тільки що, а ні разу не було в них мови про Левкову дружину. Її нема тепер у місті?
— Що це таке, чому ви ніколи не витягнете на ці прогулянки своєї жінки? — обурилася раз Мар’яна.
Левко, видко, вже махнув рукою на ту свою посидющу.
— Вона не має часу й, взагалі, нічим вона тепер не цікавиться, крім своїх іспитів. Кінчає інститут.
І ще — важко було встановити, яке ж його до дружини ставлення. Здається — спокійна, рівна певна любов без жадного підводного каміння та рифів. Тим краще для Мар’яни, вона може саме тому так вільно почувається. Говорить, що захоче, не побоюється задніх думок, — Левко кохає свою Ніну, і в ту сферу ніхто не має наміру втручатися. Може ж бути приятелькою Васанта, а Левко чому ні? То так рідко трапляється свято дружби, що справді було б диким забобоном відкидати її через відсутні перешкоди.
Так легко, так геніяльно-просто й навіть не поверхово дотепно, а от просто й глибоко виходить усе в розмові з Левком. З подивом сама до себе прислухалася Мар’яна — де беруться її зауваження й досконалі думки? Що не порушать, всякі по-новому ті явища бачить. І не в погоджуванні, не в суперечці був сенс їх розмов, а в додаванні многогранности одне одному.
Це, мабуть, тому, що співрозмовник поважав її.
А Мар’яна зробилася так лепетя, що навіть розказала, які то в дитинстві ігри мала. Купили їй раз ляльку з солом’яним бриликом, а вона дуже зацікавилася, що там усередині. Ляльку розбила, брилик вельми дотепно розпоровся — і вже більше до ляльок ніякого інтересу не мала.
Левко каже, що хотів би бачити її, яка вона була б у ролі щасливої мами.
— О, ні! Я ніколи не буду мамою.
— Чому? Мама це цілий всесвіт. Світ мами, світ дитини…
— То треба занехаяти своє найінтимніше?
— От саме тому я хотів би побачити вас іншою. Щоб порівняти з цією, з Чайльд-Гарольдом у спідниці. Я вами захоплююся. Часто говорю з Ніною про вас. Ви — надзвичайно смілива.
— Смілива? Крім вас одного, всі мені кажуть, що я нежиттьова. Та що ж, як інакшою бути не можу.
— Подумати тільки: воно таке мале, відірване від родини, кинуте на призволяще в світ, нікого не має — і само володіє своєю долею.
— Що ж маю робити? Тільки дуже вже образливо, як починають "рятувати". Тоді так себе шкода! Якийсь недотепа думає собі: "От бідна, ніхто досі заміж не взяв, а мені якраз нема кому підштанці полатати, і обід у їдальні несмачний. Вік буде дякувати!" І присилає такий телепень сваху. Отакий був мені ляпас недавно. І нема на такого зася? Це всякий, кому не лінь, може мене безкарно ображати?
— А чому ви мені про це кажете?
— Бо чому нема нікого такого, як ви?
Левко промовчав. А це перша павза, відколи вони йдуть. Вікові крислаті липи наддніпрового саду (колись Царського, тепер Пролетарського) їм як шатра, і йдуть вони під тими шатрами, і ніяк не можуть знайти, що ж тепер казати.
Ніколи ще Мар’яна про цю свою недогоду нічого не говорила й ніколи Левко цим не цікавився.
Якби не ця павза, Мар’яна не помітила б, що вона таке сказала. А що довго чогось мовчали, то вона почала виправдуватися.
— Ну, себто щоб бути, як із собою. Я тому й книги люблю, що вони мені творять цю атмосферу й доповнюють світом казки. Це так, як людина, залишена на призволяще, негайно будує собі захист і шукає води. Чи пояснювати, що то — світ казки?
— Не треба.
— Часто я годинами йду містом і розмовляю з собою, проводжу паралелі з прочитаним. Якби не це, я була б із порожнечею. І от з вами цієї порожнечі нема.
Вона й зараз мов сама з собою розмовляє. Як удосвіта в дрімоті, ще не прокинувшись.
— Один із таких світів казки — кохання. Я дуже закохуюсь, щоб ви знали. Тоді я стаю п’яна, себто без алькоголю, без наркотиків світ мені відмінюється… А ви знаєте, — сама себе перебила, — перші люди були напевно весь час п’яні, а як почали тверезіти, то винайшли горілку, щоб завернути колишню радість світу. Для чого ж люди впиваються? А мені не треба штучного сп’яніння, я можу від повітря, від краєвиду сп’яніти, від гарних брів чи очей, просто від чиєїсь присутности, уваги, від повіву гарної душі, від красномовної індивідуальности…
Якби Мар’яна послухала себе збоку, що вона меле, то вжахнулася б. Але справді вже сп’яніла від власної щирості і була у владі повені, повінь та ринула й рвалася з неї, так довго замкнена від усього світу. Ті почуття, ті химерні думки, що нікому-нікому в світі непотрібні.
— І звідки воно в мені? — схаменулася раз Мар’яна, але лише на хвилину. Левко умів так слухати, що не треба було озиратися на боки. Так ще тільки з Васантою було, що душа відкрита. А зо всіма іншими — кожну щирість Мар’яна спокутувала. То так боляче, коли у відповідь на твою щирість дістаєш камінь поверхової люб’язности із захованими для себе справжніми думками.
— Тільки то було раніш, — додає вона. — Тепер мене щось від неї також замикає.
Диво, диво! Лише у цю хвилину збагнула Мар’яна, що це нове з Васантою давно є.
