Не те, не те! Схопивши олівець, він накреслив свій ескіз. Буквально одним рухом, одним нервовим, блискавичним розчерком. Намалював і знеможено впав на стілець, витер хустиною спітніле чоло.
— Тільки так! — видавив з себе, спазматично ковтаючи повітря. — Тільки так, як говорив великий Ренар. — Враз його лице зібралося в болісну гримасу. — Ах, боже мій! Та ви ж не знаєте, хто такий Ренар… Не знаєте? Ну, от і добре, що призналися. Дуже добре!.. Ренар — славнозвісний теоретик дирижаблебудування, син Франції, гордість людства!.. В 1885 році він сказав, що найкращою формою майбутніх дирижаблів буде рибоподібна форма. Гострий ніс і гостра корма.
— Це ж смішно, пане Браузе! — вжахнувся Ріхтер. — Нас кури засміють.
— Не бійтесь курячого сміху, пане Ріхтер. Думайте про орлів, птахів вічності й краси, — гостро, дещо патетично відрубав дідуган. — І втямте собі: кращої форми, ніж запропонував великий Ренар, не було й не буде.
На Ріхтеровому чолі лягла глибока зморшка. Можливо, дід має слушність. Гострий ніс і гостра корма, щось на взірець найсучасніших реактивних літаків.
— Загострений ніс зменшує ефект повітряного бар'єра, — розмірковував уголос Ріхтер.
— Абсолютно вірно, — підхопив його думку дідок і вдоволено потер руками. — Загострена корма знищує ефект завихрення. І як результат — ви одержуєте максимальну для такого типу повітроплавальних апаратів швидкість.
Потім він говорив про загальний обсяг корабля, детально розбирав принципи підйому і спуску, маневрування, пілотажу. Обережно, крок за кроком підводив Ріхтера до якоїсь вузлової проблеми.
Раптом задзеленчав телефон, дідусь зблід і якось чуднувато озирнувся по кімнаті. Ріхтерові здалося, що він уловив в його очах затаєний страх.
— Алло! — озвався він у трубку, мить послухав і знову повторив: —Алло, доктор Браузе слухає…
Ріхтер бачив, що дідусь справді охоплений тривожним неспокоєм, ніби боїться чогось, ніби жде удару. Тиша ставала нестерпною. Ріхтера теж охопило недобре передчуття. "Невже за ним стежать? Шантаж, залякування…"
Поклавши трубку, доктор Браузе сів до столу.
— Так про що ми говорили? — В голосі його відчувалася втома, стареча байдужість.
— Ви нагадали мені про силові межі апаратів "Цепеліна", пане Браузе. Потім…
— Силові межі?.. Газова система — ось найголовніше в кораблі. Найголовніше! Кажу це вам не як хімік, а як учень Акермана. Ну… та що там багато говорити? Ходімте я вам покажу одну річ… в моїй лабораторії.
Він відкрив двері, і Ріхтер, переступивши поріг, опинився в невеличкому залі. Тут все було заставлене довгими столами, шафами, дистиляційними приладами. Скрізь виблискували пробірки, склянки — казкові джунглі хімічного царства.
— Моя приватна лабораторія, — з гордістю заявив Браузе. — Все сам! Роками сиджу тут, як Діоген у бочці. Не дивуйтеся, молодий друже, але в атомний вік ще можна подибати й отакий музейний екземпляр, як я. — Він пройшов у кінець зали, дістав з шафи дві пробірки, глянув на них проти світла. — Тут все. Тридцять років праці!
"Дивний дід!" — втішно подумав Ріхтер. Хотів і собі роздивитись пробірки, але в цю мить з кабінету знову почувся телефонний дзвінок. Дідусь поставив пробірки в шафу і поплентавсь до телефону.
