А ще з'явилося таке відчуття, ніби він не Адам Кухлик, а його далекий (пра) 1000 тезко Адам, котрий жив на землі тоді ще один і міг вважати себе за найголовнішого бухгалтера на планеті.
РОЗДІЛ XV,
в якому розповідається про життя, деякі зміни, компанії, Кобилятин-Турбінний, його гордість, ще раз про шепеонів, відрядження, скептицизм Нещадима, "Чаніту" і "Кузьму", дисертації, бродячий зоопарк і доповідну Варфоломія Чадюка
Над планетою гуркотіли громи, а з неба падав град і оббивав листя та зелені пуп'янки яблук. У "Фіндіпоші" лаявся Ковбик, і від його голосу злітали з дверей таблички та викидали свої перші недоношені шепеони слабо схрещені їжаки.
"Життя — як лотерея,— думав Адам Кухлик, тримаючи міцно за руку Єву Гранат.— Коли сподіваєшся виграти карбованця, несподівано виграєш найбільшу суму. А коли мрієш виграти автомобіль — не виграєш нічого".
— Життя — наче плавання на вітрильнику,— сказав Сідалковський, коли, нарешті, знайшов адресу "Фіндіпошу", але не знайшов на тому місці самого філіалу.— Йдеш під норд-остом, а потрапляєш у зюйд-вест.
— Життя — це гра на більярді,— мовив Ковбик, дивлячись з неприхованою неприязню на свого улюбленця — Ховрашкевича.— Б'єш кульку в одну лузу, а вона потрапляє зовсім в іншу.
А життя й справді іноді дає такі несподівані повороти, що куди там п'яному водієві автомашини перед контрольно-пропускним пунктом державтоінспекції.
Змінилося життя не тільки в Адама і Єви, змінилося воно і в Сідалковського, і у "Фіндіпоші", що несподівано потрапив під чергову реогранізацію і був переведений із столиці у невеличке містечко із сучасно-індустріальною назвою Кобилятин-Турбінний (через два "н" у другому слові).
"Науково-дослідні інститути — ближче до виробничих баз!" — такий був черговий девіз цієї реорганізації, проти якого Ковбик у принципі нічого не мав, але тільки тоді, коли він не торкався "Фіндіпошу". В інших випадках він всяких реорганізацій боявся так само, як судів і анонімок.
Десь у душі він був глибоко переконаний, що компанія не обминула філіал лише тому, що фіндіпошівці взялися не за свою справу. Якби у "Фіндіпоші" не намагалися розводити тих шепеонів, то Стратон Стратонович був певний: чергова реорганізація їх би навіть не торкнулась і вони залишилися б на тому місці, де й були. Але й не розводити шепеонів не могли, бо передній заклик "Оволодій суміжною професією, як самим собою" вимагав займатися не лише соціологічними дослідженнями, але й експериментальними. Досліди ці, безперечно, були тісно пов'язані з колишнім науковим профілем "Фіндіпошу", а тепер і чудовими природними умовами Кобилятина, яких у столиці філіал фактично не мав. У Кобилятині всі ці умови створила сама природа.
— То, я вам скажу, набагато краще,— запевняв Ховрашкевич Стратона Стратоновича.— То набагато краще. Ми тепер житимемо на самому, так би мовити, природному лоні. Навколишня природа Кобилятина така, що вона обов'язково позитивно уплине на наші досліди і прискорить результати. Особливо тепер, Стратоне Стратоновичу, коли ми виправили одну дуже, я б сказав, істотну помилку... Ми її припустилися напочатку при підборі батьківських пар. А тут ми подолаємо несхрещуваність навіть при віддаленій гібридизації. Нам потрібно схрещувати не ондатру з їжаком, а зовсім навпаки: їжака з ондатрою... Для цього у нас є усі природні умови... Подивіться, як зацвіли сади! Яка стоїть над "Фіндіпошем" пора року! Які тут умови! — захоплювався Ховрашкевич, дивлячись з другого поверху на Кобилятин-Турбінний, і навіть не помітив того, що його уже давно ніхто не слухає.— А шепеонів ми виведемо. Тут ми виведемо шепеонів... Подивіться, які умови!
