"Добре було?" — питає панич і дає двогривений. "Я просив на п'ятнадцять,— каже Гаврик.— Нате вам на п'ятак здачі". Та як дасть паничеві по пиці, той тільки беркиць, і ногами накрився. "Добре було?" — питає Гаврик — і навтікача, а хлопці за ним. З того часу панок більше так не забавлявся,— закінчив оповідання солдат, витираючи очі. Молодий також щиро сміявся. Микола пробував усміхнутись, але не міг.
— І оце так забавлявся в дитинстві цей самий капітан, що тут бешкетує? — спитав він.
— Той самий.
— А чи багато землі в цього пана?
— Більше, ніж у всіх селян разом. Півсела у нього батракує. Але скоро ми ту земельку того... поділимо.
— Коли ж це буде?
— Коли війна закінчиться.
— Як ви думаєте, скоро війна закінчиться? Миколі хотілось дізнатись якомога більше, щоб було
з чим вертатись додому, щоб не виглядало, що він даремно їздив до міста.
— Я тобі сказав: як покінчимо зі своїми ворогами, тоді закінчиться,— відповів солдат.
— Це може бути скоро і не скоро,— сказав Микола.
— А так, вороги наші сильні, вони будуть оборонятись.
Микола згадав постріл на мітингу і слова солдата з неголеною бородою.
— А ви певні, що переможете? — спитав.
— Ясно. А ти хто такий, хлопче, що про таке питаєш?
Микола розказав про сьогоднішній мітинг і про оратора, в якого стріляли. Потім спитав, чи не потрапив часом цей оратор у шпиталь, але солдати сказали, що сьогодні ніяких поранених до них не привозили.
Сумний, повертався Микола назад. Зі слів солдатів виходило, що війна скінчиться ще не скоро. По центральній вулиці, де недавно був мітинг, у величезних папахах, перекреслених червоними стрічками, і у широких чорних бурках їхали козаки. Микола згадав джигітів із "дикої" дивізії, що заїжджали на лісничівку в перший рік війни. Тепер здавалось, що це вже було дуже, дуже давно.
ЧАСТИНА ДРУГА 1
Після рівнодення весна почала швидко наближатись. Сонце гріло тепер з самого ранку і вдень не ховалось у мряці; високо по небу, наче капустяні метелики, пролітали білі хмаринки і розпливались в блакитних просторах,— сніги у лісах танули швидко; з горбків спливали блискучі на сонці потічки, які на кожну перепону на своєму шляху гостро реагували, сердито шиплячи і пінячись. Над лісом парами пролітали тихо, без крику, ворони, а вечорами, як тільки сонце ховалось, над узліссям весело похоркували закохані вальдшнепи.
За три роки праці в лісі Микола навчився розрізняти окремі голоси пташок і звірів, полюбив сюрчання польового коника вдень, цвіркання цвіркуна і туркіт ведмедика вночі. Всім серцем він полюбив природу, і здавалось йому, нема більшого щастя, як жити серед неї, в оцьому лісі, який він пізнав з дитинства, в якому виріс, де тримав на обліку кожного дуба і знав мало не кожне гніздо пташине, де за час війни запізнався мало не з усіма мешканцями села, що приїжджали і приходили по дрова, гриби, ягоди і квіти, траву і хмиз, куди він ніс щодня свої гарячі мрії і думи.