— Алло! — нервово закричав він у трубку. — Так, це я, Браузе… Пробачте, чого ви, власне, хочете?.. Ми, здається, домовилися…
Йому говорили щось довго, причіпливо, мабуть, чогось вимагали, а він махав головою і бурмотів сухим, простудженим голосом:
— Ні, ні!.. Я вам казав, що ні!.. Категорично ні!..
Він кинув трубку. Ще й з силою притиснув її до апарата. Обличчя його враз посіріло, зробилося старим і хворим. В голосі прорвався біль. Він заговорив про те, що йому життя немає від цих дзвінків. Він просто не знає, як йому бути. Вже рік його переслідують невідомі… тобто добре йому відомі, але надійно замасковані від людського ока типи. Дзвонять, набридають, вимагають зустрічі (він, правда, ні разу не впустив їх у свій дім!), пробують спокусити великими грішми…
"І тут те ж саме!" — зітхнув Ріхтер, одразу здогадавшись, з ким має справу старий Браузе. На той час витівки асберівців уже набули розголосу. В кожному домі, в кожній порядній сім'ї міг озватися настирливий телефонний дзвінок, а за ним — цинічна, нахабна вимога.
— Що ж вони хочуть від вас? — спитав напрямки Ріхтер.
— Ви знаєте їх? — здивувався Браузе.
— Принаймні здогадуюсь.
— Так, так, тут неважко догадатися. Політичні пройдисвіти, яким знову мариться війна. Але з мене досить! Двоє моїх братів у минулу війну наклали головою. Я маю право на спокій…
— Що ж вони хочуть від вас? — повторив своє запитання Ріхтер.
Дідусь мерзлякувато зіщулився, хутко оглянувся по кімнаті, стишеним голосом забубонів просто в лице своєму гостеві:
— Мою працю!.. Моє життя вони хочуть!.. — І, помітивши на обличчі Ріхтера легкий подив, ще більше стишив голос: — Мій винахід. Газ!.. Розумієте? Газ!..
Так перед Ріхтером відкрилася болісна таємниця доктора Браузе, яка через кілька тижнів у новій, неймовірно спотвореній формі облетіла сторінки всіх німецьких газет, викликала сенсацію в світовій пресі: "Секрет доктора Браузе! Таємниця "флегматизованого водню"! Винахід німецького генія!.."
Звичайно, Ріхтер і гадки не мав, як усе це обернеться для нього особисто. Не знав він також і того, що винахід Браузе давно занесений на карту підпільного штабу АСБР і кожна стороння людина, яка вступає в контакт з Браузе, мимоволі втягується в страхітливу круговерть асберівських злочинів.
Старий говорив далі:
— Минулого року, виступаючи в Кельні на одній науковій конференції, я мав необережність заявити своїм колегам-хімікам, що закінчую роботу над "флегматизацією водню". Хтось поцікавився, який це матиме практичний ефект на майбутнє, і я, не криючись, сказав, що мій газ, за принципом своєї дії, може зробити революцію в повітроплаванні. Я згадав свого вчителя Акермана, згадав наших славетних предків в галузі дирижаблебудування, я дозволив собі трішки помріяти, заглянути в майбутнє, уявити наше німецьке небо через десять-двадцять років… Я сказав, що росіяни теж шукають способів "флегматизації" і, наскільки мені відомо, наближаються до мети. І потім виказав, що хочу поїхати в Москву порадитися з своїми колегами…
Ріхтер слухав старого з тихим болем у серці, з синівною вдячністю. Йому згадалась тісна кімнатка в домі Подестри, остання, розмова з Ганкою, і раптом його охопило таке почуття, ніби Ганка стоїть тут, поруч з ним, і теж співчутливо ловить цю дивну розповідь. "Арсентьєв вийшов до фінішу першим, — тремтіла десь в його підсвідомості думка. — Росіяни винайшли свій газ. Відкриття старого практично не має ніякої ціни. І все ж таки воно існує. Є люди, які рвуться до нього, яким воно потрібне… Російський газ, звичайно, буде засекречено, і тому АСБР хоче знати формулу доктора Браузе… Таємницю доктора Браузе…"
Коли пізно вночі Ріхтер вийшов з дверей докторового будинку, дві постаті примарно одірвалися од стіни і хутко пішли за ним. Легко було здогадатися, що то за тіні. "Дім старого обложений, як фортеця. Тепер я теж в облозі і, мабуть, надовго".
