, внутрішньо хмикнула, а якби в ту мить глянула в дзеркало, то побачила би, що її очі з ніжно-голубих стають свинцево-сірими.
— Ви хотіли мені щось сказати? – запитав Віктор Андрійович, коли вони опинились поза зоною досяжності Галі-Гертруди.
— Мій чоловік подав на розлучення! – рішуче заявила вона.
— Він що, дурний? – вирвалось у лікаря. – Хоче заживо загробити Сергійка?
Вона була вдячна, що він правильно усе зрозумів, а не витлумачив усе по-своєму, і що все на цьому світі крутиться навколо Сергійка, і що саме Віктор Андрійович причетний до цього процесу.
— Він сказав, що з Сергійка вже нічого не буде, а він хоче мати повноцінне потомство, — приречено сказала вона.
— Дурня! Сергійко негативно сприйме це і може знову потрапити сюди. – Він не сказав, що існує велика ймовірність, що Сергійко таки знову потрапить сюди, незалежно від того, розлучиться вона з чоловіком чи ні. – Коли ваш чоловік прийде до Сергійка?
— Повинен завтра.
— Я з ним переговорю. Не переживайте. Все буде добре.
Він боявся, що знову з його чи з її боку трапляться якісь екстравагантні вибрики і поспішив попрощатися з нею. Вона, розгублена і красива, ще постояла декілька секунд і повільно пішла, ні про що не думаючи, аж поки холодний вітер не привів її до тями. На душі стало радісно. Наступного тижня вона зможе не просто зустрітися з Сергійком, а й погуляти з ним у лікарняному парку, а на вихідні лікар відпустить його додому.
День для Віктора Андрійовича тягнувся довго. Галя-Гертруда дулась, а він не знав чому, та це було йому байдуже. Його думки витали навколо Сергійкової мами. Він згадував кожне її слово, натяк на усмішку на її обличчі. Потім доторкнувся пальцями до щоки, в яку вона його поцілувала, і по-дитячому просвітлів, внутрішньо наповнився незбагненним сяйвом. Усе його тіло полегшало, стало ніби неземним, невагомим, але водночас набуло справді космічної сили, здатної перебороти всі земні незгоди. Але це тривало мить, можливо, вічність, поки його думки про Сергійкову маму були щирими. Коли ж лихий сплутав їх і Віктор Андрійович подумав, що можна було би закрутити з нею романчик, і навіть уявив, як в його руках звивається її гнучке тіло, — знову важкість навалилася на нього, і неземне блаженство, яке він щойно відчував, мов вітром здуло.
Юля любила з'являтись у своєму кабінеті за хвилину до закінчення робочого часу, а потім ще мордувати співробітників, відверто говорячи, що вони й так байдикували увесь день, так що нічого з ними не станеться, якщо побудуть на роботі ще годинку-другу. Нагальної потреби в цьому, звичайно, не було, і люди продовжували байдикувати впродовж цього часу, поки Юля імітувала бурхливу діяльність. Вона не вміла організовувати роботу підлеглих, не вміла проконтролювати її, але начальницький зуд свербів їй в одному місці й не давав змоги заспокоїтись. Крім того, основною причиною її начальництва було те, що Юля нічим не могла зайнятися вдома. Незаміжня жінка у порожній квартирі – це жах суспільства, стихійне лихо. Якщо ж Юлі з якихось причин не вдавалося бодай за хвилинку до закінчення робочого дня з'явитись у своєму кабінеті, лікарня ніби вимирала, працівники, що відбували покарання у закладі від години до години, виміталися з космічною швидкістю, і жодні неземні сили не могли їх затримати.
Так сталось і цього разу. Юля, сидячи у міській раді на непотрібній нікому нараді, щоразу поглядала на годинник і розуміла, що прийде у порожню від працівників лікарню. Але, головне, що вона не зможе з огидою глянути в очі цьому Вікторові Андрійовичу, який відкрито, на її очах, гуляє зі студенточкою.
Та вона помилилась. Віктор Андрійович тупо сидів на роботі. Можливість побачити Юлю була для нього кращим варіантом, ніж вислуховувати "німецьку мову" від дружини. Втім, останнім часом вона вдалася до іншого методу – замість лайок гучно лунало в його вухах мовчання, і це було ще більшим випробуванням для психіки.
Віктор Андрійович ходив по кабінету, не знаючи, чим зайнятись, курив папіросу за папіросою. Галя-Гертруда, не розуміючи, що діється в його душі, вже давно пішла додому. Гай-гай, знав би він сам, що діється в його грішній душі!
Задзеленчала мобілка. На дисплеї висвітлило "Доця". Цікаво!
— Тато! Ти ще довго? Ми з мамою тебе чекаємо!
Ого! Він збрехав, що має ще деяку роботу, але скоро буде вдома. Дружина захотіла миритися. Крига скресла. Але подібні примирення з її боку, які траплялися декілька разів на рік, були такими нудно-солодкавими, з висловлюванням усіх претензій, причому не тільки тих, що стосувалися конкретного випадку, а й попередніх, так що Віктор Андрійович врешті-решт не розумів, чи хоче дружина з ним примиритися, чи напрошується на більш грандіозний скандал, — але мусив пройти цю процедуру, болючу й принизливу, бо все-таки який-не-який, а мир у хаті був кращим, ніж ота нікому не потрібна війна.
Нарешті він зважився покинути робоче місце й поїхати додому, знаючи наперед, скільки ще неприємних моментів йому доведеться сьогодні пережити. У коридорі санітар Павло пошепки, боячись викликати гнів начальниці, сказав Вікторові Андрійовичу, що Юля нещодавно з'явилась у своєму кабінеті – і не в кращому настрої, так що ліпше не з'являтись їй на очі. З усіх у цьому закладі Павло боявся лише Юлю, і то боявся по-справжньому, на фізичному, клітинному рівні. Вона була для нього грім-баба, і Павлові здавалося, що могла його побити. Але найбільше він боявся, що начальниця вижене його з роботи. Підстави для цього завжди знайдуться, був би привід. Розлучатися з цією роботою, де Павло відчував себе царьком перед психами, він не хотів. Тому й вився навколо Юлі, був її безплатним сексотом і доповідав усе, що бачив, сподіваючись на милість з її боку.
Віктор Андрійович хотів запитати в Павла, як там Сергійко, але не став будити звіра, аби не нашкодити юнакові, бо знав дрібну натуру санітара.