Степана Олійника "Бібліотечки" лауреатів премії імені видатного гумориста було актом своєчасним і творчо виправданим. Упродовж трьох десятиліть, які існує всеукраїнська літературна премія імені Степана Олійника та активно проводяться Дні сатири і гумору на Одещині, зокрема, в рідній "степановій" Левадівці, наш літературний процес збагатився низкою гумористичних книжок та плеядою нових літераторів, які поповнили лави українського сатирикону. Як бачимо, не загубилося серед цих неофітів від мистецтва й ім'я літератора з Саврані Володимира Вдовиченка.
Втім, з появою цього імені на літературному небосхилі пов'язана окрема історія. У передмові до "лауреатського" збірника, редактор книжки Володимир Гаранін писав: "Так сталося, що протягом тривалого часу мережачи рядочки то ліричних, то сатиричних віршів, вряди-годи друкуючи їх на шпальтах газет, поет не спромігся видати жодної книжки". І так справді було, аж поки цей поважного віку чоловік (1929 року народження) не видав 2003 року свою першу гумористичну збірочку "Хвала ослові". Та оскільки цій книжці передували його публікації в солідних сатиричних журналах "Перець" і "ВУС", а також у республіканських та обласних газетах, то вже цієї, першої книжечки цілком вистачило, щоб В. Вдовиченку було присвоєне звання лауреата літературної премії ім. С. Олійника.
Що ж стосується другого за ліком збірника, виданого вже в "Бібліотечці", то він може слугувати авторові і своєрідним "вибраним" і "повним зібранням"; принаймні в ньому відтворено всі жанрові і тематичні пошуки автора, його творчі уподобання і прояви душевного неспокою. Розмірковуючи над цим у вірші "Моя поезія", поет звіряється своєму читачеві:
Вона настояна на травах
Із наших благодатних піль аби при всіх недугах-травмах в людей вгамовувався біль. Вона настояна на мові, Що нам дали батьки й діди, щоб наша пісня, наше слово рубіном сяяли завжди.
Це з циклу "Стежками прожитого", в якому авторові болить і буремна історія його краю, і складні життєві дороги, якими довелося пройти його родині (цикл "На батьківськім порозі", з віршами: "Родинне", "Материнське", "Мати", "Бабуся"), і та історична несправедливість, за якою рідна подільська земля — тепла, родюча і гостинна — зазнала стільки колгоспно-ідеологічної наруги і такої духовної руйнації. У цьому циклі, що складається з восьми присвячених власному родові психологічних екскурсів, досить образно, а головне, правдиво відображено історичне буття всього нашого народу.
А скільки роздумів викликає така собі сумна картинка з сучасного життя під назвою "Дощечка з назвою села"! Так, колись тут, у цій місцині, було село, воно століттями нуртувало життям, воно пережило чимало війн та всіляких лих. А тепер від нього, визнаного "неперспективним", залишилася лише табличка з назвою:
...Як видно із джерел архівних,
Оте село не так давно
вписали до неперспективних, тому й загинуло воно.
І дощечка ота, на схилі,
Із назвою села на ній —
це ніби хрест той на могилі...
Це ніби докір долі злій.
Люди старшого віку знають, що означало для кількох тисяч українських сіл потрапити до реєстру "неперспективних", а отже — приречених, з яких нерідко навіть добровільно-примусово виселяли.
З неменшим інтересом прочитуються і цикли: "Пригорща сміху — людям на втіху", "Байки", "Мініатюри з натури". Кращі твори цих книжкових розділів засвідчують, що автор непогано володіє і лаконізмом афористичного письма, і таїнством класичної езопівської байки, і основами олітературеної фольклористики. Герої його байок "Свиняча психологія", "Павук", "Справедливий кіт" та багатьох інших — критично, соціально угадувані; вони наші сучасники і діють у відповідності з нами ж таки виробленими принципами і стандартами. І якщо деякі з відтворених поетом сюжетів виявляються задавненими і про них уже писано й переписано — то претензії тут не стільки до автора, скільки до нас самих, нас усіх. Бо коли гуморист змушений констатувати:
З давнини відома мудреців наука: дорікать начальству небезпечна штука.
...То не його провина в тому, що ця банальна мудрість пронизує всю людську цивілізацію крізь усі віки її розвитку. І в таких випадках гуморист-сатирик завжди опиняється перед дилемою: писати про те, що вже не раз писано до нього, він начебто й не повинен, але жне писати про те, що труїть життя мільйонам його сучасників — теж не має права. Тим паче, що навіть у найбанальніших за своїм сюжетом творах Володимир Вдовиченко намагається прийти до читача з власним мовно-гумористичним обрамленням, власним дотепом, власним поглядом на ситуацію, і головне, з максимальним творчим та соціальнополітичним осучасненням її.
А погодьтеся, що для сатирика це — неминуча умова актуальності, або й злободенності його творів, а отже, й передумова його популярності серед читачів[14].
