Жаїра. Том 2. На волі

Ми питали по дорозі індіян, де є племена тінґві і як знайти їхнього головного морубішабу. В оселях нас приймали з миром, давали їсти і дозво­ляли ночувати. Але мало осель. Зовсім мало тепер осель по лісах. Лишилися лише мирні племена, а ті, що на воєн­ній стопі з білими, зникли. Тінґві також у мирі з білими. Вони стоять на полях Курі Тіба[25]. Їх є багато, і ми прийшли до них. Їхній головний морубішаба називається Арапуті. І ми спитали: "Де є Арапуті? Нас прислав морубішаба Татаурана і рада племени аресів. Хочемо говорити з Арапуті". Але його не було. Він пішов кудись із білими рити землю, щоб здобувати золотий пісок нарівні з рабами. Пху!

Мадіаї презирливо сплюнув, а за ним сплюнули на знак салідарности й два інші посли.

— Тоді послали по Арапуті, — продовжував оповідач, — ми чекали. Чекали багато днів, бо далеко кудись зайшов великий морубішаба, залишивши своїх людей на малих морубішаб окремих племен. А племена живуть немов раби: рубають ліс і доглядають худобу білих. Чи то не ганьба?

— Ганьба! — притакнула рада в один голос.

— І врешті прийшов Арапуті, — тягнув далі Мадіаї. — Ми все йому сказали, як нам наказала ньємонґаба, ми не загубили ні одного слова. Так, чи ні, брати Ґрашаїне і Жараракусу?

— Так! — притакнули запитані. — Ми донесли всі слова в наших устах.

Мадіаї продовжував:

— Арапуті вислухав нас і сказав: "Тінґві не підуть на війну смерти проти білих. Нам війна непотрібна. Ми з бі­лими в мирі і вони нам не роблять ніякої кривди. Вони б'ють і ловлять лише тих, які не хотять їх слухати. А хто згідливий, тих білі не зачіпають. Перекажіть вашому морубішабі, щоб він також з білими погодився, і буде вам усім так добре, як і нам. Навіщо війна? Для чого шукати нових ворогів, коли й так маємо їх досить поміж собою? На нас тепер уже ніхто не важиться нападати з сусідніх племен, бо білі з нами". І ще сказав Арапуті так: "Наша земля велика й багата. Стане для нас, стане й для чужинців. Ми не даймаки. Білі дають нам гарні подарунки, а ми мали б для ник жалувати землі? Землі вистачить усім".

Тоді ми сказали: "Наша земля велика й багата — правда. Але ми можемо сіяти і збирати, або випасати ху­добу для себе самих. Для чого нам чужинці? Ви працюєте на чужинців, раби працюють на чужинців. Будемо ліпше працювати самі для себе". На це Арапуті відповів: "Нам не треба сіяти і збирати для себе, і худоби нам не треба також. Ми не звикли того робити для себе".

Тоді ми спитали: "Чому ж вам не треба для себе того, що робите для чужинців?" Арапуті відповів: "Бо ми дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші і розумніші від нас. Ми не любимо індіян — ми любимо чужинців. Чужинці дають нам заробити. Вони кажуть, що ми, тінґві, найліпші серед усіх племен, бо ми слухаємо їх і допомогаємо їм. Ніколи не підіймемо зброї на білих!"

І ми ще раз питали: "Чи ж справді білі ніколи вам не зробили ніякої кривди?"

Арапуті сказав: "Колись було таке, але давно. Колись наші предки воювали з білими смертельно. Але потім по­мирилися. Помирилися тоді, коли вони нам допомогли роз­бити плем'я "волохатих". "Волохаті" давно вели війну з нами, бо колись на полюванні в убитому олені знайдено дві стріли: одна була нашого вояка, друга — вояка з "во­лохатих". Наше плем'я казало, що здобич нашого вояка, а "волохаті" — їхнього. І з того почалася війна. Ми покликали на поміч каріжо, а вони — "зелені животи". І так воювали довго. Аж прийшли білі й нам допомогли. Ми по­били "волохатих", а "зелені животи" загнали за ріку Іґвассу. І з того часу білі стали нашими приятелями".

І коли Арапуті так сказав, Ґрашаїнь оповів казку про оленя і ягуара. Хай він повторить, як оповідав...

Не зважаючи на невідрадні вісті, рада висловила ба­жання послухати відому вже легенду про оленя й ягуара, і Татаурана дав дозвіл.

Ґрашаїнь відразу встав і, тріпнувши своєю стрепіхатою чуприною, почав оповідати, його уважно слухали, ди­вувалися й раділи, як звичайно, схвалюючи оповідання вдо­воленими вигуками.

А Татаурана тимчасом покинув думками радне коло племени, не чув того, що оповідав Ґрашаїнь, весь загли­бившись у той куточок душі, куди не допускав нікого і куди сам заглядав із страхом.

