Не треба". А вранці груша вже лежала в трясовині. Його робота, впевнена у цьому. Адже ти шукаєш рештки її кореневища, правда?
— Дід справді говорив про якесь дерево, здається, про грушу, що росла тут... — Оснач відчув, що слова застрявають йому в горлі, наче грудки зачерствілої землі.
— І на якій стратили його батька? Про це він говорив?
— Ні, про страту не йшлося. — підвівся Оснач. — Розмов на цю тему старий уникає. Про грушу я чув від свого діда, Святослава Оснача.
— Від кого, від кого?! — вражено перепитала Марія, підступаючи до нього.
— Ну, від діда. А чому ти так?..
— Тому що не розумію, про кого ти говориш, — різко перебила його дівчина. — Ти можеш... по-людському?! Від чийого діда?! Звідки твій дід міг знати?!
— Міг. У війну він був морським піхотинцем, — теж досить різко пояснив Радомир. — Як не дивно, мій дід якраз і виявився одним із тих десантників, яких доля закинула на Кричинецький.
Кілька безкінечно довгих хвилин дівчина мовчки, ошелешено дивилася на Радомира.
— Цього н-не може бути. — перелякано похитала вона головою.
— Я тех. Вважаю, що не може.
— І він?..
— ... Якраз і був тим, із двох моряків, що дивом урятувався.
Оснач відвів погляд і, щоб якось зняти напруження, знову присів біля пня. Але ще за мить він раптом почув приглушений, зболений стогін і, не підводячись, різко озирнувся. Марія стояла, затиснувши рот двома кулаками, намагаючись заглушити ними крик, біль, зойк своєї душі — і, заплющивши очі, безгучно, тремтячи всім тілом, плакала.
— Ну-ну., тільки без цього, — розгубився Радомир. — Маріє, заспокойся. Ну, заспо...
Доказати Оснач не встиг. Дівчина різко розвернулася, здійняла руки вгору і, розпачливо трясучи кулаками, кинулася схилом до трясовини.
— Стій! — метнувся за нею Оснач. — Припини істерику! Та зупинися ж ти!
Одного разу він ледве не вхопив дівчину за плече, але зачепився за кущ терну, впав, здираючи шкіру на ліктях, просунувся кілька метрів слідом за дівчиною, відтак спритно підхопився, знову кинувся за нею. А схопити за руку зумів тільки тоді, як Марія продерлася через кордон очеретів і ступила перші п'ять-шість кроків по трясовині, п'ять-шість кроків до своєї загибелі.
Радомир зупинив її, обхопив попід груди і, вирвавши з трясовини, силоміць потяг назад, через болото, через очерети подалі від цієї погибельної місцини.
— Убийте мене! Билася вона в істериці. — Ви всі проти мне! Ти теж! Ви всі змовилися! Убийте жмене, нарешті!
— Що за дурниці, Маріє?! Хто змовився, хто?!
— Ви! Ви всі! Я не маю права жити на цьому світі! Він — ваш! Він належить вам! Тут усе ваше! Ви всього цього гідні! А я не повинна жити! Тому що не маю права!
— Заспокойся, Маріє. Я — ідіот, ну ідіот я, ідіот! Я не повинен був...
— Неправда! Ви так вирішили. Я не маю права жити! Тоді чому ви терпите мене? Ось я! Вбийте! Спаліть на тому хуторі! Або повісьте! На першому-ліпшому дереві!
— Заспокойся, я все поясню. Ти не так зрозуміла мене.
— Ні, ви зжальтеся: вбийте. Будьте нарешті людяними: вбийте! — в кров розривала кулаки об суху потріскану землю, коли Осначеві нарешті вдалося продертися через зарості і вони обоє впали у витолочену отарами улоговину. — Так, мій дід був ворогом і вбивцею! Значить я теж ворог і вбивця?! Тоді що я повинна зробити, щоб змити нарешті це тавро? Ну, поясни мені — що?!
