— Меле, як добрий вітряк.
— Еге ж, — згодився Швайка. — Йому що ногами, що руками — все одно.
— Цікаво, у кого він такого навчився?
— Та в мене, у кого ж іще, — всміхнувся Швайка.
— Он як, — Леміш з особливою повагою глянув на нього. — А тебе самого хто вчив?
— Дідо Кудьма, — посерйознішав Швайка. — То древня наука. І мало хто зараз нею володіє.
А Грицик уже стояв, склавши руки на грудях і розглядав хмаринку, що бігла над його головою. Він не звертав ніякої уваги на те, що до нього зі спини підкрадався один з козаків. Та коли тому лишилося зробити якийсь крок, — Грицик високо підстрибнув, нога його блискавкою змигнула в повітрі і ніжно прихилилася біля нападникової щелепи.
— Бий! — пролунало з гурту. — Що ти його гладиш, наче дівку по щічці?
— Гладжу, кажеш? — посміхнувся Грицик і підморгнув Санькові.
Той відібрав у одного з глядачів добрячого кілка, простягнув крикунові. Сказав:
— Ану, Йванцю, тримай його перед собою. Та міцніше тримай, обома руками! А ви, товариство, дивіться, як Грицик його зараз погладить!
Недовірливо посміхаючись, Іванцьо підняв кілок перед собою. Якусь мить Грицик стояв непорушно, тоді знову злетів у повітря, його нога описала блискавичне півколо — і з рук ошелешеного Іванця брязнули на землю дві розламані половинки.
— Тепер уявляєш, що було б з Миколиною мармизою, якби я отак приклався до неї? — запитав Грицик.
— Ой, не хотів би я тоді бути Миколою, — підхопив Швайка, підходячи до гурту. — А тепер, Грицику, ти трохи відпочинь, а Санько нехай покаже панам старостам, що й руки наших козаків можуть працювати не гірше від ніг!
Санькове лице порожевіло від задоволення. Що не кажи, а в шістнадцять років навіть майбутньому волхву приємно бачити, з якою пошаною ставляться до тебе такі здоровані, як його земляки.
— Чи не знайшли б ви мені якусь лату? — попросив він товариство.
Два хлопці принесли грубу лату.
— Зможеш перерубати її своєю шаблею? — запитав Швайка Леміша.
Леміш з сумнівом похитав головою: лата радше скидалася на колоду.
— Боюся, що нічого не вийде, — сказав він. — Та й не для того я шаблю при боці тримаю.
— То ж бо й воно, що в тебе, пане старосто, нічого не вийде — згодився Швайка. — А тепер поглянь, як це діло виходить у Санька.
Санько якусь хвилину незмигно дивився на лату, а потім з хеканням рубонув по ній ребром правиці. Ліва Лемешева брова підстрибнула угору: замість однієї довгої лати стало дві коротенькі.
— Оце так! Скільки живу, а такої чудасії ще не бачив! — захоплено вигукнув він. — А долоня не болить?
— Та ніби ні, — відказав Санько.
— Ану, дайте і я спробую…
Йому принесли удвоє тоншу лату. Леміш примірився, з усього маху рубонув по ній долонею — і тут таки затанцював від болю. А лата лишилася неушкоджена.
— Це вже потім не болить, — співчутливо зауважив Санько. — А спочатку болить. І то дуже.
— Наш Санько ще й не таке може! — почувся зненацька дитячий голос.
Всі озирнулися. Перед переяславським старостою незалежно, руки в боки, стояв малий пастушок на ймення Телесик. За його спиною тупцювало ще п’ятеро хлопчаків.
— Наш Санько ще й чаклувати вміє, от! — оголосив Телесик. — Вчора козаки попросили його, щоб він подумки звелів Тимкові Загородньому заревіти по-ведмежому. То той заревів так, що аж собаки завалували. І мене дядько Санько теж трохи вчить…
— Валувати по-собачому? — запитав Леміш.
Усі засміялися.