"Ми є дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші й розумніші за нас... Ми не любимо індіян... Землі вистачить усім..." — дзвеніло й гуділо на різні тони в нього у вухах, і він так виразно уявляв собі ніколи не ба­ченого Арапуті, що вимовив ці слова. Не вперше бо чув таке, хоч трохи інакше висловлене. Чув також від інших племен, що їх зустрічали по дорозі ареси, про "добрих чужинців" і "недобрих". Чув багато і про ворожнечу поміж племенами і про неповагу самих до себе. Дивно було чути: "Ми дикуни", "ми дурні". Як легко прийнявся в лексиці індіян вираз "дикуни"! Звідки? Від чужинців, очевидно. І, чуючи його, Татаурана кожного разу палав від сорому, що належить до великого народу, який так себе зневажає. На­томість з великою пошаною ставиться до чужинця, що на кожному кроці проявляє варварство, на яке нездібне найдикіше індіянське плем'я. Шанує не за вчинки, а за силу. Та ще й каже, що любить його, але своїх — ні. Ця любов така велика, що для ворога нам не шкода нічого, бо ж "наша земля велика й багата", але за оленя ми можемо ви­повісти війну смерти й вести її так довго, поки прийде чу­жинець і не поможе когось одного витовкти, щоб другого покорити. Скорили ж плем'я каріжо, скорили свого часу величезне об'єднання ґваяназес, скорили і тінґві — "довго­носих". Не могли скорити зброєю, то скорили "миром", "дружбою". Авжеж! І ми так цінимо їхню "дружбу", так боїмося прогнівити їх, бо ж вони нам ласкаво кинуть об­гризену кістку з випасеної нами худоби на нашій землі, похвалять за покірність, а декого навіть поплескають лас­каво по плечах. Чи ж не дружба? О, той ворог був менш небезпечним, коли приходив з вогнем і залізом, палив, рі­зав і нищив! Він став по-справжньому небезпечним тепер, коли взявся за незриму зброю! Навіщо, наприклад, полю­вати за каріжо й тінґві, навіщо будувати для них сензали, годувати їх, тримати для них наємних наглядачів, ще й постійно боятися бунту та нападу, коли вони тепер "по приязні" роблять усю рабську роботу, не вимагаючи витрат і напевно даючи потрійну видачу праці, порівняно до раб­ської. І не нападають, не загрожують, а ще, коли тільки буде треба, приєднаються до бандейри і пом'ожуть побити непокірних, а решту взяти в рабство. Зроблять усе для "приятелів".

— І хто ж ми? — питав сам себе Татаурана. — Не раби? Не дикуни? Вже й так наша спустошена земля засе­люється все більше зайдами. А буде час, коли ми станемо вигнанцями. І ми заслуговуємо на долю, яка нам готується. Зметуть нас, знищать, витопчуть, бо ж ми — тільки погній. Самі себе такими уважаємо, самі себе не шануємо, то за­гарбник тим більше не буде шанувати...

А все ж не міг не любити свого народу. Може, саме тому так любив його і так милосердився над ним, що бачив його темноту, глупоту й ницість. Любив тією самою гли­бокою, болісною любов'ю, якою любить мати свою сліпу, спараліжовану дитину. Хто може збагнути і вияснити цю любов?

І тепер, коли слухав Мадіаї, ридав над майбутнім своєї землі. Бачив його виразно не перший раз, але затирав тра­гічні образи силою своєї волі, хоч знав, що життя, яке колись тут цвістиме, не буде належати автохтонам цієї землі.

Скінчив свою казку Ґрашаїнь, і на площі стало тихо. Всі чекали, що скаже морубішаба, а морубішаба, випус­тивши берло з рук, забув і про збір і про себе самого. Отямився лише тоді, коли Аракшо штовхнув його під бік і пригадав:

— Рада чекає твого слова, морубішабо. Мовчати не годиться.

Татаурана здригнувся, провів рукою по обличчі, бо йому здавалося, що воно вкрите липким павутинням, під­няв берло і встав. Те, що думав перед хвилиною, думав для себе, і ніхто не смів того знати. Вождь племени й ініціятор великої справи був змушений говорити щось інше.

— Ареси, — сказав спокійно, і голос його не зраджу­вав нічого, тільки брови піднялися вгору й заломилися над очима, — ми чули, що сказали посли. Але не будемо нічого більше радити, бо ще нема інших послів. Те, що відповіли тінґві, я знав наперед. Та чи від того, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища? Почекаємо на відповідь інших вождів, які не пасуть худоби, не рубають лісу і не копають землі. А тепер хай посли ідуть до своїх родин відпочивати. Ради не закриваю, а відкладаю. Ідіть.

І він спустив берло вниз.

Усі заворушилися, але не всі порозходилися. Більшість лишилася при вогнищах, щоб обміркувати принесені відо­мості й погуторити.

Провалом переговорів з племенем тінґві тішилась тіль­ки одинока Жаїра.

"А що? — питала без слів, здалека слідкуючи за Татаураною. — Дістав? Не слухав мене — так тобі треба! Ось іще, як прийдуть з квасними мінами Кумаже й мій коханий батечко — станеш зовсім м'ягенький. Побачимо! Але тепер не чекай, щоб я прийшла до тебе з повинною! Будемо ще трохи грати..."

Вона побадьорішала, повеселішала, але старалася свою веселість приховати. Байдикувала далі й демонстративно не бралася ні за яку, навіть найлегшу роботу. А проходячи повз свою суперницю, вмисне мугикала веселої пісеньки, хоч у душі й далі її боялася.

Дні прокотилися далі, повні непевности й чекання, а до них долучилася ще й затяжна сльота, яка погіршувала настрій. Ріка зібрала й виллялася з берегів, тож на рибу не можна було ходити. На полювання також. І всі тепер сиділи в оках, плели, пряли й майстрували, а при тому, зви­чайно, найбільше говорили про післанців. Одні запевняли, що вони затрималися для докладнішого обговорення вій­ни, другі припускали, що їх спіймали білі, треті думали, що вони пішли ще десь далі шукати нових спільників.

І ось одного пізнього зливно-дощевого вечора, коли вже більшість мешканців оселі спала, в отворі оки з'яви­лася величезна мокра голова.

— Асу! — кинулася щаслива Ґонґа. — Діти, прийшов батько!

Вмить ожила вся ока й виповнилася радісним гамором і вигуками:

— Прийшов Асу! Вернулися ще одні післанці!

Асу сумно звісив на груди свою величезну мокру голову, і дощові краплі, що збігали хіо його обличчі, зміша­лися із струмками сліз, які побігли з очей.

— Я сам прийшов...