— Не треба, Маріє. Ти ні перед ким не завинила. Чуєш, ні перед ким!
— Ні, чому ж, я справді винна! Бо в мені його кров! Бо маю право жити так само, як і внуки тих, кого він убивав! Я винна! Але ж я визнаю це! Я виз-на-ю! Тому, або зжальтеся наді мною і забудьте, ким був мій дід, або пометіться за нього! Пометіться — і всім вам стане легше! Вандевурі, Крижаню... Всім-всім стане легше!
Оснач підставив руки, не даючи їй битися лицем, потім відірвав од землі, затис в обіймах...
— Слухай мене уважно. Ти ні в чому не винна. У всій цій історії нема ні краплини твоєї вини. Та припини нарешті істерику! — Несподівано для самого себе гаркнув так, що аж здригнувся від власного крику.
Але замість того, щоб заспокоїтися, Марія вчепилася в нього нігтями і розлютовано роздирала груди, плечі, шию.
— Ви не жорстокі... ви не жорстокі... — жалібно схлипнула вона вже згодом, через кілька хвилин, коли напад шаленства нарешті стих і вона знемічніло підкорилася силі його рук. — Ви святі і справедливі. Тому що вам хочеться мстити... Тому що ви не навчилися, не навчені прощати... нікому й ніколи. І ваші внуки так само не прощатимуть моїм. Але чому ви тоді терпите мене на цій землі?..
Переконавшись, що примусити старого рибалку провести їх до острова не вдасться, німці познущалися над ним і кинули лежати на схилі пагорба. Солдат, що прив'язав мотузку з зашморгом, усе ще сидів на гілці і чогось чекав. Можливо, сподівався так і пересидіти над зашморгом усю каральну експедицію. Втім, всі вони чогось чекали. Але чого? Коли Куденко опритомніє? Підмоги? Нового провідника?
Все з'ясувалося хвилин через двадцять, коли з-за пагорбів з'явилася підвода. Двоє поліцаїв, що сиділи на ній, зупинили коней під грушею, зіштовхнули з підводи нового провідника, а ще через кілька хвилин, підігнавши підводу під зашморг, затягли на неї Куден— ка, що, здається, вже опритомнів. "До дрібниць продумали, гади, — зле сплюнув Оснач. — Ще з хутора послали за новим провідником, а тепер вішатимуть Куденка в нього на очах. Одного страчують — другого залякують".
Як усе це відбуватиметься, Оснач волів це бачити. Чув тільки, як іржуть коні, і люто лаються поліцаї, намагаючись перехопити їх. А коли знову підвів голову, то побачив, що страта вже відбулася і вервечка фашистів почала спускатися до Сатанинського броду.
— Глянь, старшина, — похмуро проказав він, намагаючись не натрапляти більше поглядом на грушу. — Цей погодився-таки провести. Що тепер? Доведеться і його вбивати. Але, здається, він ще підліток, хлопчина.
— Спробуй не поведи, коли тебе під шибеницею "вмовляють", ще й десятьма багнетами у спину лоскочуть. Нічого, нехай ідуть, Христофор і всі святі... Час уже кінчати цей болотяний спектакль. Аби тільки всі ввійшли в трясовину..
— А хлопець?
— Не хлопець, а провідник.
— То й що, по ньому теж?
— А хто тебе примушує... по ньому? Я що, наказував тобі: по ньому? — спалахнув Романчук. — Ні, тоді шморгай собі в кулак, салато, і мовчи.
Тим часом провідник — високий, худорлявий хлопчина років п'ятнадцяти, у коротенькій чабанській гульці та в капелюсі, пройшов прибережну смугу очерету і, де перескакуючи з купини на купину, а де обережно намацуючи дно, почав наближатися до крихітного острівця, посеред якого, на пагорочку, росла молоденька вербичка. Тепер сумніву не лишалося: брід хлопчина знає досить добре. Ось після
першої купини він узяв ліворуч і повів фашистів до першого з двох малесеньких острівців, на одному з яких чорніли залишки спаленої блискавицею липи. А вже від неї брід виводив прямо на стару вербу, що росла край їхнього острівця і частина кореневища якої безпомічно зависла над водою.