Одного весняного ранку десь на початку травня, коли вже розцвітав бузок коло хати, в лісі цвіла черемха, а кущі глоду біліли, наче снігом укриті, Микола вийшов на зруб, де звичайно любив просиджувати, звідки вела дорога до села і видно було на ній здалека кожну річ. Він сів на пеньок і задумався. Було тепло і радісно. Молодість^ весна, жага життя розпирали груди, хотілося піднятись на крила, і летіти в блакитні простори, і розтанути в них, як тануть рожево-білі хмаринки. Сонце, піднімаючись щораз вище, стало пригрівати, запахли розпарені трави, робилось душно. Микола встав, щоб перейти в холодок, коли почув за собою шелест. Оглянувся і онімів із здивування. Перед ним з пучком фіалок у руках стояла дівчина, яку він бачив уперше. Вона з'явилась, неначе у казці. Літ могла мати на вигляд шістнадцять-сімнадцять. На матовому личку її синіли, мов дві фіалки, променисті очі, гармонуючи кольорами з тими, що були в її руках. її маленький рожевий ротик був піввідкритий від здивування, як у дитини. Парубок теж виріс перед нею, мов із землі, і в першу хвилину перелякав. Деякий час стояли мовчки, спостерігаючи одне одного. Микола відчув, що червоніє, і рівночасно побачив рум'янець на лиці дівчинм.
— Хто ти? — спитав нарешті голосом, що від хвилювання цілком у нього змінився.
Дівчина мовчала.
— Звідки ти? — спитав удруге парубок.
— Здалека,-— прошепотіла дівчина.
— Підійди ближче,— попросив Микола. Дівчина не рухалась.
— Ну, чого ж ти? Не хочеш? Тоді я підійду. Микола зробив крок уперед і зупинився. На лиці
дівчини вималювався страх. Вона тривожно оглянулась довкола, неначе шукаючи захисту. Йому стало жаль її.
— Не бійся. Чого ж ти злякалась? — промовив він ласкаво.— Я тобі кривди не зроблю. Я хочу познайомитись з тобою.
Микола підійшов ближче. Дівчина чекала.
— Здрастуй,— сказав.— Як тебе звати? Дівчина зашарілась.
— Оксана,— промовила стиха.
— Гарне ім'я. Ти не тутешня?
— Ні, я з-піді Львова.
— Що ж ти тут робиш? — здивувався Микола.
— Довго розказувати. А ви хто такий, що так розпитуєте? — спитала вже спокійніше дівчина.
— Я тут лісничим,— збрехав Микола.
— Навіщо ви неправду кажете? — промовила Оксана.— Лісничий в цьому лісі старий, мені сказали.
— Я пожартував, я помічник лісничого. Дівчина пильно глянула в очі хлопцеві.
— Правду кажете?
— Тепер правду.
— Про вас теж мені казали.
— Що? — поцікавився Микола.
— Що ви добрий. Я зразу здогадалась, як вас побачила.
— Що я добрий? — усміхнувся Микола.
— Ні, що ви помічник лісничого.
— Що ж ти, прийшла на мене подивитись?
— Ні, сьогодні неділя, і я прийшла подивитись, де той ліс, ось чого.
— Навіщо він тобі?
— Квіток збирати, — усміхнулась дівчина.
— Тепер ти неправду сказала.
— Може.
— Скажи ж правду.
— За хмизом прийду, а ви піймаєте і зідрете з мене хустину?
Микола згадав Смяловського, що справді здирав хустини з голівок дітей, і його всього пересмикнуло від слів дівчини.
— Цього ти можеш не боятись, — промовив він серйозно.— А скажи, ти справді будеш такий світ, із лісу додому, хмиз носити?
— А що робити, коли палити нічим?
— Де ти живеш, у кого, розповідай.
— Не цікава моя історія.
Микола взяв її за руку, але вона легко звільнилась.
— Ходім на моє місце,—сказав парубок,—там два гарні пеньки стоять поруч, сядемо, і ти мені розповіси.
Дівчина завагалась.
— Не хочеться,— сказала. Проте по хвилині пішла за парубком.
Сіли на пеньки. Дівчині соромно було, мабуть, за свої босі ноги і благеньку, стару, багато разів прану спідничку. Микола мимохіть замилувався її прекрасними маленькими ногами, які вона зразу стулила в колінах і накрила по самі стопи спідницею.
— Тепер оповідай,— попросив Микола.
Дівчина ворухнула вустами, збираючись оповідати, коли увагу молодих людей привернула зозуля, що> не бачачи їх у кущах, пролетіла низько над головами і, сівши на галузку самотнього дуба, залишеного посередині зрубу як насінника, почала кувати. Молоді люди заслухались. Зозуля повторила кілька разів своє миле "ку-ку" і вмовкла.