— Та ні… — зніяковів Телесик. — Всякого чаклування. Він каже, що коли постаратися, то кожен може стати характерником.
— Тепер бачу, чому навколо твоїх парубків стільки народу товчеться, — звернувся Леміш до Швайки, коли вони від’їхали трохи далі. — Таким відчайдухам, як ці твої джури, мабуть, і десяток нападників не страшний.
— Що правда, то правда, — згодився Швайка. — Але вони не горді — навчають усіх, хто хоче.
— То коли ти думаєш вирушати?
— Як ніщо не завадить, то удосвіта.
Леміш закусив нижню губу і глибоко вдихнув повітря.
— Я ось що хотів тобі сказати… Молитиму Бога і всіх святих заступників, щоб твоя затія вдалася.
ПОНАД ДНІПРОМ
Ось уже третій день, як вони в дорозі. Попереду віялом рухалася кінна розвідка, за нею тяглася валка возів, у кожен з яких було впряжено по четвірці коней.
Спочатку вибиралися, мов на прогулянку, проте за Сулою розмови припинилися і козаки застріляли очима по всіх підозрілих дібровах та байраках, де на них могли чатувати татари. Хоча після випадку з Саїдом-мурзою татари, схоже, значно присмиріли, але Швайка пильності не втрачав. Адже татари — то не тільки смертельно перелякані люди Саїда-мурзи. Що далі в степ, то більша небезпека чатувала на них. Тому валку охороняла від степу чи не з сотня козаків та ще з півсотні їхало позаду. Статечніші козаки розважали один одного розмовами, або ж розпитували Демка Манюню, як йому з дідом та молодою дружиною хазяйнується на новому місці. І від тих розпитувань Демко розквітав, як макова квіточка. Він не приховував, що вважає себе найщасливішою людиною на світі, бо Ждана таки згодилася залишитись у них із дідом. Щоправда, перед цим вона сказала, що без вінчання про сватання не може бути й мови. На щастя, у плавнях уже був свій священик отець Василь. Саме він і вмовив діда, що оскільки той тепер не козакує, а хазяйнує, то без жіночих рук йому не обійтися.
А от молодших козаків розмови не приваблювали. Разом з Грициком та Саньком вони до знемоги гасали наввипередки і на повному скаку то пірнали коневі під живіт, то знову з’являлися на спині. Потому били ребром однієї долоні по ребру іншої, щоб перетворити їх якщо й не на сокиру, то бодай на довбню. Але найбільше вони любили вибиратися в степ — подражнити тамтешніх татарів, які на їхню появу вигулькували як Пилип з конопель. Деякий час обидва гурти їхали майже пліч-о-пліч, передражнюючи одні одних, а потім розліталися, мов горобці. До бійки не доходило, бо татари вже не раз мали змогу переконатися в козацькій силі, а Грицикові Швайка суворо-пресуворо заборонив здіймати на татарів шаблю без нагальної потреби. Тому, накричавшись до хрипоти, товариство поверталося до возів, щоб послухати розповіді старших про славну минувшину. Проте надовго хлопців не вистачало і вони знов затіювали якусь гру.
Старші, дивлячись на їхні витівки, лише поблажливо усміхалися.
— Що поробиш, коли у них ще шило в одному місці, — змахне рукою один.
— А той татарчук, як його… Хасан, бач, нічим не різниться від наших, — додасть другий.
І справді, Хасан нічим не відрізнявся від інших хлопців. Він навіть халата свого заховав у сакви і тепер гасав у самій сорочці. А ще він ні на крок не відставав від Грицика. Йому все тут подобалось — і довірливі розмови за вогнищем, і дружні кпини, і купання в Дніпрі, і те, що перед старшими ніхто не здіймав шапки і не кланявся. Тут усі були рівні.
Один тільки Швайка не встрягав ні до якого гурту. Здебільшого він їхав попереду, занурений у якісь свої невеселі думи. Про що саме були ті думи, ніхто не знав, бо в козаків не заведено влазити у чиюсь душу з розпитуваннями. Грицик і Санько теж мовчали, бо знали, що Пилип останнім часом засинає і прокидається з думкою про свої кримські справи.
