Великим коханням це називається. Для тебе мені нічого не шкода... Як казав у відомому анекдоті російський офіцер повії, коли та його запитала: "А гроші?" — "В мундирі". — "Так тут, — залізла вона в його кишеню, — тринадцять копійок!" — "Бери всі! Російський офіцер здачі не бере!" — Роксана розсміялася і поцілувала Вітольда. — А я ж тебе не за гроші — даром...
XVIII
Під вечір до вілли Мироновичів на службовому "Мерседесі" держсекретаря під'їхав Антоша. Він привіз, як пообіцяв Роксані Вітольд, нотаріуса додому. Худий, з гачкоподібним носом нотаріус у супроводі чорнявенької маленької на зріст співробітниці повільно піднімався сходами до передпокоїв Мироновичів. Супроводжував їх водій Антоша. Чорнявка глянула на Роксану і в її очах засвітилося кілька запитань. Одне з них, так гадала Роксана, "така молода, а вже пише заповіт цьому тонкогубому, що стоїть поруч і відверто нещиро посміхається". Дивина, та й годі. Подібного факту за кілька років праці в нотаріальній конторі їй не траплялось. Миронович зрозумів її погляд. Гачконосий, заповнюючи офіційні бланки, теж час від часу поглядав на Роксану і думав про своє. І не зовсім естетично, як про себе міркував Миронович. Такими ж сірими і жадібними очима він і сам дивився на Роксану під час зйомок телепередачі "Аудієнція".
Коли гачконосий заповнив анкети, він попрохав Мироновича вийти до сусідньої кімнати.
— Не зрозумів, — здивувався, якщо не обурився, Миронович. У його ж домі його просять вийти до іншої кімнати чужі люди.
— Пане колего, — звернувся до нього нотаріус. — Ми цією аудієнцією маємо засвідчити, що пані Роксана Корн-Миронович заповідає вам своє майно і заощадження не під вашим тиском і не у вашій присутності, і чинить це вона цілком добровільно. Ми її маємо розпитати і переконатися, що це й справді так. Цей порядок не мною написаний, пане колего. Ви це знаєте краще за нас. Тому дуже прошу вас, пане колего, залишити цю кімнату і перейти до іншої.
Миронович стиснув до болю зуби і подумав собі: "Позбавив би я тебе ліцензії і праці, але формально ти правий... Пане колего, — передражнив він нотаріуса. — А щоб ти знав, то мені її заповіт, як коту самопал під хвіст. А втім, кому зайві гроші заважали, — заспокоїв врешті-решт себе Миронович. — Так вона хоче, то хай так і буде. Цирк якийсь. Інакше це не назвеш".
Роксана щедро розрахувалася з нотаріусом. Той опирався. Видно, знав, з ким має справу і в якому домі тимчасово розпоряджався відповідно до закону і від "чайових" відмовився навідріз. Тоді Роксана пішла іншим шляхом — всунула цю суму чорнявці. Та тихо прошепотіла у відповідь Роксані на вушко:
— Дякую. Ви дуже вродлива. Просто — "міс Україна"!
— І тобі дякую, Наталі, — так звали чорнявку з державної нотаріальної контори. — І ти вродлива. — Про себе ж подумала: "Шкода, що на зріст вже дуже маленька. Зі спини за дитину можна сприйняти".
Як тільки "Мерседес" з гостями виїхав за ворота, Роксана кинулася в обійми Мироновича і розцілувала його, начебто не вона, а він їй залишив заповіт на три мільйони.
— Тепер ти став багатшим, любий. Можна сказати — мультимільйонером. Уже не скажуть, що ти — найбідніший серед найбагатших. Тепер ти рівний серед рівних...
— Не розумію я твого жесту. Навіщо це тобі? Ламаю голову, а відповіді не знаходжу.
— Я — їду, любий, а ти — залишаєшся. Окрім того ж — мужчина. Глава сім'ї. В твоїх руках і мають бути наші спільні заощадження і прибутки. Це як символ взаємодовіри... А ти на моєму місці такого б не зробив, любий? Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся, — байдуже відповів Миронович і замислився. Чомусь згадалася мати — вже старенька сільська вчителька. Вона теж йому заповіла хату і навіть ощадну книжку з кількома тисячами ще радянських рублів, які ось уже десяток років незалежності держава обіцяла повернути власникам цих нікому вже не потрібних книжок.
— Може, хоч ти, Таліку, дочекаєшся того дня, коли вертатимуть наші заощадження, — подала вона йому ощадкнижку. — А я вже — навряд.
Він так давно не відвідував матір. І так само давно не писав. Щоправда, мати Мироновича мала все необхідне. Він її усім забезпечив. Хоча вона не вимагала, а тільки просила:
— Таліку, тільки найнеобхідніше. Мені перед людьми соромно бути хоч трохи заможнішою... Село убогим стало за вашого правління... З лободи люди юшку варять... Коли таке було в Україні... Тільки за кагановичів...
— Ви знову за своє, мамо... Тепер інші часи...
— Часи інші, а порядки ті ж самі... Селянин вас годує, а сам голодує... Так у нас, в Україні, на наших чорноземах для селянина споконвіку було. Так, певне, і навіки залишиться. Просвітку не видно... Ти ж не останній там нагорі, синку... Ти б підказав президенту, парламенту... Закон правильний написав би. Для чого ж ти стільки на юриста вчився?.. Диплом червоний маєш... Чи цей "Мерседес" тобі очі засліпив... Не приїжджай ти до мене такою машиною... Не знаю, як людям в очі дивитися...
А Мироновичу так хотілося похвалитися перед матір'ю. Він навіть фразу заготував: "На такій автомашині, мамо, навіть Гітлер не їздив. А за Сталіна я вже мовчу!" А вона знову про закони...
