В окопах почули стукітпо броні і побачили мене. Щось гукнули. Я не зрозумів, що саме, але відповів по-німецьки: "Так-так! Ремонт!" Нехай вважають, що це прислали ремонтників.
Переконавшись, що німці заспокоїлися, я оглянув машину. Ствол гармати дивився просто перед себе, але стріляти по окопах я не міг. Занадто близько, снаряди пролетіли б над ними. Тоді я повернув башту праворуч і зарядив гармату одним із двох снарядів. Кулемет теж був справний.
Я спустився на місце водія і припав до оглядової щілини. Німці були поруч. Я бачив, як вони гарячково упорядковують окоп, насипаючи бруствер по той бік його, звідки чекали наступу. При цьому вони перекидали глину зі старого бруствера, "оголюючи" для мене свої спини.
Я не знав, скільки мені вдасться протриматись у цій "фортеці", одначе твердо вирішив: "До дзоту не повернуся". Хоча про всяк випадок відчинив нижній люк у днищі, щоб можна було вибратися звідти. Приготувавшись таким чином до бою, я хвилин на двадцять задрімав, а прокинувшись, занепокоївся: повернулися мої розвідники з рейду за гранатами чи ні? Хоча б знак якийсь подали.
Минуло ще з півгодини. Вже розвиднялося. Тепер я добре бачив нові позиції нашого батальйону. Хлопці окопалися в низині, по гребеню крутої долини. Далі, за долиною, виднівся ліс, верховіття якого вже багрянилося першим промінням сонця. Звідси ліс здавався фортецею, за зубчатими стінами якої б'ється полум'я велетенської пожежі.
"Піднімуться вони в атаку, коли я здійму в тилу фашистів тарарам? — загадував я. — Піднімуться чи ні? Якщо зрозуміють, що саме відбувається — атакуватимуть. Якщо тільки зрозуміють... Чи, може, краще дочекатися їхньої атаки? Але ж фашисти обов'язково поцікавляться, хто тут господарює".
Тільки-но я подумав про це, як побачив, що двоє вермахтівців вискочили з окопу і, пригинаючись, подалися до танка. Може, підозра з них закралася, або просто захотіли домовитись про взаємодію. Та як би там не було, я зрозумів: настав мій час.
Я підпустив їх до танка на три кроки і скосив чергою з автомата. Тоді кинувся до люка і одну за другою пожбурив в окопи чотири гранати. Я не бачив, чи зреагували якось в наших окопах, та це вже й не мало значення. Тепер бій давав я. Закривши люк, я вистрілив з гармати і побачив, що снаряд ударив просто у кулеметне гніздо. Це мене підбадьорило. Я трішечки повернув ствол праворуч і другим снарядом розніс бруствер біля окопу. Тим часом гітлерівці оговталися. Залунали голоси команд, зацокали по броні кулі й осколки протипіхотних гранат. Проте я ще жив і тепер настала черга кулемета.
Після першої кулеметної черги в німецьких окопах зчинилася справжня паніка. Напевне, ворог вирішив, що в тил йому зайшла ціла група. А тим часом від наших окопів уже долинало гучне "ура".
"Піднялися!.. — зрадів я. — Нарешті!"
Останні гранати я вже кидав у німців, що, відстрілюючись, відступали до своїх старих окопів. Проте із дзота в них теж полетіли гранати — Ковальчука і Дрозданя. І вдарили автомати. Як вчасно повернулися мої хлопці! Як вчасно! Ось роту, що була напроти нас, підтримали сусіди справа і зліва. І незабаром уся лінія фронту, скільки можна було простежити її з цього узвишшя, озвалася кулеметним та гарматним вогнем.
Але що там відбувалося далі, я вже не бачив. Поруч із танком з'явилися наші бійці, тому я вибрався з машини і кинувся в атаку разом з ними.
"Ну, молодець, ну... стратег! — обіймав мене командир батальйону вже потім, коли ми увірвалися до фашистських окопів. — У строю залишилося менше половини бійців, тому я навіть не мріяв про те, щоб повернути свої позиції без підкріплення. Аж раптом бачу: хтось у тилу ворога бучу здійняв. Ну, думаю, це розвідники. Саме час ударити. Молодці, хлопці! На звання Героя подам усіх трьох".
Ми двоє промовчали, а Ковальчук, як "найскромніший" серед нас, одразу заявив: "Героя чекати довго. А медаль рядовому Ковальчуку за такого "язика", як наш, належить — це точно. Можливо, він уже нікому не потрібен, але все ж таки... Та й про танк у тому поданні треба згадати".
Пробував командир подавати документи на присвоєння мені звання Героя, чи ні, — всміхнувся Дмитро Федорович, — цього я не знаю. Проте орденом Слави третього ступеня нагородили всіх трьох. А мене ще й прізвиськом. Відтоді й до кінця війни в роті мене тільки так і називали: "стратегом". А щойно з'являвся задум якоїсь операції, або готувався великий наступ, у батальйоні мене одразу ж починали підколювати: "Нічого, пошлемо в тил свого "стратега", він й оборону прорве, й увесь 1-й Український фронт на ноги підніме".
— Хтось інший за такіжартики, може, й ображався б, а я ні... — закінчив Дмитро Федорович, хитрувато всміхаючись собі у вуса. — Нехай, думаю, посміються хлопці, душу відведуть.
Женька Гайдученко
Сьогодні я вирішила серйозно поговорити з мамою. Коли я сказала їй про це, мама здивувалася і, здається, навіть трішечки розгубилася. Це, мабуть, тому, що звикла: всі серйозні розмови зі мною починає вона. Та ще й у присутності батька (щоб була надійна підтримка). А тут батько в морі, а донька раптом вимагає серйозної розмови!
