— Пробач, пробач, батьку! Я скоро повернусь...
До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало докторові спокою.
Під вечір на подвір'ї ранчо почулися голоси:
— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення...
Коельо схопив капелюха і вибіг надвір.
Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.
Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір'я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішалися почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.
Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.
Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі. Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.
З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховалися у хмарі куряви.
Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней, і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості. Вони бралися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.
Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши пірогу в густе лозиння, він рушив до ранчо поліцейського комісара Олів'єро.
Індіанці посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. За наказом Чорного Себастьяна Ганкаур повинен був до заходу сонця з'явитися на його ранчо. Слово сеньйора Олів'єро було для вождя апіака священним законом. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За Олів'єровим велінням вождь водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на річці. Це він, Чорний Себастьян, вирятував Ганкаура з пастки, яку наготували йому солдати президента Матаразо. Не уникнути б тоді шибениці вождеві племені апіака Ганкауру, якби не Чорний Себастьян.
Почалося з маленької "дрібниці". В лісових пущах біля верхів'я Ріо-Падамо мешкало плем'я... та, власне, й не плем'я, а групка людей, якесь селище переселенців із Сполучених Штатів. Були затято віруючими, молилися вдень і вночі Спасителю, схилялися перед його владою. Отак би й жили собі гарненько далі. Але ж то були виселенці з Америки. І в своїх проповідях вони не дуже жалували свою колишню американську батьківщину. А згодом ще й заговорили про соціалізм, про Радянський Союз і про те, як би їм хотілося оселитися там всією общиною, спродати речі, будиночки, повантажитися на кораблі і хутчіше до далеких європейських берегів.
Ось тоді й з'явилася у когось у Вашінгтоні ідея прищемити язика надто палким проповідникам Христовим. Знайшли Ганкаура. Дике плем'я, сліпа покора перед білими, любить гроші, за добру плату вчинить що завгодно. Отож і одержав завдання: зробити кілька нападів на лісових братів і добряче їх поскубти. А Ганкаурові вояки, встрявши в цю історію, дали собі волю: увірвалися в селище, дотла спалили його, перестріляли майже всіх жителів, пограбували все, що можна, і зникли безслідно. Дикунське плем'я! Хто за нього в одвіті? Були й нема.
Та річ у тім, що діялося це ще за часів генерала Матаразо. І коли прославлений генерал довідався про безчинства людей апіака, його гніву не було меж. Громадськість столиці теж обурилася. В Організації Об'єднаних Націй зчинився скандал. Підрахували: люди Ганкаура вирізали і вбили понад вісімсот чоловік, до того ж злочин вчинено над релігійною общиною, а це робило його особливо відворотним, особливо жорстоким і антигуманним. Генерал Матаразо віддав наказ: плем'я оточити, його ватажка заарештувати! Отоді і втрутився Себастьян Олів'єро. За його порадою Ганкаур, рятуючись від урядових загонів, продерся з племенем апіака в безлюдне зелене пекло до болотистих смертоносних трясовиськ Ріо-Анчо. Там вони й пробули, аж поки надійшла звістка про повстання столичних генералів. Слава доброму духу Кахуньї, що й тепер прихиляє до них серце Чорного Себастьяна. З ним вони почуваються володарями сельви.
Індіанці безшумно продиралися хащами. Ганкаурова рука міцно стискала держак ножа, його очі сторожко обмацували лісову пітьму. Тут його підстерігала небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, і зустріч з ними не несла нічого доброго. А ще більше Ганкаур остерігався зустрічі з партизанами, що їх гуртують прихильники покійного президента Матаразо. Кажуть, що вони з'явилися в цих лісах і виступають проти поліції, проти Чорного Себастьяна. Вони добре озброєні, і сельва для них як рідний дім.
Загін вийшов на галявину, довгу й вузьку, наче пірога. Уже зовсім стемніло. Ганкаур зупинився, прислухаючися до лісових звуків, далеких, зловіщих. І враз йому здалося, що то долинають голоси ворожих воїнів, що то люди арекуна виповзли із схованок, а за ними стоять партизани, наготувавши свою зброю. Злий дух Курукіра десь опустився серед них, то він нагнав оцю темінь і тепер, зловтішно шкірячи зуби, сновигає між партизанами, показує їм, куди вони мають вціляти із своєї триклятої зброї, роблять їхні очі зіркими. Ганкаур, який завше потішався в душі із своїх забобонних людей, враз сам панічно повірив у всі чорні, підступні примари сельви, і віра ця пройняла його жахом. Він аж очі заплющив, неначе сподівався таким чином стати невидимим для злого духа, але тієї ж миті перед ним постали очі жінки з чорним волоссям, яку вбив на "Віргінії" комісар Олів'єро, і йому здалося, що вона дивиться на нього з благанням і ненавистю. "Це не вона! — майнуло в думці. — Це Курукіра... Це він наслав її..."
Ганкаур розплющив очі, але скоріше відчув, ніж побачив між деревами кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіанці — за ним.
Важко дихаючи, вождь уп'явся очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що з усіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.
Ганкаур вужем поплазував назад. Індіанці теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.
Гримнув постріл. Індіанець зметнув руками й упав. Решта апіака з жаху завили. Смерть звалилася на них так раптово, що вони втратили глузд.
Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Він падав, схоплювався і знову біг. Врешті вихопився на галявину і влетів просто в коло озброєних людей. Це були партизани доктора Коельо, "лісові лицарі", запеклі вороги пана президента.
Ганкаур стояв у колі повстанців, подряпаний, захеканий і, мов зацькований звір, озирався навколо. Кілька рушниць було націлено йому в груди.
Партизани впізнали індіанського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхів'я Ріо-Оскуро.
— Ганкаур! — передавалося зловісне ім'я з вуст в уста.
Між деревами почулися голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхало на галявину.
— Сеньйоре Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми піймали Ганкаура!
— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.
— На шматки роздерти!
— Кинути в болото до зміїв!
Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.
— Хай живе свобода, друзі! — привітався він.
Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.
Доктор Коельо підійшов до гурту.
— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.
Блиснув електричний ліхтарик.
— Ось він, сеньоре Коельо.
Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.
Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіанця, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.
— П'єтро! Це ти, П'єтро? — спитав він.
Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смерть знову називала його дивовижним, чужим іменем "П'єтро".
Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.
І тоді Ганкаур, серед сум'яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч безслідно поглинула його.
ОСТАННЯ НІЧ НА "ГОЛІАФІ"
"Голіаф" підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.
Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Досвідчена рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух "Голіафа". Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.
Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітал Пабло верхів'я цієї річки! Швидше попрощатися з добрими радянськими сеньорами і вирушити назад, до свого рідного Сан-Феліче. Досі в його душі жили картини тієї ночі, коли спалахнула пожежа на ланчії "Віргінія" і так жахливо, так несподівано пропав маленький сеньйор Олесь. Що тоді було на "Голіафі"! Свята мадонна, що тоді діялося на його кораблі!
Коли остаточно з'ясували, що хлопця нема, що перетрушено весь кораблик, але його ніде ані сліду, зник, наче впав у воду, у річку, втонув, загинув, — тоді ці нещасні росіяни (інакше їх назвати в думці капітан Пабло не міг!) зібралися на свою нараду під тентом, засвітили великого ліхтаря і почали затято сперечатися, як бути далі.
— В мене є пропозиція, — почав Ілля Самсонов, — негайно причалити до берега й обшукати всі навколишні хащі.