Бо я... Не знаю, чому... — почуваючи повне безсилля вияснити свою поведінку перед доною Ізабелою хвилину тому назад, Жануарія плутається і замовкає.
— Годі, годі, — заспокоює священик, — не журися. Я сам говоритиму за тебе. Мені, чень же, повірять, ні?
— О, падре, я вам так дякую! — зворушено тулить руку священика до уст Жарі і в пориві жалю скаржиться: — Кривдять мене, отче, дуже кривдять. Зробили з мене рабиню на посміховисько для всіх. Боже, Боже, і за що така кара? Ви ж знаєте самі: чи я не працювала, чи не в моїх руках спочивав увесь дім, чи я не була вірною панам? І от тепер подяка за все...
Священик звільняє свою руку і каже строго:
— Несвідомі гріха не мають, але те, що ти терпиш, є вже осторогою Божою, Жарі, бо ти — не дитина. Сподівалася подяки від панів за вірну службу, а про те, чи мила твоя "служба" найвищому Панові, — не думала. Помітувала своїми братами і сестрами, до власних батьків включно, і вважала, що робиш добре. А воно не так. Пам'ятай, Жарі, що, хто в бруді працює — стає сам брудним, хто служить злу — стає сам злим, хто служить рабству — признає йому право існування, а тому хай не нарікає, скоштувавши його на власному досвіді.
— Чи ж я настановляла рабство? — почала оправдуватися дівчина. — Чи я завела цей порядок у світі? Що ж я можу порадити проти нього?
— Ти не настановляла рабства, це правда, але і не посуджувала його, поки воно не обернулося проти тебе. І, коли б так дати тобі можливість мати власних рабів — уважала б рабство доброю річчю. Ні? Але знай, Жарі, що не можна уважати пошесть доброю лишень тому, що вона тебе минула, або привела тебе до збагачення, не можна хвалити тучі й граду лишень тому, що вони минули твої ниви і підвищили ціну на твій врожай. Так не можна хвалити й рабства через те, що ти в ньому знайшла вигідне й тепле місце для себе, не можна й оминути небезпеки — попасти в рабство, доки рабство, як таке, існує. Розумієш?
— Розумію, отче. Але що я зроблю?
— Що зробиш? На початок небагато: навчися шанувати братів і сестер своїх, які перебувають у неволі, піди в сензал до батьків своїх і схилися їм до ніг. Вони варті того, бо люблять тебе справжньою любов'ю, хоч і не насмілюються її проявити, і вони терплять рабство через тебе, Жануаріє...
— Через мене?! — широко розплющила очі Жарі. — А що ж...
— Лишайся з Богом, дитино, — увірвав її священик. — І подумай над тим, що я тобі сказав...
На прощання він несподівано усміхнувся і став таким добрим, таким безконечно лагідним, як дитина на святому образі, легенько торкнувся плеча Жарі й попростував до парадних дверей, за якими вже чувся зростаючий гомін людських голосів.
Забувши вмент те, що говорив священик, і знаючи лишень, що справа з сережками буде полагоджена, повеселіла Жануарія прихапцем привела в порядок свій одяг і своє волосся, а тоді й собі вийшла на ґанок.
Гості вже перед домом. Батько й сини Ебани, одягнені у святочну одежу, стоять з непокритими головами і тримають в руках шовкові капелюхи, оздоблені перами. На них барвисті оксамитові жупани з короткими пишними рукавами, короткі штани, високі до колін панчохи й черевики зі срібними пряжками. При поясах — короткі кинджали, що виблискують піхвами і рукоятями, обсадженими дорогими каміннями, поверх жупанів — короткі плащі, застебнуті через плече мерехтячими в сонці запинками.
Дон Елеодоро, трохи посивілий і полисілий за останні роки, але незмінно міцний і рівний, стоїть напереді, низько кланяється паням дому і розсипає на привітання перли своєї красномовности. Сини стоять позаду нього, чекаючи своєї черги.