Кобилятин-Турбінний і справді мав чудові природні умови для вироблення кисню, хлорофілу та інших необхідних компонентів для здоров'я трудящих і фіндіпошівців. Містечко потопало в зелених декоративно-фруктових деревах, ніби контора по озелененню міста у дендропарку.
Кобилятин-Турбінний зустрів фіндіпошівців біло-рожевим кипінням яблунь, груш, малиновим дзвоном казанів (кобилятинці виробляли величезні казани для варіння асфальтової суміші) та завиванням турбіни, звук якої нагадував висвист дірявої металевої бочки, кинутої на землю з літака. Величезні казани і кукурудзо-калібровочний завод — символ і гордість Кобилятина-Турбінного — були увічнені на гербі міста разом з трилисною гичкою столового буряка місцевої селекційної станції.
Від дня свого народження містечко називалось Кобилятин, а два роки тому, коли шефи з аеродрому турбореактивних літаків подарували Кобилятинському кукурудзо-калібровочному заводові списану авіаційну турбіну, що сушила зерно з космічною швидкістю, на честь цієї знаменної події і на прохання трудящих у назві з'явився додаток. Колишній провінційний Кобилятин тепер носив горду й сучасну назву Кобилятин-Турбінний.
Авіатурбіна стала третьою гордістю кобилятинтурбінівців і віднині давала про себе знати усім навколишнім селам у радіусі чотирнадцяти кілометрів. Коли вона починала сушити кукурудзу, іногородцям здавалося, що в Кобилятин-Турбінний прибула ще й стоматологічна пересувна поліклініка і всьому населенню одночасно свердлять нездорові зуби.
Четвертою гордістю кобилятинців став "Фіндіпош". Він розташувався недалеко від залізниці, у приміщенні колишньої восьмирічної школи. Тут "Фіндіпош" потрясало, як будинок обхідника. Особливо тоді, коли під вікнами пролітали товарняки з швидкістю та висвистом Тунгуського метеорита. Ковбик блід і проклинав Ховрашкевича і той день, коли він дав свою згоду на виведення тих проклятих шепеонів. У його вухах, здається, й досі стояв отой безглуздий вигук Ховрашкевича, коли він увірвався без стуку до кабінету (цього Стратон Стратонович страшенно не любив) і ще з порога вигукнув:
— Ерінацеус! Тобто їжак!
— Що за їжак? — перепитав Стратон Стратонович і вперше за все життя випустив із рота мундштук.
— Ондатру треба схрестити з їжаком...
— І що вийде? — поцікавився з серйозним виглядом Ковбик, про всяк випадок наливши в склянку води.
— Вийдуть шепеони. То я вам скажу, ми будемо перші в світі вирощувати шепеонів.
— Кого, кого будемо вирощувати? — Ковбик підсмикнув штани.
— Шепеонів,— у Ховрашкевича обличчя було схвильоване і таке бліде, як у першокласника комірець зранку.— Шепеонів. Скорочено: ШеПеОН. Повністю: шапкоподібних ондатр. То я так умовно їх назвав,— розмахуючи руками, пояснював Ховрашкевич.— Потім ми, звичайно, виводитимемо не тільки шепеонів, а й качкопонів. Але то в майбутньому. То я собі так замислив. Взяти, приміром, шепеон і..
— І свійську качку,— докінчив за нього Стратон Стратонович.
— Ні, ні. Ми будемо його схрещувати не з свійською качкою. І не з дикою,— цілком серйозно і захоплено говорив Ховрашкевич.— І не з шилохвостом чи з галагазом, а з австралійським качконосом. Щоб шапка була схожа на кепку і мала козирок. Від дощу. Ондатра з норкою — то вже норкопон. По-латині це звучатиме. Я вже формулу вивів... Так-от, по-латині це звучатиме — Нутреоламускус. То ми вирощуватимемо ті шапки переважно для жінок: білі, голубі, темно-бурі...
