Відтак підносив пан Заславський за здров'є круля, Калиновський – гетьманів коронних, потім Жолкевський – за здров'є панів Заславського, Калиновського і Тишкевича, вкінці ксьондз біскуп двома словами – за здров'є господаря.
Вино лилося рікою. Кождий, випивши, подавав ту саму чарку сьому, до кого пив, інші склянки подавав слугам, які пили ще більше, ніж панове, та запихали ще стравами останки місця у просторих жолудках. При сьому обтирали тарілки власними рукавами, оксамитними занавісами, коврами або вильотами панів. Пани сього не замічали, бо були зайняті установлюванням перед собою випитих склянок та підсуванням повних сим, до кого думали напитися.
Розговір ставав щораз живіший, язики розв'язувалися, вкінці звернулися деякі до пана Корніцького, щоби розказував про Солоницьку кампанію. Пан Корніцький не дав себе довго просити і, випивши тригранну чарку до Вендендорфа, як до свого тодішнього коммілітона, почав:
– Вашмостьове не знали мене, коли-то я, як товажиш поважного знаку пана гетьмана, одправував сю першу війну. Гладиш був з мене, ось моя Марцеля розказала б вашмостям…
– Го! Го! Знаємо! Знаємо! – сказав хтось. – І тепер з вашмості не уломок. Сила бігає у вашому селі до вашмості подібних хлопців.
Шляхта вибухнула сміхом, а пан Корніцький замашисто покрутив вуса і говорив далі:
– Досить, що я по молдавській потребі вступив до війська. Товариства майже не було, бо під час походу повертало було домів.
– Ніби втікло, – вмішався Вендендорф.
– А сі, що були, були вельми fatigati, vulnerati або concussi, інші, як знаєте, панове, самі голодранці, і лише хлопство у піхоті та легких знаках, якоже до сього собачого modus vivendi навикле, показувало задзєржисту міну. Грошей нам не платили, і ми мусіли вівенду брати силою, що було, зрештою, річчю душе звичайною і конечною. Там ми зібралися у Кременці, аж тут приходить від милостивого нашого пана ординанс знищити гультяйство. Для мене се була величезна gaudium, бо я змалку ще велику відчував інклінацію до воячки і тішився війною…
– Ad rem! Ad rem! – почулися голоси.
– Нехай буде sit vobis, – усміхнувся пан Корніцький і попив із шестигранної склянки, яку йому підсунув один із товаришів, прикрашений величезним ковтуном та більмом на оці.
– Гультяйство стояло під проводом самого Наливайка. Бестія то була incredibili ingenio et vi ударована, котрої-то сили до різних utebatur лятроціній й інеквіцій. Він мав десять тисяч найвправнішого війська, яке між усіми excellebat fortitudine.
– Кольоризуєш, вашмость, – вмішався Вендендорф. – їх було тілько тисяча душ.
– Все одно, але вони за десять тисяч поповнили різних лятроціній, а то на одно виходить! Пан гетьман післав мене з хоронгвйов за ними під Лабунь… – А десять інших полків з вами… – докінчив Вендендорф, якого почала злостити хвалькуватість трусливого "товажиша".
– Саме те хотів я сказати! І ми запопали гультяйство під Лабунем і страшенно його погромили; сею ось рукою вбив я шістсот…
– Мух! – докінчив котрийсь з ренкодайних.
Пан Корніцький зірвався і крикнув:
– Мільч, васть, бо б'ю в морду! Що ти, пахолку, мішаєшся між сих, що тебе, собако, годують?
– Добре чиниш, вашмость, що не фольгуєш голоті, – одобрив його слова шляхтич із ковтуном.
– Легко, отже, вирозумієте, вашмость панове, – розказував далі Корніцький, – чому гультяйства осталося лише тисяча і чому вони втікли. Ми гнали за ними аж до Пикова, а по дорозі вирізали дві тисячі гультяйства в Мацієвичах, а тисячу в Чорняві.
