Я розпитую про нього тому, що один час ми з ним робили на станції у Сахновщині, посадку понад залізницею насаджували. То де він тепер?
Баба розпеченими очима глянула на Андріяна і враз спалахнула.
— То ти чи не одного кодла із ним? Де дівся Улас твій? Обікрав діда і втік на Зелений Клин...
Баба розпалилася, дихала вогнем, як вулканічна лава.
— Та стривайте, стривайте,— стишив її тим самим спокійним, розсудливим тоном Андріян Якович.— Коли, якого діда?
— Всі ви одного кодла,— хлюпнула вогнем баба. Вона аж захлиналась від надміру почуттів, все всередині у неї клекотіло.
Андріян Якович знизав плечима, сказав, не міняючи тону:
— Який я не є, та не накидаюсь на добрих людей, як оце ви. Почім ви знаєте, що я за чоловік? Може, я, як ваш добрянський Касян, святий, співаю у церкві, коли там ні півчих, ні дяка немає і коли він сам-один за всіх управляється!
Згадка про Касяна, видно, потрапила в болючу точку хазяйки. Не байдужий колись був для неї той Касян! Одмітний від усіх. Читав Святе письмо і любив проказувати: "Дочитаю оце до кінця одкровеніє, і по всьому. Святе письмо так собі не дається людині". А жив, як і всі. І баба з вогнистими очима шанувала його і за співи в церкві, і за оте Святе письмо. Та одного подарувати не могла. Любив дуже Касян баб'ячими литками милуватися. Гляне на котру пару і скаже: "Проти такої литки жодна сила на землі встоять не встоїть!" Про багатьох так казав. ї про Кизиченчиху, і про Скиданову Вірку, і про Вівдю Джумай-лову. А про ЇЇ ноги, про Мартині йоги, ніколи, не сказав ні єдного слова. А литки ж у неї кращі, ніж в інших були, куди їм! У тієї Джумайлихи, прости господи, не ноги, а підсвинки, а під нею, під Мартою, такі акуратненькі. Побачить, було, Марта Касяна, підтикається, несучи відра з водою, чимвище, а він — кліпне оком — і далі пішов. Проти Джумайлихи спиниться — соловейком заливається, а проти неї — ні. І не злюбила за це баба з вогнистими очима того Касяна.
Стара кривда заворушилася в грудях у баби Марти, і вона пристрасно скрикнула:
— То, може, й ти такий? Він бабій був, прости господи, то й ти теж?
— Та ні,— відповів — Андріян Якович.— Які ви, їй-богу! Куди не поткнеш пальця, скрізь дихнете полум'ям. Касян це для прикладу. А ви все ж таки про Уласа скажіть. Коли вік на Зелений Клин подався?
— А ти хіба не чув? — обізвалася із-за причілка Параска.— Він пішов у прийми в Мартинівку до Хвеськи, ти, мабуть, не знаєш її. Це дідова Кизиченкова онука, ота, що все на безиківський хутір ходила...
— Щось не пригадую,— сказав Андріян Якович, набиваючи на двері клин.
— Ну, отож і жили обоє в діда Вакули. Дід Вакула як постарів, то спродав пару волів, гайок,— був у нього гайок, гарненький, отам аж за Гиидячим,— і гроші поховав під стріхою. Улас підглядів, гроші забрав, купив воза, коня, посадив на воза Хвеську, та й вирушили світ за очі...
— Ага, он яке діло...— Андріян Якович почухав лоба над бровою.
У розмову встряла баба Марта, жмут іскор сипнула:
— Розбестився народ, бога забули, совісті не мають, живуть не по-людському, вовчим законом...
— Е, бабо,— відповів Андріян Якович.— Всі дорікають, всі кажуть: і те не так, і се не так, а як треба жити — ніхто не знає. А в Петра Івановича Коваленка спитати не здогадаються.
— А що ж,— знову несподівано скипіла баба Марта.— Що пан, то не мужик! І той Коваленко, пан наш який: пшеничний та білий. А ти на себе глянь: чорний та зачучверілий...