Оснач стежив за провідником, з жахом думаючи про те, що, зрештою, нікуди він не дінеться, доведеться стріляти й по хлопцеві. І навіть по ньому — першому. Він бачив, як, обережно ступаючи, хлопчина раз по раз піднімає голову і з-під крисані старезного пожмаканого капелюха оглядає їх пристановище. Та чомусь здавалося, що ось-ось має статися якесь диво і виявиться, що хлопчина все ж таки не зрадив їх. Одначе дива не ставалося. А без дива... Ну, що цей підліток міг вдіяти зараз, без дива?
Тепер німці і поліцаї ступають ще обережніше, ніж провідник. Вони намагаються йти потилиця в потилицю, крок у крок. Ось уже й останні з них виповзають із гущавини очерету: дев'ятий, десятий, одинадцятий... Так, Романчук не помилився: разом із поліцаями їх чотирнадцятеро. Тільки один із тих поліцаїв, що приїхали на підводі, не пішов з загоном, а погнав коней попід плавні. Куди й по кого він поїхав — то вже не мало значення.
Останнім, дещо повагавшись, ступив на прибережну купину офіцер. Здається, спочатку він взагалі не мав наміру йти до острова, але потім чомусь передумав. Може, не хотів давати солдатам підстави думати, що він побоюється, або, насилу долаючи страх, змушував себе переконатися, що десантник справді мертвий, або що його там нема і ніколи не було.
— Ага, офіцерюга теж подався!.. — прошепотів Романчук, підсунувшись до Оснача. — Став на стіл ще один бокал: зайвих гостей не буває, Христофор і всі святі!
— Його треба покласти першим, — полегшало на душі у Святослава. Аби тільки перша куля не в хлопчину.
— Тільки першим. Але делікатненько, зрозумів, де-лі-кат-ненько? Залишайся тут, а я — до вербичок. Не стріляй, доки офіцер не ступить на острівець зі спаленою липою. І потім увесь час цілься в останнього, тільки в останнього. Щоб жоден не повернувся. Та дивись, хлопця не зачепи, — додав старшина, уже відповзаючи від Святослава. — Може, якось врятуємо.
Ось провідник уже метрів за тридцять від Святослава. Обережно ступив на купину, на якій росла акаційка, зацьковано озирнувся на німців і перевів погляд на острівцеь. Якийсь час, поки німці і поліцаї наближалися, він, стомлений, зсутулений так, ніби трясовина уже всотувала його в себе, стояв, ухопившись руками за стовбур деревця та дивлячись у ту частину острівця, де росли верби, ніби здогадувався, що моряк зачаївся саме там.
Уже й офіцер підійшов до купини, а хлопчина все ще стояв і дивився на острів, дивився так, як, напевне, дивляться люди, що прощаються з життям. Поліцаї і німці збилися біля нього у тісний гурт, проте ніхто не мовив йому ні слова, не вдарив, не підштовхнув, аби рушав далі. Тільки зграя ворон уже віщо шугала над ними, спускаючись усе нижче й нижче, і каркання її ставало все зловіснішим.
Забувши про обережність, Оснач висунувся з-за стовбура верби, який надійно ховав його від очей карателів, і раптом виявив, що хлопчина уважно дивиться на нього. Провідник помітив його — в цьому можна було не сумніватися.
"Викаже? Невже викаже?!"
Та хлопчина мужньо відвів погляд і, вже ні на мить не затримуючись на цій купині, повів загін далі, до спаленої липи.
Відтепер уся процесія повільно віддалялася від Оснача. Вона рухалася вздовж коси, наближаючись до півострівця, що зеленів якраз навпроти того місця, де заліг між вербами Федір Романчук.