Тут не втерпів Вендендорф:
– Відки ж взялися сі козаки, коли їх усіх було лиш тисяча?
Пан Корніцький впав у лють.
– Вашмость, пане полковнику, був теж у сій потребі, і сам знаєш, що нам прийшлося терпіти, а тепер питаєш, як demens, про число гультяйства. Нехай їх чорт рахує!
Шляхта порозуміла також брехню і стала сміятися, а хтось обізвався:
– Ренкодайний сказав правду, за що його вашмость висварив?
Але пан Йончинський спротивився:
– Лишіть його, пане полковнику, – сказав Вендендорфові, – чи думаєте, що нам про правду ходить? Адже ніхто з нас між гультяйство не поїде, хоч би його було й сто тисяч і воно грозило всьому світові.
Вендендорф згадав плани Жолкевського і усміхнувся лише гірко, вкінці відповів:
– Я різні війни бачив, але такої, як ся, ще ні, і вона, мов камінь, лежить мені на серці. Брехня – се річ рівнодушна, але в сій справі не можу її знести, бо тут кожда брехня лише збільшує гріх, поповнений в сій війні. А там на небі таки є хтось, хто важить неповинну кров, і через дев'ятнадцять літ бачу, як з неї росте змій, що пожре нас усіх.
Між шляхтою, що слухала, запанувала мовчанка, але вже забагато випито вина, щоби довго сидіти тихо.
– Розказуйте далі, вашмость, – попрошено, і Корніцький, боком поглядаючи на Вендендорфа, говорив далі:
– Гультяйство бачило, що непереливки, стало проситися і писало до Жолкевського і старости брацлавського Струся, але даремно. Ми знов напали на нього, але… вибачте, панове, я ось забув дальший хід сеї потреби. Мості пане Вендендорф, що було далі?
– Наливайко побив нас, утік за річку Соб, а військо скликало сеймик, сказало, що у степ не піде, і пан гетьман мусів вернутися. Тоді вашмостьове стали ловити і мордувати різних людей, що буцімто помагали козакам. А відтак прийшов Лобода.
– Так! так! Далі вже знаю. Він мав сорок тисяч людей.
– Лише чотири.
– Також отаман Шавула надійшов, і величезна сила гультяйства рушила на нас. Але найшовся і між русинами один vir pristinae virtutis – князь Ружинський, що оповівся при нас і, йдучи на козаків, палив і стинав. Ми мусіли йти йому в поміч, бо, бач, не мав він таки так пшедньої фантазії, як ми, коронні сини. Вкінці Ружинський пустився сам за Шавулою, а сей, симулюючи втечу, втягнув його в засідку і побив. Тоді кинулися й ми за ними, і хлопство було pavore percussum. Тому замкнулося в таборі. У них були гармати innumerabiles, але, незважаючи на се, наперли ми з імпетом на ворога і виперли його vehementer. Одначе Буг не здажил, – як сказав гетьман. Кілька тисяч хлопства interfecti sunt, навіть самому Шавулі відтяв я злочинну руку ось сею шаблею…
– З пермісією вашмості, Шавулі обірвала руку гарматна куля, – завважив Вендендорф.
– Менше з тим, ми тоді успіхів нашої virtutis не числили, бо нічим була хоробрість старинних супроти нашої. Proelium була страшенна. Стріли, кажу вашмостям, літали так, що одна в другу вбивалася, і цілі довгі дрючки лежали по землі, кождий з п'яти, шести стріл. Коні й люди давали радше prospectum їжів або решет, так були всякими поцісками transfixi. Але що ж? Хлопство не додержало плану і зімкнуло…
– З табором? – спитав хтось.
– Розуміється!
– То табор так скоро їхав? Адже вашмостьове були на конях.