— Я спробую, мамо...
Так і не спробував. Так і не написав. Ні закону, ні листа до матері. Все відкладав у довгий ящик. "Ось виберу час. Може, візьму відпустку... А тут чергове одруження... Черговий медовий місяць. А чи з Альбіною у мене був медовий місяць?" Він не пам'ятав. Лише найчастіше згадував, що з Альбіною в ліжку йому було найкраще.
Якось у любовному екстазі Альбіна втратила свідомість. Татусь академік Орест Ластовецький за метрикою, що переробив своє ім'я на більш "культурне" — Ераст, вбачив у цьому перший інсульт своєї єдиної донечки, до якого довів його зятьок!
Альбіна лежала в палаті нейрохірургії сумирна, покірна, як поранена кізочка під час полювання з Папою у Заліссі, і дивилася на Таліка (так пестливо і вона його, як рідна мама, називала в хвилини любові і всепрощення) такими великими (без окулярів) і гарними сірими очима, які здавалися йому ще більшими і, як всесвіт, всепоглинаючими. Дивилася благально, і у Вітольда складалося враження, ніби над нею схилився не він, її коханий Талік, а — блакитне нескінченне небо, що огорнуло її любов'ю і затишком.
— Я кохаю тебе, — шепотіли її пошерхлі губи. — Дуже кохаю. Ніякий це не інсульт, Таліку. Від кохання інсультів не зафіксовано в жодному підручнику медицини... Татусь помиляється...
"Трапляються інфаркти і часто, — подумав Вітольд. — Щоправда, у чоловіків. Та й не у молодому віці. Але на таких темпераментних, молодих, як ти, Альбіно. І це в медичних книжках зафіксовано".
Вона лежала в палаті на двох — одна. По знайомству. Тоді ще були радянські часи. Татусь-академік подбав про донечку. Лежала і щось муркотіла. Він у відповідь, пригадує, тихо мовив:
— Ти збожеволіла, Альбіно! А якщо зайде лікар, медсестра, санітарка?..
— Скажемо, що справа пішла на поправку, — рука її провокаційно бігала по його тілу і збуджувала його. Він тоді розмірковував над своїм нікчемним життям. Припускав — була б вона така, як у палаті, і вдома, у його душу ніколи не оселялися б упередженість, неприязнь, або й в хвилини сімейно-побутових протиріч, сварок і непорозумінь — ненависть.
XIX
Кожен чоловік скидається на полохливого зайця, що біжить над прірвою, і варто йому помітити, що і його хтось боїться, скажімо, жаби, що, злякані його несподіваною появою, стрибають із кручі у воду, і він вже на життя дивиться по-іншому.
Ми, чоловіки, самолюбиві, егоїстичні — всі в душі своїй шейхи і султани. Ми любимо покірність і лагідність. Може, саме тому нам так часто хочеться до безвідказних і завжди весело-життєрадісних повій, які хоч на годину-другу, але дарують нам веселе свято життя. Свято душі і свою, хай показову, але покору, заслоняючи собою, мов фіранкою, в тимчасово найнятій кімнатці, світ від буденності: побутових лайок, сварок через сімейні дрібниці і безпідставні ревнощі, які згодом стають реальним ґрунтом для реалізації в обіймах іншої — добрішої, лагіднішої і покірнішої.
— Про що ти думаєш, Таліку? — так милозвучно вона називала його тільки в хвилини свого бажання і любові.
— Про тебе, — чесно признався він.
— Ти так рідко про мене думаєш?!
— Це справді. А втім, може, й не так рідко, — згадував він дні, які мимо його волі так часто залітали в його душу і пам'ять. Дні, коли його ці "гнилі інтелігентики" (так подумки називав він академіка Ластовецького та його кохану донечку) змушували виносити сміття, мити посуд, підлогу і при цьому єхидно посміхатися:
— Вітольде Володимировичу, як бачите, ми в нашому домі нічого вам не забороняємо робити...
Тоді йому хотілося зірватися, мов псу з ланцюга, і — тікати, тікати, тікати... Злигатися з вовками, а не з собаками, і вже в зграї і на волі по-вовчому завивати для свого задоволення.
— Ти собака, — так часто називала Альбіна Вітольда у хвилини, коли сімейна сварка сягала апогею. — Чуєш, собако? Аби не ми, ти б давно здох десь під київським парканом або старим каштаном...
— Про що ти замислився? — Роксана обійняла його.
— Згадав маму. Збирався до неї поїхати. Та все ніколи.
— Зателефонуй. їй буде приємно.
— А й справді. Я так і зроблю... — він узяв слухавку. Але тут почав тріщати урядовий телефон. Миронович облишив мобілку.
— Якось іншим разом, — ніби виправдовувався він. — Папа телефонує.
Миронович підхопився з місця, став на повний зріст. Короткими словами, як одиночними пострілами з кулемета, пострілював у телефон:
— Так. Так. Так. Згоден. Розумна думка. Дякую. Зараз. Приїду. Розповім. Є ідея. Гадаю, непогана. Ні. Але... Гаразд.
— Про що він?
Та все про те саме, що й ти. Чи я придумав що-небудь? Час минає, виборча кампанія набирає обертів, кандидат — очки. Я сказав, що так. Є гарна ідея. Сказати, що твоя?
— Любий, я для тебе живу, я для тебе дихаю... Мені слава не потрібна...
— Ти не образишся, якщо цю ідею з пігмеями я припишу собі?
— Що ти, любий, я буду щаслива. Аби тільки твій шеф її схвалив. А може, йому й не казати. Ти ж знаєш — таємниця на двох — не таємниця. А на трьох — це просто розголос.
— Ти маєш рацію! Що ж робити? Я вже сказав — є ідея.