І ще диво! Мар’янина довіра-щирість до Левка така безмежна, що не було того невідчіпного почуття скривджености й образи від найменшого чоловічого дотику. Коли траплялося, що змішувалися їх руки, було то так само п’янко-казково, як і від зустрічі очима. Хвилі того п’яну лилися безперестань, від одної тільки присутности. І звідки це все прийшло? Коли, де був перехід від звичайного малознайомства до глибокого і всеохопного пристрасного закохання?
XXX
"Моралей", що наступали на Мар’яну, було багато. "Старорежимна" — "вже давно треба бути заміжжю і хоч двох дітей мати". "Міщанські" — їх було аж три. "Ніякого кохання нема, то — буржуазний забобон. Це міщанство — тримати себе в недоторканості, людина живе раз, бо молодість не вернеться". Відміна її, комсомольсько-міщанська, вимагає кохання з черемухою. "Треба прикрасити букетом черемухи — і все гаразд". Третя вимагала тільки шлюбної вивіски, а "раз ти замужня жінка, то можеш скільки хочеш зраджувати і все буде гаразд".
Всі ці "моралі" сходилися в одному пункті: "Але борони, Боже, зостатися смішною старою дівою".
З’явилася ще одна категорія гріха, вже новітня, так звана "збоченість", поняття невиразне й розпливчасте, під яке підтасовували все, що не вкладалося в ходову розмінну монету. Бог його знає, чи то аскетизм, чи розпущеність, чи якісь тайні вади, чи відкрите шукання все нових і нових пригод, чи щоденно нові екзальтовані закохання, чи цілковите назнайомство з цим божим даром людині. Словом, збоченість.
Досі з цим усім Мар’яна якось давала раду. Як не вміла логічно оцінити, то старалась чуттям не збитися, не спіткнутися. На сторожі стояла не мораль будь-яка, а найцінніша частина Мар’яниної істоти, що без неї вона — не Мар’яна. Треба було тільки йти за своїм внутрішнім голосом, за отим почуттям чи скривджености, чи розчарування, чи огиди. Знала вона себе лише з почуттям великої долі. Самої долі так досі ще й не бачила, але інстинктовно ухилялася від скороспілого циклу дівчат звичайної долі. Допомагав їй вихід у казку, а це напевно було не що, як її пристрасність: з головою, з усіма думками та почуваннями влізти у щось і не бачити поза тим світу.
Правда, гени за це їй жорстоко мстилися, часто вганяли її в люте закохання. Але це було зовсім інше, ніж… ніж, скажімо, розмови жінок між собою про аборти тощо. Слухаючи таке, Мар’яна думала: "Такий гріх проти природи це все одно, що самогубство. Я б — ніколи! Кожна мати — пречиста".
Хто там знає, як би було перед лицем реальної дійсности, але теоретично Мар’яна дуже шанувала покритку. Чому це вважається, що сором мати дитину, не показавши пальцем на батька? Хіба така мати не виконала природного веління й першої заповіді кохання? За що ж її зневажають? З протесту перед цими несправедливими зневагою й осудом, Мар’яна ставила дівчину з дитиною на п’єдестал героїні. Це теоретично. Але як би було, коли б із нею таке?
Досі не було потреби над цим задумуватися, але тепер…
Такого переборювати, як тепер, їй ще не доводилося. Не було проти Левка зброї, — ні ображености, ні скривджености, ні замкнености. Мар’яна приймала можливості в найширшій амплітуді, — від посміховиська старої дивачки до жертви одруженню (а посередині там десь може й можливість зневаженої покритки), — за своє велике щастя звільнення з-під замків її непокаяної щирости. Але була десь жінка, Ніна, яку Мар’яна не відчувала ніяк. Їй здавалося, що то безтілесна тінь, фантом, а жива дійсність — це вона й Левко.
Жива дійсність — це блукання по кручах і пустинях, це ствердження себе в так жаданій великій дружбі, в святій безсоромності кохання, в безбоязній невимушеності свого вияву.
— Я дивився на тебе, яка ти, коли спиш, ти така тоді гарна, а Ніна — ні.
— Коли я спала? — здивувалась в першу хвилину Мар’яна. Ніколи вдень та ще й на природі вона не спить. Коли це було?
— А от у цю хвилину щойно ти спала, а я дивився.
Але в другу хвилину Мар’яна спиталася:
— А хто кращий взагалі, я чи Ніна?
— Я вже надумався, що сказати Ніні. Вона не буде за мною жаліти, вона так зайнята своїми партійними справами й інститутом, що мене ніколи не бачить. Вона дуже честолюбна, збирається відразу по закінченні інституту на Донбас і не помітить, що ми розійшлися. Я дуже хотів би побачити, яка з мого Чайльд-Гарольда в спідниці вийде пречиста.
— Напевно, шалена.
— А ще якби ми мали силу чорта й відьми, що тільки за руки візьмуться, й уже чортенята плигають у воду, — світ уже був би наповнений маленькими Мар’янками й Левчиками, — так собі вголос думає Левко.
А Мар’яна вже злякалася.
— Я ще ж не виконала своєї місії! Як же це погодити? А всякі штучні засоби, як і кармін, — огидні…
— А знаєш, мені чогось шкода, — не дав договорити Левко, — шкода, що ми про таке розмовляємо. Ти — така дівчинка, така астральна, така блакитна, а про такі земні справи… Воно тобі не пасує. Я більше люблю. коли ти про свою казку розповідаєш.
— То добре. Сядь он там, за кілометр, і будемо розмовляти про міжнародню політику. А з Ніною будеш говорити про виховання ваших дітей.
— І коли я дивлюся на тебе, слухаю тебе, то мені здається, що ти на мені не спинишся. Ти ще не раз закохуватимешся. А Ніна вже нікого не шукатиме… Ну от, ти вже й захмарилася.
А справді, чого Мар’яна захмарилася? То ж тільки із своїми, рідними можна трохи й розгиркатися.