– Так, але в них усі мали стілько коней, що, кажу вам, навіть на возах сиділи коні! А при тім ви розумієте, вашмостьове, що, блукаючи по диких полях, легше о комітиву з нечистим, ніж у нашій християнській землі. Було в них кілька дуже пшедніх чорнокнижників, Наливайко перший eorum, і вони то все військо вивели з опресії.
– Так? А чому ж то відтак Наливайко смертю казнений зістав? – спитав інший шляхтич.
– Чому? Вашмость res gestas disputare хочеш, а у арканах теології ніякої не посідаєш експерієнції. Адже його наперед екзорцизмували всі найрозумніші патри, ось і отець Тхожевський був при сьому, а сей на свойому віку видів уже на кострі двіста чарівників, чарівниць і єретиків.
– Святий чоловік! – завважив хтось.
– Безумовно, non dubito, що у регні нашої Пшенайсвєнтшої Матки давно уготований кутик при самій суконці її маєстату.
Пан Корніцький побожно перехрестився, але в сій хвилі зблід, зірвався і вийшов. Те саме вчинило вже перше кілька інших. Вони повертали, а по деяких слідах можна було пізнати, що ходили позбуватися надміру страв і напитку.
Коли почали проявлятися сі перші познаки ситості, подано остатню чергу страв – овочів, турецьких бакалій і молоко, але мало хто їв що-небудь. Лише служба напихала собі повні кишені, а шляхта пила дальше. Пан Корніцький не вертав, видко, випив більше, ніж інші, тому деякі тверезіші звернулися до Вендендорфа, щоби докінчив оповідання.
Він начав:
– Правду кажучи, нас під Білою Церквою побили так сильно, що fortissimi plurimi бракувало відтак по битві. Інші, звичаєм тутешнього війська, повтікали до домових пєлєшів. Інші збунтувалися, і пан гетьман мусів просити помочі у короля та у пана Ходкевича …
В сій хвилі перестала грати музика, а коли всі глянули, де сидів Жолкевський, побачили, що він устав і держить у руці величезний, в золото оправлений пугар і думає виголосити промову. Тверезі замовкли зараз, п'яних спонукано силою або викидано за двері, а Жолкевський забрав слово.
– Мості панове браця! Як взаїмна любов і дружба нас тут разом congregavit, так нехай sana mens просвічує нам, щоб ми розважили основно всі рації і, за ласкою Святого Духа, до знаменитого fructu прийти здолали, а се fructum нашій матці Річі Посполитій, яко знаменитий офірували дар. Великі хмари затягають caelum з полудня та сходу, а ми спимо. Чи не бачимо ми страшного проспекту усіх орд, що Чорним напливають шляхом? Чи не бачимо справних турецьких ватаг, які з окликами "Аллах!" дизгусти чинять ухам нашої Пшенайсвєнтшої Матки та панських святих? Eheu! Неначе огнисті flumina пекольної смоли, неначе тумани душної воні пекла, пливуть вони на нас, а ми не чуємо їх? Мості панове! periculum in mora!
Пан Жолкевський урвав і поглянув по зборі. Всі відставили склянки та пугарі і звернули лиця в сторону бесідника. У всіх тверезіших появився навіть на лицях вираз заінтересування. Тоді пан Жолкевський набрав духу в груди і сильним голосом кликнув:
– Мості панове! Нині вечором вирушить кримський цар із цілою потенцією всіх своїх улусів у нашу нещасливу Річ Посполиту. Хто ж оборонить гинучих? Не в моїй силі стримати сю погань, desunt virtutes, desunt vires; чи маємо сказати, що і desunt corda?
Межи шляхтою запанувала зразу гробова мовчанка, але й пан Жолкевський не говорив дальше, лише старався відгадати вражіння, яке зробила його бесіда на присутніх. А вражіння се було чимале.
Всі ті панове, що ще перед хвилиною розказували про різні свої "переваги", мовчали тепер та обчисляли в дусі, як би то найбезпечніше заховати свою субстанцію перед татарвою.