— Скажи, я страшенно невихована? — починаю без будь-якого вступу.
— Невихована?! — ще більше розгублюється мама. — А чому ти запитуєш про це? Щось сталося? Ти що, знову щось накоїла в школі?
Я, звичайно, одразу ж хотіла запитати: "А хіба серйозно поговорити з мамою можна, тільки накоївши щось серйозне в школі?", але подумала, що це якраз і було б найпереконливішим підтвердженням моєї невихованості.
— Ні, накоїти не встигла, — ввічливо відповіла натомість. — Просто я чомусь усе частіше замислююсь над тим, що таке насправді "бути вихованою", і що таке насправді "бути невихованою"?
Я не стала уточнювати, що вперше по-справжньому замислилася над цим зовсім недавно. І сталося це одразу після відвідин учителя малювання, після отієї історії з "майже-сестрою". Раніше мені теж не раз говорили, що в мене важкий характер. Але це тільки підбадьорювало мене. Просто я не уявляла собі, що можу бути іншою. Навіть всю оту історію з помстою "пупо-еліті" я витлумачую зараз по-іншому. Раніше я сприймала її як розвагу. А тепер розумію: так, "пупо-еліті" справді слід було показати, що не вона господар у класі. Але ж не в той спосіб, в який я намагалася зробити це. Ганна Степанівна має рацію: по суті я діяла їхніми ж методами.
— Не бійся, я нічого не накоїла. І ніхто тобі на мене не скаржитиметься. Скажи, якою б ти хотіла бачити мене?
— Якою? — мати надовго замислилася. — Передусім, стриманою. Особливо у взаєминах із дорослими. Ти — людина досить дотепна і, куди правду діти, гостра на язик. У класі, в компанії підлітків, це, напевне, цінується. Але життя — складна штука. І все воно будується на взаєминах між людьми. Так от, мені здається, що налагоджувати стосунки з дорослими, серйозними людьми тобі буде важкувато. Згадай про свої стосунки з учителями. Отож, перше, що можна порадити — навчися стримуватись.
"Найбільша влада — то є влада над собою", — по думки цитую те, що не раз чула від мами.
— Крім того, навчися щадити чиєсь самолюбство. Ну і, звичайно, будь поблажливою до недоліків своїх друзів, пам'ятаючи, що й у тебе їх теж немало.
Я здивовано і водночас невдоволено покрутила головою.
— Але ж тобі самій забаглося цієї розмови, — випередила мене мама. Вона вже всілася на свого улюбленого "коника" і боялася, що я затію суперечку. — Розумієш, вихованість — надзвичайно складне поняття. Цілий комплекс понять. Треба знати етикет, виховувати в собі почуття такту, не поспішати з висновками, остерігатися осудження людини, з якою ти майже не знайома, бути ввічливою навіть у тих випадках, коли перед тобою людина невихована, коли зустрічаєшся з одвертим хамством. Напевне, я не зуміла пояснити тобі?..
— Ні-ні, я все розумію.
— Кожна людина створює для себе уявний образ, свій ідеал, подібною до якого вона хоче бути. Ти взяла собі за взірець безтурботне, дотепне, язикате дівчисько, яке вирішило стати моряком і тому вважає, що всі повинні пробачати їй простакуватість.
— А як ти вважаєш: хто повинен бути моїм ідеалом?
Мама знову замислилася. Видно, що розмова давалася їй нелегко, адже я заскочила її зі своїми запитаннями зненацька.
— На жаль, не можу нараяти тобі якоїсь конкретної історичної особи. Мабуть, цей ідеал треба створити. Кращі риси в тобі вже закладено. Наприклад, ти вмієш бути серйозною (напевне, вона лестить мені), крім того, вмієш запалити й повести за собою друзів, мені навіть здається, що поступово ти стаєш їхнім лідером... — мати якось загадково всміхнулася. Але я вдала, що не помічаю цього. — Інтелігентності — ось чого тобі бракує, Женечко моя.
— Інтелігентності? Ха-ха! — хитнулася я так, що мало не перекинулася зі стільця, на якому сиділа. — У нас у класі колись навіть диспут виник: "Хто такий сучасний інтелігент?" І всі зійшлися на тому, що бути "тургенєвським інтелігентом" тепер не модно.
— Інтелігентом бути не модно?! — сплеснула руками мама. — Дивно. А ти можеш уявити собі ну, наприклад... капітана сучасного пасажирського лайнера людиною неінтелігентною? Адже ти не збираєшся ставати шкіпером піратської шхуни, правда?
Ставати шкіпером піратської шхуни я справді не збираюся. "Островом скарбів" я вже "перехворіла". Але хто може пояснити мені, якою повинна бути жінка-капітан сучасного океанського лайнера? Якби жмені колись доводилося бачити таку жінку. Хоча, можна прикинути. Вона повинна володіти кількома мовами, вміти поводитись на офіційних прийомах (адже їй доведеться бувати в багатьох портах світу), бути мужньою, вольовою, рішучою. І водночас залишатися красивою, зберігати в собі жіночість...
Ясна річ, про все це я думала вже в ліжку. Перерахувавши всі риси, які тільки могла визнати рисами майбутньої "капітанші", я відчула, що в мене голова йде обертом. Як же виховати їх у собі? І коли слід починати? Якщо все зважити, то в мене просто обмаль часу. Досі я була звичайнісінькою мрійницею. А вже час досягати своєї мрії. Втім, тепер мені іноді хочеться бути такою ж відважною і такою по— жіночому щасливою, як колишня фронтова медсестра Марія Захарівна. Або такою кмітливою й одчайдушною, як "стратег". А буває, що бачу себе в кабіні паровоза, в якому здійснив свій подвиг Сашко Кримчук.