Обидва молоді, стрункі, міцні, чорняві й гарні. Мають пишні, закручені догори вуса й вузенькі борідки, що йдуть самою серединою підборіддя, немов би хто вмочив у сажу палець і потягнув ним від нижньої губи вниз.
Старший — Жібальдо — є трохи вищий, має яснішу церу, зовсім чорне, рівне волосся, що спадає аж на плечі, і тонкий орлиний ніс. Молодший — Себастьян — відрізняється головно виразним шрамом, який тягнеться від лівого куточка уст аж під шию, стягає помітно підборіддя, від чого нижня губа видається нервовою і тремтячою, так мов би була приготована на сміх, або на плач. Зрештою, шрам не псує молодого кавалера, навпаки, надає йому якогось щирішого, симпатичнішого виразу. Позатим, Себастьян має коротше і трошечки ясніше волосся, хвилясте й м'яке, тупіший, як у брата, ніс і ясніші очі. А цера темна — чисто, як у правдивого індіянина.
Тримається Себастьян також інакше, свобідніше, незалежніше. Жібальдо цілою своєю постаттю висловлює глибоку поважність і статечність, і кожний, хто перехопив би його погляд, адресований Анні-Марії, зрозумів би його так: "Шляхетна сеньйоріто, я захоплений вашою вродою і дивився б на вас невідривно, коли б лишень на це дозволяла етикета". А Себастьян, поклавши руку на рукоять меча, видимо, нетерпеливиться і чекає, щоб та церемонія з привітаннями скоріше закінчилася. Але він знає, що, поки батько виовориться, — мине добра хвилина часу, потім має говорити Жібальдо, і лишень тоді прийде черга на нього, на Себастьяна. То ж молодий лицар нудиться й від нічого робити роззирається довкола. Сковзнувши раз і другий по обличчі Анни-Марії, мусів у душі признати: "Але ти й справді гарний кавалок, хай мене чорти вхоплять! Таке маєш волосся, таку постать, що шкода попросту тебе за жінку. Хіба побавити під скло і дивитися у хвилинах відпочинку. Жібальдо буде з тебе вдоволений".
— Шляхетна сеньйоріта — дона Анна-Марія, — правив між тим дон Елеодоро, — збирається, як бачу, своєю вродою засоромити найкращі квіти нашої землі й притьмарити сяєво зірок південного неба...
В цьому моменті Себастьян тихенько штовхнув брата ліктем і послав, ніби припадково, поза плечі Анни-Марії виразний погляд. Жібальдо й собі кинув у той бік оком і побачив прехорошу індіяночку з кругленьким личком і блискучими, як агат, очима. Чорне волосся, розділене посередині й перев'язане вище чола червоною стрічкою, грало до сонця райдужними відтінками воронового крила, ніжна золотисто-бронзова шкіра матово відсвічувала соняшними зайчиками, а в горішніх кутиках очей грали якісь таємничі іскорки. Підкреслено-скромна міна лежала на її обличчі півпрозорим серпанком, під яким вирували незбагнені почування. Які? Чи то був сум, чи бурна радість? Одчайдушна відвага, чи полохливість? Ангельська доброта, чи підступна хитрість? Цього ніхто не міг би з першого погляду сказати, і тому Жарі відразу вабила до себе, хвилювала і викликала непереможне бажання — здерти з себе півпрозору запону загадковости і заглянути глибоко-глибоко в ті бездонні щілини чорних очей, в яких грали таємничі іскорки, причаєні в куточках. Таке бажання, принаймі, відчув Себастьян і, не знати чому, глибоко схвилювався.
Але Жібальдо, глипнувши на індіянку, відразу перевів погляд на Анну-Марію, мимовільно порівнюючи ці дві, цілком відмінні між собою, жіночі вроди і побачив, що шляхетна баронівна намагається укрити гнів і образу. Вона помітила і незначний рух Себастьяна і його повний захоплення погляд в бік рабині, а тому почуває, що амбіція її глибоко зранена. Але вдає, що не бачила нічого, привітно усміхається і тулиться до плеча сестри.