— Він боїться, що без нього Басман-бек може щось винюшкувати, — все ж не втримався якось Грицик. Він озирнувся, щоб окинути оком неспішну валку возів і раптом вигукнув:
— Санько, ану глянь, хто жене за нами!
На низькорослих татарських коненятах летіло шестеро ще менших вершників. За хвилину Санько впізнав Телесика та його друзів. Наблизившись до валки возів, хлопчаки зупинилися і скинули свої латані-перелатані шапки.
— Ви чого тут? — голосом, що не віщував нічого доброго, мовив Швайка.
Хлопчики з почуттям провини опустили нестрижені голови. Вони знали, що вчинили негаразд.
— Як вам вдалося поїхати з Воронівки? — допитувався Швайка.
Хлопці опустили голови ще нижче. Особливо старався Телесик.
— Ми… попросили старосту… — врешті прожебонів Телесик.
— І він вас відпустив?
— Так.
— І коней дав? — усе ще не вірив Швайка.
Телесикові голова опустилася на груди.
— Еге ж…
— Не може бути… Як же вам це вдалося?
— Ми його… подумки попросили, — сказав Телесик. — Як ото Санько.
— Що?! — вигукнув Швайка. — Ви що, навіяли йому, щоб він вас відпустив? Ви його зачаклували?
— Еге ж, — майже чутно відказав Телесик.
— Ну й спритники, — тільки й спромігся сказати на те Швайка. — І що ж ви за це хочете — щоб вам вуха відірвали чи лозиною відшмагали?
— Ми те… з вами хочемо, — відказав Телесик. — Ми джурами хочемо бути.
— Мало що ви хочете, — почав Грицик і перезирнувся з Саньком. — Вам ще багато каші треба з’їсти.
Схоже, Телесик побоювався Грицика набагато менше, ніж Швайку.
Він підвів голову на старшого товариша і нагадав:
— А ти ж сам такий був, коли поїхав з дядьком Пилипом.
Якусь мить Грицик з роззявленим ротом дивився на малого. Тоді ляснув долонями по колінах і зареготав.
— Ну, що ти з ним робитимеш! — крізь регіт видушував він. А пересміявшись, звернувся до Швайки.
— Треба з ними щось робити. Не проганяти ж дітей у дике поле…
— О-хо-хо-о-о, — видихнув Швайка, окинувши прибульців таким поглядом, що їхні голови знову опустилися. — Гаразд, нехай їдуть з нами до діда Кібчика. Але далі — ні кроку, зрозуміли?
Хлопчики закивали головами. Атож, вони не такі дурні, вони все розуміють…
І тільки Санько помітив, як малі вдоволено перезирнулися між собою.
Тепер дні попливли ще швидше, ще цікавіше. Усе так само гасали степом молоді козаки, щоправда, тепер за ними хвостиком в’юнилася малеча. Усе такі ж неспішні розмови вели дорослі козаки, і не було уважніших слухачів, ніж Телесик зі своїм товариством. А іноді хлоп’ята збиралися купкою і, дивлячись на якогось птаха, що ширяв у небі, різноголосо закликали:
— Спустися на землю… спустися, спустися…
Спочатку птахи не звертали на ці прохання ніякої уваги. Аж доки одного дня чапля, що пролітала над ними, раптом почала знижуватись і опустилася неподалік від них. Але від дикого вереску малечі тут-таки злетіла вгору.
За такими розвагами козаки спочатку й не помітили, як наблизилися до того місця в плавнях, де оселився дід Кібчик. Схаменулися лише тоді, як Демко Манюня зупинився і трохи винувато пробухикав:
— Ну от… Дідо, мабуть, зачекалися…
А оскільки Швайка мовчав, Демко перевів на нього погляд і запитав:
— То як мені бути, їхати з вами далі, чи, може…
І всі зрозуміли, що він хоче сказати.