— А рожевих ви не збираєтесь часом вирощувати? Для дам бальзаківського віку? — Ковбик підвівся і, як завжди, підтягнув штани.— Уявляєте, рожеві! Варто вам лише схрестити вашого шепеона з фламінго — і пухнаста шапка готова.
— То ви даремно смієтесь. Даремно, Стратоне Стратоновичу. Я знаю, ви не консерватор, інакше ви стільки науці не служили б. Від вас, я вам скажу чесно, такого я не чекав. Он Симиренко, Мічурін — з них, знаєте, в свій час теж сміялися. Чи, скажімо, Галілей, Джордано Бруно, Копернік...
— Фарадей і Піфагор,— перебив його Ковбик.— Ну, гаразд. Пробуйте. Але пам'ятайте. Вся відповідальність лягає на вас, Ховрашкевич.
Стратон Стратонович згадав останню вказівку: "Не затискувати ініціативу знизу, а всіляко підтримувати її". Тому, трохи подумавши, згадав, що й кошти для експериментів є. Хай хоч цим займаються. А раптом... Яких тільки чудес на світі не буває!
— А де ж ви їжаків стільки наберете? — примирливо запитав.
— А то вже не наша турбота. То я вам так скажу: ми виводимо шепеонів, а серійним виробництвом нехай займаються звірогосподарства, а не "Фіндіпош". Це взагалі не наша справа: наукові досліди і винаходи. Ми соціологи. Але ми будемо займатися і шепеонами. Ми не можемо склавши руки чекати...— Ховрашкевич тут зам'явся. Йому здалося, що він починає цитувати когось із великих, а цього Ховрашкевич у своїй практиці не допускав. Він мислив самостійно.— Чекати, поки, я вам скажу, хтось раніше за нас виведе тих шепеонів. Мені здається, варто ними тільки зайнятися відділові вичинки — і шапка готова,— додав на закінчення.— Але то згодом. То вже потім...
— Та гаразд! Ідіть уже! — не витримував Ковбик і виходив у коридор.
— Ну, і роботку собі познаходили. Нема, щоб справжньою наукою зайнятися, про шепеонів розтеревенились. І совість не мучить нікого.— Він вийшов у коридор і продовжував голосом точильника ножів: — Бере прогресивку і посміхається, як у тещі на іменинах. Ніби й справді ті гроші воно заробило. Ну і робота! Де б собі отаку знайти? — кінчав він аж у своєму кабінеті.
Стратон Стратонович, як завжди, звичайно, перебільшував. Фіндіпошівці наукою займалися — і не тільки соціологією, хоч їздити у відрядження по вивченню попиту на шапки охочих не було. А щоб гроші не пропадали, їздили тільки бажаючі і "козли відпущення". До перших належав Панчішка, до других — Адам Кухлик. Панчішка любив сонячний Крим, Майоліка — Чорне море. А Ковбик, лаючись, казав:
— Який же ви попит на шапки у Криму вивчатимете?
— То ви не кажіть,— заступався за Масика Ховрашкевич, якому Панчішка обіцяв з Криму привезти щось екзотичне.— Попит можна вивчати всюди.
— Навіть у Сараваці * чи в республіці Гондурас, — перебивав його Стратон Стратонович, підписуючи наказ.
Коли командировочних у "Фіндіпоші" лишалося багато, а днів у рокові мало, у відрядження негайно посилалися "козли відпущення". Карло Іванович Бубон починав допускати помилки, арифмометр Кухлика — металевий "Фелікс" — замість однієї цифри не вибивав двох, Стратон Стратонович тривожно дивився на календар, як і на свої літа, і виганяв усіх підряд, окрім Ховрашкевича, у далекі й невідомі мандри.