Якби дочекатися завтра?"
"Завтра – вже нині, Полікарпе… Чого ти не спиш і мені не даєш? Я так втомлена, така зболена: ми – між молотом і ковадлом, так що не дуже радій, Полікарпе".
"А я як подумаю, Улю: життя – розумніше нас самих".
Мати затихає. Батько ворочається. Оленка зв'язує докупи почуте – вишиває червоні й чорні хрестики: яке те завтра – нині не буде, вона піде з передачею.
Її не пустили. Різали й кололи дрова коло воріт. Оленка допомагала пиляти. Надвечір мати покликала батька. Він так гухнув сокирою об поліно, що воно розскочилося надвоє, й пішов. Оленка теж побігла від воріт. Вигулькнула з-за рогу хати батько вітається з кимось. "Он хто такий той він! – подумала вона, згадавши нічну розмову й побачивши його в сірій гуньці, в сірій смушковій шапці.– Зайшов з городів, тому його й не побачили". Він повернувся до неї обличчям, і вона відразу його впізнала – дядько з Вовчого яру.
Поманив її пальцем. Підступила.
– Пам'ятаєш? Не забула мене, Оленко?
Їй так багато хотілося йому оповісти – про все.
– Неси, Оленко, дрова і пильнуй, щоб когось не наднесло, а ми з твоїм батьком посидимо й поміркуємо.
Вона носила дрова, не спускаючи очей з вулиці, пильнуючи, що робиться на сусідах, і думала: "Он як воно повертається – життя розумніше найрозумніших… Може, тато й праві?" – згадала нічну розмову, радіючи, що її не проспала, і тягаючи полінця від воріт у сарайчик під хатою – перед городом, спостерігала: мати вивела в сіни Дінку й Сергійка лущити в решето квасолю. Батько з дядьком із Вовчого яру на самоті. Якби їй не прогавити його.
Коли він відходитиме, скаже: "Нападіть на тюрму, розбийте! Візьміть і мене з собою!" – була така рішуча.
Вже й звечоріло, брався морозець, а дядько з Вовчого яру не відходив, і вона носила дрова. Наклала собі на руку, притулила полінця до грудей – у хаті засвітилося. Оленка пустилася бігцем до сарайчика й зупинилася за рогом хати: городом ішов дядько з Вовчого яру, тримаючи за руку Дінку. Висока смушкова шапка, широкі плечі й маленька, зав'язана попідруки в материну хустину Дінка віддалялися, сутеніючи. Нічого й нікому вона не встигла сказати: пропало.
Вранці батько сидів задуманий край столу, довгі руки на колінах, голова схилена; так він присідав у кузні, вирубавши із сталевого листа лемеша, скінчивши малу роботу й перепочиваючи перед тим, як братися до великої, бо щоб той леміш орав, його треба гріти, гартувати й гострити.
Повільно вставши, підійшов до Оленки, поклав їй на плече свою руку.
– Неси, доню, передачу. Нині можна, – сказав і пішов на свою службу.
Оленка пішла з передачею. Її відганяли – нині не приймальний день: завтра. Вона настоювала, грюкала, била кулаками у двері вартівні.
Тут її надибав Лесь.
– Можеш не добиватися, – сказав. – Нині їх розстріляють…
Оленка зблідла. Він повторив:
– Надвечір. Над Вовчим яром… Там усіх розстрілюють. Знаєш, коли я почув, то подумав: краще б мене розстріляли. Я і зараз так думаю.
Їй засіло в голові: "Завтра – це нині", – й вона спитала:
– То чого ж?
– Що чого ж? – перепитав він.
– Ходімо, нехай і нас з ними. – І взяла його за руку. – Ходімо! Нині або ніколи.
– Ще рано, – обізвався Лесь.
Вони спустилися до дерев'яного мостика. Хлопець сказав, щоб вона очікувала його край Вовчого яру…
А тим часом батько приніс цю страшну новину додому. Було ще рано, й мати рушила в знайоме їй село, щоб сповістити партизанам про розправу, яку задумали фашисти, і щоб партизани встигли вийти під вечір до Вовчого яру.
…Оленка не пішла додому: нащо? Пішла до Крижечанки, йшла її берегом. Підмерзло – взялися зазимки, і йти добре: не грузнула. Потім ступила на кладку, через яку батько колись ніс на руках дядька з Вовчого яру, й, сполохавши, вигнала з осоки селезня й дику качку.
Їй стало шкода, що вона їх сполохала, але вони й не злетіли на крила; відпливла руденька качечка, до неї підплив зеленоголовий селезень.
Ще на кладці, дивлячись у річку й бачачи себе у воді, вона знала: "Як їх приведуть і поставлять над яром, ми з Лесем вимахнемо з яру до них, станемо поряд і нехай тоді стріляють, – все, чим і як жила, все, про що і як думала, визріло й чекало кінця. – Нині або ніколи". Пустила з рук кошика з передачею, і він поплив за водою.
Вона побрела над яром, щоб із висоти було видно, як появиться Лесь.
Часто оглядалася і в кожушку, в білій хустині стояла над урвищем, як золотава берізка, яку не обнесли вітри.
Вона побачила їх ще за голими тополями на дорозі: гулькнула, сховавшись край яру, й, пильнуючи, куди їх поведуть, вчепилась руками за зморожений спориш. Залягла надто далеко: вони звернули відразу за цвинтарем. Оленка, чіпляючись руками за траву й кущі, поколінькувала, щоб бути навпроти них. Таки перегнала їх. Визирнула й припала до землі: йшов Корній Терентійович. Руки зв'язані. Йшов Мартин – у кашкеті з поламаним козирком.
Руки теж зв'язані. За ними – Видяш і ще один поліцай, на коні Штернфельс: ведуть.
Її не видно: прихилилася за горбочком, пальці погладжують зморожену мураву, і вона шепоче: "Ведіть…"