Досить довго говорив дон Елеодоро, потім те саме, але в інших варіянтах висловив Жібальдо, і на кінець дійшла черга до Себастьяна.
— А ось і мій молодший син — Себастьян Педро Лоуренсо Ебано Перейра, — представив дон Елеодоро, — якого поручаю великодушній вибачливости й прихильности шляхетних пань...
— А я насмілююся відразу з тієї великодушности скористати, — низько вклонився Себастьян, однак, говорив голосно і відважно, — бо, хоч шляхетний батько і мій достойний брат, — легко вклонився він названим, — напевне й не вичерпали всіх високих прикмет шляхетних сеньйор, але вже вичерпали всі вирази для такого незугарного промовця, яким є найпокірніший слуга найзнатніших у Новому Світі пань...
Так говорив Себастьян і низько кланявся, а в той самий час його темні очі й стягнена шрамом нижня губа бризкали веселістю, в якій не знати, чого було більше: щирого захоплення, чи глуму?
— Милосердя благаю для цього зухвальця! — скрикнув дон Елеодоро. — Він постійно забуває, що язик — не меч, з слово — не стріла, і що орудування зброєю, а мовою, — вимагає зовсім інших засад...
— Думаю, — усміхнулася ласкаво дона Ізабела, — що шляхетні лицарі Ебани рівно ж спритні в одному й другому... Просимо ж заходити. Відвідини шляхетного дона Елеодора і його достойних синів уважаємо за велику честь для нашого скромного дому... Доне Ґабрієль, просіть же до господи і наших шановних сусідів...
І дон Ґабрієль, як велить етикета, просив. Але сусіди, як веліла та сама етикета, відмовилися. Усі бо розуміли, що не випадає стороннім перешкоджати при першій зустрічі двох родин, між якими заносилося на інтимніші зв'язки.
— Ми дуже дякуємо шляхетним сусідам за запрошення, — висловив спільну думку дон Пенеда, — але скористаємо з ласкавости трохи пізніше.
— Дуже добре! — схвалив дон Елеодоро. — Якраз я мушу побачити всіх чільніших людей вашого міста, бо маю для вас важну новину.
Присутні нашорошили вуха і повитягали з цікавости Шиї, навіть Ґабрієль де Лара запитливо подивився на свого приятеля, але через те, що приятель тільки таємничо усміхався, сказав:
— Сподіваюся якоїсь приємної новини, яка напевно торкатиметься нас усіх, тому ще раз прошу наших шановних сусідів завітати вечором з родинами до нашого дому.
Сусіди подякували й гурмою посунули з двору, обмірковуючи по дорозі, що то за новина їх чекає, а гості й господарі увійшли до великого і пишно обставленого сальону.
Дон Елеодоро, звичайно, поспішив наговорити компліментів родині де Лара, дивуючись і хвалячи собі витончений смак, з яким був прибраний дім, а господар тільки вдоволено посміхався.
— Прошу сідати, — запрошував він, — поки там що до чого — поговоримо собі в родинному колі...
Однак, "родинне коло" відразу розпалося на три частини: Елеодоро й Ґабрієль сіли собі за великим столом і відразу поринули у справи Копальняного Дистрикту, дон Антоніо, хоч воно і не дуже випадало, затягнув Себастьяна на бік і запропонував йому партію шахів, а дона Ізабела, посадивши біля себе на канапі сестру, вказала навпроти місце Жібальдові.
З'явилися незмінні обслуговувачки столу — Барбара й Саломея — обнесли довкола таци з солодощами і напоями й поставали біля дверей, готові на кожний поклик господарів, чи гостей.
Дон Елеодоро привіз обох синів на вибір, але першенство належалося Жібальдові, як старшому.