Андріян Якович засовався, він справді був чорний, але дебелий, плечистий, слово "зачучверілий" не клеїлося до нього, та йому незручно було щось казати в свою оборону, і він лише крекнув. Баба ж Марта навально рушила далі в наступ.
— Тим-то молодиці від таких, як ти, носа вернуть, а пан наш, Петро Іванович Коваленко, кахикне тільки — і вже весь куток біля двору, зиркають через ворота, крізь хвіртку, мовляв, глянь, наш паночку, які ми! Моргни тільки та кивни — і перша-ліпша побіжить за тобою, як сучка, хвостом закрутить, ще й на спину перекинеться: бач, яка я! Роби зо мною, що хочеш!..
"Куди це вона верне, чортова баба? — слухаючи Па-расчину свекруху, думав Андріян Якович.— Так собі базікає, чи кидає наздогад буряків, щоб капусти дали?" Він непомітно кинув погляд на Параску. Але на обличчі її важко було щось прочитати. І йому враз подумалось: "Мабуть-таки, і Параска не обминула Коваленка. І дурна була б, коли б обминула, що їй від цього станеться? Коваленко, таки правда, на людину схожий, не таке казна-що, як покійний її Іван — дрібне, лихе ще й дурне". Андріян Якович намагався зазирнути в світ, яким жила Параска. Та, здається, нічого путнього в її житті не було. Колись була недолюблена любов з ним, з Андріяном Яковичем, а тепер, можливо, така ж недолюблена любов з Коваленком, у якого таких, як Параска, десятки.
Полагодивши двері, Андріян Якович почав накидати їх на петлі. Старший Парасчин хлопчик, що давненько вже крутився біля Андріяиа Яковича, прохопився в сіни і, підваживши двері знизу, взявся пособляти. Хлопчик був чорнявий, широкоплечий, дебелий.
— Та ти козак, молодець! — сказав йому Андріян Якович.— Як же звати тебе?
— Василь,— соромливо відповів хлопчик, але так, що крізь ту соромливість просвічувало завзяття.
— І боротися вмієш уже? — питав далі Андріян Якович.— Умієш схопить під микитки, ногу підставити?
Василь почервонів, опустив голову, сказав перегодя:
— Коли б вони не підставляли, то й я не підставляв би. А то Грицько такий лукавий, кричить: "Пусти, пусти!", а тільки попустиш, він уже й ногу підставив. Хто ж йому повірить тепер?
— Еге ж, повірити трудно,— погодився Андріян Якович, милуючись хлопчиком.
Оживилася баба Марта. Вперше за увесь час на поморщених губах її з'явилось щось ніби посмішка:
— Як не повернеться з вулиці додому із синяками або з розпанаханою сорочкою, то то й не він.
На хлопчикові були сорочка й штани перешиті, певне, з прабабиної спідниці. Розпанахати таке пошиття не дивно, воно й само розповзалося. Андріян Якович приховав посмішку — він і сам у свій час доношував недоноски всього роду,— зиркнув на бабу Марту, на Параску:
— Так і не доберу, на кого він схожий? Іван похійний, здається, білявий був?
— Батько його справді білявий був,— запально сказала баба Марта.— Але дід його і весь наш рід прихідьків-ський — всі чорняві. Такі, як і я. Чого б то Василь був інакший?
— Та воно й видно,— погодився Андріян Якович.— Викапана бабуся.
Баба Марта сипнула жаром з очей, обличчя її помолодшало і стало одразу помітно, яким вродливим воно колись було.
Андріян Якович взявся набивати клинець поверх дверей, поставив їх на ребро. Василь — як тут вродився, вже стояв поруч, простягаючи Андріянові Яковичу молоток і потрібний цвях. Від хлопчика віяло теплом життєлюбства. Близькість з ним була Андріянові Яковичу приємна. Перебравши молоток і цвяшок, він лагідно сказав:
— А тепер візьми тут і кріпко держи, щоб клинець куди не зсунувся.— Хлопчик учепився руками в дерево, руки були ще пухлі, з дитячими ямочками, на денцях яких виднілись піщинки і чорні плямочки засохлої землі.