КНИЖНОЮ МУДРІСТЮ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Хто з пишучого люду не пам'ятає, якою панічною видавалася ситуація з книговиданням у перші роки нашої державної незалежності. Пов'язано це було з тим, що державні книговидавництва такі, як "Маяк" в Одесі, "Таврія" в Симферополі, "Карпати" в Ужгороді... втратили державну підтримку і виявилися сам-на-сам із ринковою стихією. Проблема ускладнювалася ще й тим, що могутня книгорозповсюджувальна структура, якою була "Укркнига", котра мала свої філії в усіх обласних та районних центрах, теж, по суті, зникла. І сталося так, що навіть, коли вдавалося видавати якусь книжку, вона лишалася набутком регіонального читача, оскільки не існувало, та й досі не існує, централізованої системи книгорозповсюдження. Відтак, читач, який живе, скажімо, в Харкові, дуже погано уявляє собі, які книжки видаються в Одесі чи в Вінниці.
За радянських часів кожен письменник був "приписаний" до свого регіонального видавництва. Тобто одеський літератор мав право подавати свій рукопис лише до видавництва "Маяк", яке обслуговувало Одеську, Миколаївську, Кіровоградську та Вінницьку області; крім того, він мав право укладати угоди з республіканськими та всесоюзними видавництвами. Але не мав права пропонувати свої твори видавництву Дніпропетровська чи Харкова.
Тепер такого "закріпачення" письменника не існує, одначе і видавництв, які видавали б твори письменників за свій, видавничий чи державний кошт, теж, власне, не існує. Тобто зараз кожен може видавати, що йому заманеться і де заманеться, але тільки власним або спонсорським коштом.
Ще одна проблема — це кадри видавництв. Зараз правом видання книжок користуються сотні всіляких поліграфічних установ, аж до районних та відомчих типографій, але рідко яке з цих видавництв турбується про те, щоб у нього був штат професійних видавців-коректорів; літературних і технічних редакторів та редакторів з ілюстрацій.
Це призводить до того, що досить часто книги видаються в такому літературному стані, в якому вони з'явилися в видавництві у вигляді рукописів, тобто ніхто їх не читає, не редагує, не корегує і не рецензує. Хоча будь-яке поважаюче себе видавництво, яке турбується про свій імідж, повинне мати і своїх рецензентів, які внутрішніми рецензіями мають оцінювати художній, науковий чи публіцистичний рівень того чи іншого рукопису. Тому що принцип: "Плати гроші — і видавай хоч повне зібрання власного божевілля", який запанував зараз у більшості видавництв України, призводить до трагічних для вітчизняної культури наслідків. Наш книжковий ринок заполонили твори провінційних, районного розливу "класиків", у яких ні Пегас не ночував, ні олівець редактора жодного разу не гуляв.
Та все ж таки існують видавництва, які ставляться до свого покликання серйозно. Одним із них є "Друкарський дім". На книжковому ринку це приватне видавництво з'явилося недавно, лише в 2004 році, але вже зараз воно набуло репутації солідного підприємства, з надійною і стабільною поліграфічною базою, зі своїм стилем роботи і поліграфічним смаком, надійним у партнерстві з будь-яким замовником. А ґрунтується ця надійність передусім на досвіді таких співробітників, як редактор і коректор Лариса Іванівна Нарушевич. У поліграфії Лариса Іванівна працює вже понад двадцять років. Ази її пізнавала у солідному всеукраїнському видавництві "Маяк", потім певний час працювала у видавництві "Друк" та набувала практики у відомчому видавництві одного з одеських вузів і, нарешті, прийняла пропозицію засновників "Друкарського дому".
— Основна проблема будь-якого видавництва, — звертаюся до Лариси Іванівни, — це замовник, авторський колектив, що формується навколо нього. Для вашого колективу вона теж постає досить гостро?
— Започатковуючи "Друкарський дім", ми теж передусім націлені були на формування колективу авторів, на залучення стабільних замовників, але вже зараз видаємо понад триста книжок, альманахів, збірників та інших видів книжно-журнальної продукції на рік. Тобто проблеми, власне, не існує. Звичайно, ми не дозволяємо собі розслаблюватися. За кожного автора треба воювати, але не переманюючи його в інших видавців, а пропонуючи такі реальні ціни, таке ставлення до нього і його рукопису, такий творчий підхід до художнього оформлення видання, таку якість і такі терміни виконання, які негайно б переконували автора чи замовника: "Оце і є моє видавництво! Шукати іншого видавця нема потреби".
Мені й самому доводилося бути автором "Друкарського дому", тож можу підтвердити, що так воно і є. Видавництво уміє формувати свій авторський колектив, працювати з ним, а головне, уміє "показати товар лицем". Ось і зараз у видавничому портфелі — книжка Галини Могильницької "Україна — красень світ", яка може слугувати своєрідним посібником для вчителів та учнів шкіл і гімназій з народознавства. Приверне увагу читачів і літературознавче дослідження Ірини Ковальчук "Элленора — так называл ее Пушкин". Щойно з'явився друком альманах "Морія", видавцем-засновником якого стала громадська організація "Общинний дім єврейських знань "Морія" і який спеціалізується на публікаціях наукових і публіцистичних статей з єврейської історичної спадщини. А вже готується до друку черговий номер "Інформационного вестника коллегии адвокатов". Таким чином, навколо видавництва "Друкарський дім" гуртуються представники різних культур, які пишуть різними мовами і мають різні національно-культурні та професійні уподобання.
Характерно, що до послуг його все частіше вдаються літератори, які живуть за межами Одеси.