Минув місяць. Ріхтер бідкався з першими начерками корабля, біля нього поступово гуртувався надійний колектив конструкторів, діло помалу посувалося. І ось одного разу підвечір, коли Ріхтер, щойно повернувшись з заводу заходивсь наодинці переглядати свої химерні начерки, несміливо обізвався телефон. Він таки й справді обізвався несміливо. Дзвякнув і змовк. Потім ще й ще. (Тільки пізніше Ріхтер дізнався, що дзвякання було не випадковим — його апарат стояв на підслуху, і люди, яким доручено було це, надто невміло підключалися в мережу!) Та то було через місяць. А зараз він сидів, нічого не знаючи, машинально тарабанив по столу пальцями.
На решті Ріхтерові вдалося зірвати трубку в найпершу мить, він міцно притиснув її до вуха і, що було сили, гукнув у мембрану:
— Слухаю! Алло! Ріхтер слухає!
І одразу ж почув кволий, ніби заглушений величезною відстанню, голос доктора Браузе:
— Ви?.. Ви?.. Прошу вас, якщо можете, до мене!.. Негайно!..
Голос урвався, із білої слухавки засичала напружена тиша.
Браузе зустрів Ріхтера з нервовою похапливістю. Кутаючись у плед, прискіпливо оглянув його з ніг до голови, ніби переконуючись, чи це справді той чоловік, якого він ждав більше двох годин. Так, так, більше двох годин. Чому саме сьогодні?.. Руки старого зціпилися в кулаки, в очах заврунилася злість… тому що скоро мають прийти вони. Рівно о дванадцятій ночі. Попередили його, офіційно й строго попередили, що мають з ним говорити. І він одразу ж здогадався, що це буде не проста розмова. Бо вони сказали, між іншим, що стежать за його домом, що їм відомо, хто у нього був і навіть те, що він уже скінчив свої роботи над газом. Можливо, негідники вдадуться до насильства, спробують вирвати його таємницю… Але він готовий на все, він давно вирішив, що далі так бути не може…
— Ви звернулися до поліції? — вигукнув Ріхтер.
— Нащо? — Браузе з погордою розвів руками. — Смерть мені не страшна. Вони це знають. Та, зрештою, якщо вони забажають вкоротити мені життя, ніяка поліція не відверне їхньої руки. Я мушу випередити їх. Всі документи тут. Всі формули, всі найважливіші висновки, все, що мені вдалося здійснити за останні роки. — Старий почовгав до столу, взяв звідтіля напханий портфель, сів з ним У крісло. Дихав важко, з присвистом, на обличчі з'явились червоні плями. Мабуть, передчував лихий кінець і тому квапився. — Слухайте, Ріхтер!.. Сядьте! Ми ще маємо час… Слухайте уважно!.. Все це я віддаю вам. Все… все… — Сунув Ріхтерові портфель, полегшено зітхнув. — Тепер хай як хочуть! — І він злісно погрозив кулаком. — Вони мріяли пограбувати старого Браузе, сподівалися вирвати справу його життя… А застануть тут тільки порожню кімнату і немічне тіло… Застануть пустку… — Він глибоко передихнув, зібрався з думками. — Тепер ще одне, Ріхтер. Ви мусите знати, хто вони…
— Я знаю їх, доктор.
— Ні, ви мало їх знаєте. Ви навіть не здогадуєтесь, що це за звірі. Потвори, нелюди, покидьки людства… — Він трішки заспокоївся, глянув на свої сухі, засновані синіми прожилками долоні. — Вони хотіли купити мої руки.