— Може, й мені пособити? — спитала Параска.
— Та ні, спасибі,— відповів Андріян Якович.— Ми із Василем управляємося. Правда ж, Василю?
Василь щасливо усміхнувся. Андріян Якович ударив ще раз, другий молотком по цвяшку і, продовжуючи розмову, спитав у Василя:
— А скільки ж тобі років уже?
— Сім,— відповів жваво Василь.— А оце вже восьмий пішов.
— Еге ж, йому вже сім років, восьмий,— сказала й Параска і зітхнула. І якимсь особливим поглядом, повним туги, зиркнула на Андріяна Яковича.
їде собі чоловік із звичайним своїм клопотом у думках, і враз з карниза зривається цеглина, б'є в голову. Не на смерть, але так несподівано, так вражаюче, що свідомість тьмяніє. Сім літ! Таж вісім років тому вони вперше зустрілися в переліску на стежці по дорозі з Шахівки. в Добреньку. Господи боже, які вузли ти зав'язуєш часом!
Коли Андріян Якович закінчив із дверима, почало вечоріти. Параска з меншою дівчинкою провела його до воріт, а Василько,— хлопчик встиг прив'язатися до Андріяна Яковича,— аж до левади. І на рівчаку ще стояв довго і дивився йому услід.
Сіли, і Савка спитав:
— Як там наші діла у Параски?
— Що про Параску сказати? Вдова, діти, вопіюща бідність. А слова не дала. Коли б сама, а то хазяйство: хата, хлівець, півнаділу. І свекруха. Піде з двору Параска, а що ж з господарством? І вболіває: на кого свекруху залишити? Отож, виходить, почекати треба.
— Поки стара помре?
— Поки стара помре, от іменно. А кине її напризволяще: і люди засудять, і бог не простить.
Савка зітхнув.
— Ще не пізно, ходім до Пархома, посидимо вип'ємо пива.
— Про мене. До Пархома, то й до Пархома.
У Добреньці кутими возами ще мало хто їздив, доживали свого віку дерев'яні вози, таки справді дерев'яні, бо залізного в них був тільки шкворінь — залізний стрижень, такий, яким передня пара коліс зв'язувалась в одне ціле з усім возом. Все інше в дерев'яному возі було зроблене з дерева, навіть колеса, навіть осі. Колеса в дерев'яному возі були широкі, в розтань вони йшли поверх болота, в сушу не тонули в дорожній пилюзі. Особливо придавалися вони в, селах, розташованих у долинах на лівому березі Берестової. За своє доісторичне й історичне життя Берестова безліч разів міняла річище, то все ближче й ближче підходила до червоноградської гори, то, навпаки, посувала свою течію аж ген до узбережжя високого чорноземного степу. Ось цей простір між червоноградською горою і берегами високого чорноземного степу і засипала Берестова піском, білим, сипучим, глибоким. В пісках тонули всі лівобережні села на Берестовій, насамперед наша рідна Шахівка, а разом з нею Попівка, Петрівка, Олянівка, Добренька, Мартинівка, Вільховий Ріг, Обазівка і ще, ще...
Модерна залізна бричка, тобто бричка з кованими колесами, з безліччю залізних деталей, була найменше пристосована для роботи в наших шахівських пісках. Тонкі, гострі куті колеса врізалися в пісок по маточини.
Думаючи про це, я й досі згадую широкі, золотаві, терті й перетерті пісками дерев'яні колеса на дерев'яних возах. І не раз було, присівши під тином у баби Харитини За-хожаїхи, пильно придивлявся, як пливуть вони по піску, ніби спервовіку для подорожі по наших пісках створені.
Такимл возами їздили ще мало не всі добрянці.
І ось у тихий завулок, де лобода, глуха кропива, спориш і калачики буяли в первісній красі своїй, прохопився важкий тупіт коней і залізний брязкіт важкого кованого воза.