— Чи правда, що зозуля тільки раз кує на одному місці? — спитала дівчина.
— Як це розуміти?
— А так, що на цій галузці другий раз не закує.
— Побачимо.
Зозуля зірвалась, перелетіла в ліс і там закувала знов.
— Значить, правда. Тепер оповідай.
— Коли вже так доконче хочете, я оповім,— почала дівчина,— але я певна, що вам буде нудно слухати. Кому цікаво слухати про біду, про горе?
— Нічого, послухаю,— сказав Микола,— говори.
— Мій рід виходить з цього села,— почала Оксана.— І мати, і батько народились тут і тут жили, аж доки не поженились. Тоді виїхали звідси. Хата наша стоїть край села. Знаєте її, певно? Там деякий час комірники жили, їх Хаджаями дражнили. Під час війни вони кудись вибрались із села, і хата пусткою стояла. У тій хаті жили колись батьки моєї матері, моя мати, і звідтам посватав її мій батько. Він був військовим. Не думайте, що який генерал чи офіцер, ні, він дослужився до найвищого, до чого селянин може дослужитись, до фельдфебеля, і залишився в армії понадстроково. Землі у нас не було, тільки півморга. Вертати в село не було чого. Мати моя була колись дуже гарна, і він Одружився з нею із-за краси, взяв її без поля. Одружившись, батьки мої виїхали в місто, і там я народилась.
Дівчина замовкла.
— Чого ж ви зупинилися? — спитав Микола.— Оповідайте далі.
Він несвідомо перейшов на "ви" і вже не повертався до старої форми "ти", якої у селі вживають у розмові з дівчатами. "Ви" говорять у селі людям одруженим і тим, що носять "панську", тобто не селянську одежу.
Оксана помітила переміну в звертанні і злегка почервоніла, але нічого не сказала.
— З батьками прожила я чотирнадцять літ,— продовжувала вона.
— Учились? — перебив Микола.
— Училась. Я закінчила виділову1 школу і мала готуватись до учительської семінарії, але тут війна, батька забрали на війну, прийшли москалі, спочатку жили ще так-сяк, мати шила, я помагала їй, а потім стало голодно, ми порадились з мамою і вирішили вернути в село. Думали засадити город коло хати та хоч картоплю свою мати, щоб з голоду не вмерти. Приїхали в село, а тепер жалкуємо.
— Чому?
— Якось дуже чужі ми тут.
— Це зрозуміло, для вас це село цілком чуже, для матері забуте, але поживете — привикнете.
— Боюсь, що не привикнемо.
— Город засадили?
— Засадили з гріхом пополам.
— Чому?
— Самі копали, коней не дістанеш. Бачите, які в мене руки?
Вона показала свої маленькі, долонями догори, руки, вкриті мозолями.
— Бачите, чого мені город коштував?
Миколі жаль стало дівчини. Такій молодій, гарненькій довелось з дитинства стільки витерпіти. Та й тепер вони з матір'ю самітні, в чужім для них селі, без родини, без друзів, без допомоги в такий важкий воєнний час. У нього повинно було відразу ж з'явитися бажання допомогти дівчині, яка справила на нього сильне враження, тим більше, що його оберігала доля, охоронивши від війни, давши йому дім і тепло родинне, але не воно, а цілком не виправдане почуття ревності з'явилось в першу чергу.
— Солдати не докучають вам? — спитав Микола, приховуючи ревниву думку.
— Тепер нема їх у селі,— відповіла дівчина, не зрозумівши, чому він питає.
— А коли були? — допитувався юнак.
Виділова — вища початкова школа.
— Заходили. Тоді мати мене ховала, де могла, і сама я ховалась від них.
Вона говорила як людина, свідома того, чого дівчині боятись солдатів, чого ховатись.
— Тепер, слава богу, нема їх.