Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
— Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
— Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
— По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність — давньохристиянське малярство.
— А також дерев'яна скульптура. — Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. — Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був — врятувати вас для науки. І я це зробив.
— Мені дякувати?
— Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж... Це справді жахливо... Там... Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я розумію... Закони військового часу — вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти... Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
Професор Отава мовчав.
— Звичайно, все було б набагато простіше, — смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, — вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.
— Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
— Догадуюсь.
— Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й...
— Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
— Куди ви мене везете? — перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого "мерседеса", він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку — сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній — вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося... Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.
— Куди ви мене везете? — знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив:
— Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
— Звідки ви знаєте, де мій дім? — зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч "мерседес" уже зупинився коло самого входу до будинку, і не було рації далі вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.
— Ах, дорогий колего, — засміявся Шнурре,— це ж так просто! Я ще заздалегідь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі ваші книги, все ваше — воно неторкане!
Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захіистити свого колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?
— Прошу. — Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, —хто тут хазяїн і хто гість — не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається чи бодай обернеться:
— Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, власник якого... гм... втік, здається...
— Евакуювався, — не обертаючись, кинув Отава.
Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка з закрутистим написом: "Професор Отава". Марнота і сміхота! І ці двері, і ця табличка, і цей напис, а надто ж — його становище. А все тому, що не зміг він отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше — не зумів. Ніколи нічого не вмів.
Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його пильнувати.
Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося "Ой боже ж мій!", загримів ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в долоні.
— Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?
— Я.
— Та як же ж ви? Втекли?
— Здається, ще не втік.
— То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут — так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас — гукну, щоб утікали. І Бориса послала, щоб шукав. Казав — знайшов. Лучче б воно й не було такого!
— А Борис — він же в тітки мав бути?
— Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й пробрався...
— А ви тут як, бабо Галю?
— Що?. Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор... Ой боже ж мій!.. А ці сюди пруть, пруть, харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади... І той, що в кабінеті...
— Шнурре?
— Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр... І не вимовиш... Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашисті Я вже їх перебачила на своєму віку! В дев'ятнадцятому такі-сякі в Києві були... Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!
— Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
— Вони? — Баба Галя знов сплеснула в долоні. — Це вже щось замишляють! А ви ж?
— А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув як...
— Та все ж є! От тільки тікати вам треба!
— Це я знаю.
За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом "утікати"...
Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати.