Проте відчуваю, що батька це не переконає.
Цікаво було б дізнатися, що він відповів би на це. Та відповісти він не встиг, бо Мурзай, що й досі гарцював від нетерплячки, раптом зірвався з місця і, вибрикуючи так, що я ледве тримався у сідлі, понісся довкола пригірка. Я натягував повіддя, шарпав його за гриву, але кінь тільки насмішкувато іржав і брикав ще сильніше. Страшенно перелякавшись, вибираю мить, кулею вискакую з сідла і відбігаю якомога далі від збожеволілого коня.
— Що це з ним?! — кричу батькові. Але той дивиться на Мурзая і сміється. — Що це з ним?! Він що, сказився?!
— Ні, — похитав головою батько. — Радіє. Радіє — тільки й усього. І це його танець. Тішиться, що ти визволив його з конюшні, що знову в степу, серед квітів і трав, між озером і лісом. І не бійся його — це звичайнісінький танець радості. Його знає кожен степовий кінь.
29
Сіті, розвішані на високих жердинах, стара кам'яна хатина на березі озера, великі тупоносі човни з лавками, пропахлими рибою... Як давно не був я тут, у нашій рибальській гавані. На Карагачі, неподалік конюшні, є невелика затока, береги якої поросли акацією. У цьому акацієвому гаю і стоїть рибальська хатина, а за нею — гавань з дерев'яними причалами, обіч яких відпочиває уся флотилія нашої рибальської артілі.
Пам'ятаю, дошкільням я тільки тут і пропадав і завжди шкодував, що мій батько не рибалка, як батько Стася Філонського, або Вікторії Береженко, нашої Віки. Ми приходили сюди ще ранньої весни, коли човни стояли на березі, під навісом. Понурі, облуплені, прибиті пилом. Ми гасали по них, перескакували з човна на човен, чи всідалися на одному з них, уявляючи, ніби ми — екіпаж каравели Магеллана або якогось піратського корабля. А згодом, уже як заходилося на літо, нас зваблював різкий запах смоли, яку розтоплювали у великому чані, поставленому на каменях, щоб потім смолити нею усю флотилію. Ми й собі бралися за смоломази, проте рибалки чомусь завжди відбивалися од нас, наче від мух, бо вважали, що від нас більше клопоту, ніж допомоги.
А ще ми втрьох завжди бували тут, коли артіль виходила у море. Тоді рибалки ставилися до нас поблажливіше, а батько Віки, що був бригадиром артільників, навіть дозволяв сідати в його човна і висаджував аж на косі.
Як тут цікаво! І як давно я тут не був.
На березі майже вся артіль. Ремонтують човни, фарбують нові щогли, бо човни хоч і з моторами, але на кожному з них є ще й вітрило; лагодять сіті.
Я і Стась щойно прийшли і поки що байдикуємо. Але в мене таке відчуття, ніби сам маю вирушати з рибалками в море. І це буде якийсь надзвичайний похід, як кругосвітнє плавання або пошуки невідомої протоки чи таємничого острова.
— Ну, сам Тороч прийшов! — з подивом каже батько Філа, Микола Якимович. Він у нас справжній велетень. Мабуть, найвищий, наймо— гутніший і найсильніший у селі. Але дуже добрий. Може, правду кажуть, що сильні люди надзвичайно добрі й спокійні? Якщо це так, то Філ — якийсь прикрий виняток. Ні добрим, ні врівноваженим його не назвеш. А ніби весь у батька.
— Не заважай йому, нехай пройдеться поміж човнами. Може, знайде ще один архів, — жартує Клим Степанюк, його напарник по човну.
— Ага. Самого генерального штабу, — підтакує Микола Якимович.
Філ плескає мене по плечу.
— Не ображайся. Знаменитості не мають права ображатися, — я вичитав таке у якомусь журналі. Вони повинні мужньо нести тягар своєї слави. Так і написано.
— Я мужньо несу тягар своєї слави, — бурчу я, намагаючись прошмигнути повз рибалок.
— Ти справді не ображайся, — зупиняє мене Філ. Останнім часом він чомусь дуже оберігає мене від образ. З якого б це дива? Раніше сам не втрачав жодної можливості образити.
— Давай краще допоможемо, — кажу я. — Хоч якась користь від нас суспільству.
Рибалки з радістю віддають нам щіточки й банки з фарбою. Клим Степанюк ще й насаджує мені на потилицю свою тюбетейку з під— жовклої газети. Не знаю, які там з нас маляри, але фарбувати мені подобається. Філ заходжується біля одного борту, я — біля другого. Від човна страшенно тхне рибою, водоростями і ще чимось, не знаю чим. Мабуть, самим морем. Як не дивно, я встиг одвикнути від цього запаху, і якийсь час мене аж нудить. Проте згодом це минається. Я фарбую і час від часу поглядаю на той бік озера, де може з'явитися наша отара, та на косу, з-за якої міг вийти водолазний бот "Каравела" з Гіві Кабрідзе на борту. Ото була б зустріч! Може, бот справді з'явиться? І саме сьогодні? Тому що завтра вже буде пізно. Завтра учитель одвезе мене і Віку машиною до піонерського табору.
— А знаєш, батько казав, що цього разу візьме мене на путину, — несподівано каже Філ. Ніби здогадався, що думаю про піонерський табір, і стало заздрісно.
— Заздрю тобі, — щиро кажу я. І це правда. Якщо тільки батько візьме його з собою, то заздритиму. Людина була на путині! А кого здивуєш розповідями про табір? Ніби хтось у ньому не був, або там станеться щось надзвичайне. Можна подумати, що потрапиш у шторм чи витягнеш сітями якусь фантастичну рибу. Одначе я сумніваюся, щоб батько узяв Філа аж у море. До коси — я ще повірю. — Гадаєш, він все-таки зважиться? — запитую Філа.
— Я ж не дитя, — обурюється він. — І взагалі, в училище я піду одразу після восьмого.
— Та ти що? Хіба приймають?
— У середнє приймають. Це як технікум. Тільки називають його: середня морехідка. Якби лиш іспити склав.
— Іспити треба скласти. — Ми дивимося один на одного і зітхаємо. Філ — зі страху перед іспитами, я — зі співчуття до нього. Мені легше. Коня дали, вівці будуть, ніякого диплома не потрібно.
— Тобі добре, — розуміє моє мовчання Філ. — У тебе така мрія. Раніше я не вірив, що є хлопці, які не мріяли б стати моряками далекого плавання. Вважав, що не мріють про це тільки ті, хто не може мріяти. Ну, хворий там чи боїться моря. І тобі я теж не вірив. Жити на березі озера і йти в чабани!..
— Тепер віриш?
— Хто не повірить? Бачив, як радієш, сідаючи на коня, як скачеш у степ. Так само, як я — коли сідаю у човен чи бачу на горизонті корабель.
Фарбувати нам лишилося небагато. Ми швидко впоруємося з цим, потім спостерігаємо, як батько Стася та Клим Степанюк латають сіть, і теж хочемо братися за роботу, але поки що рибалки приймають нас тільки учнями. Та учнівство нам досить швидко набридає. Ми біжимо на причал, роздягаємось і кидаємось у воду.
— Чуєш, Русику, а тут, під причалами, водолази оглядали дно? — запитує Філ, випірнувши з затяжного спуску і стомлено відпирхуючись.
— Ні, — впевнено кажу я.
— У війну в рибальській хатині, що стояла на місці цієї, був ворожий спостережний пункт. Можеш запитати в мого батька. Він був хлопчиною, але добре пам'ятає це.
— Ну то й що? — запитую я, розуміючи, що це спало йому на думку під водою. А що путнє може спасти Філові на думку на глибині двох метрів?
— Араптом...
— Ні, — кажу я. — Двох мішків в одному озері не буває. І взагалі таке трапляється раз ужитті.
— Звідки ти знаєш: буває чи не буває? — глибокодумно мовить Філ, вчепившись рукою за палю причалу. — Давай краще попірнаємо. Однак же пірнатимемо, а так — з ділом.
Проте шукати скарб чи мішок генерального штабу, та ще на очах рибалок, мені не хочеться. Лягаю горілиць і задивляюся на небо. Мені здається, що я бачу Всесвіт. Усі зірки і планети, які там є. І це чудово: блакитна безодня і зірки, яких нема на небі, але які я виразно бачу зараз. І я починаю розуміти, чому так тягло в небо Романа Гонтаря. А як тяжко було йти на подвиг у підземеллі, в суцільному мороці, людині, яка все життя марила небом і літаками!
— Вівчар, дивись! — кричить Стась. — Ваша отара! На самому березі!
Я миттю повертаюся зі своїх космічних мандрів і до пояса вискакую з води. Так, це отара. І майже на самому березі. Батько сьогодні вихідний, а пасе дядько Каленик. І взяв він сьогодні Мурзая. Шкода, звичайно. Якби Мурзай був у конюшні, я, може, й подався б зараз у степ. Востаннє за це літо. Бо коли повернуся з табору — треба готуватися до школи, а там і заняття. Ні, разів зо два я все-таки вийду з отарою. Але це вже не те, не те. Літо закінчиться. Воно вже закінчилося...
На березі, між двома пагорбами, з'явився вершник. Зійшов з коня і відпустив його.
— Нехай спочине, — кажу я, наче чабан може почути мої слова. Мені жаль Мурзая. Та й, чесно кажучи, я трохи ревную його до дядька Каленика. Хочеться, щоб Мурзай був вірним лише мені. Мені одному.
— Мурзай! — волаю я. — Мурзай! — І пливу до того берега, хоча добре знаю, що доплисти до нього не зможу. Забракне сил.
— Вертайся! — наздоганяє мене Філ.
Але я вперто пливу далі. Ще хоча б кілька метрів, кілька помахів рук. Задля мого коня.
ЗО
Врешті-решт ми повертаємося на берег і, знесилені, падаємо на пісок, неподалік рибальського причалу. Сонце вже припікає, і ми швидко зігріваємося, але продовжуємо лежати, розкинувшись на гарячому піску і широко пороззявлявши роти, неначе викинуті припливом дельфіни. Ми "п'ємо" сонце і тішимося, що більше не треба ні плисти, ні пірнати, ні просто триматися на воді.
Дядько Каленик уже збив отару з випаленого берега, і вона подалася у бік Гронової балки, а може, аж до ставка, до лісу.
Я востаннє бачу Мурзая на пагорбку. Лише мить, бо він одразу ж розчиняється у степовому мареві. Разом з вершником, отарою і псом Гладіатором, у якого не було ні вихідних, ні змінників. Він виріс і жив разом з отарою, і все життя його у степу або в зимовій кошарі. Останнім часом він так здружився з ватагом її бараном Кизимом-Другим, що вони майже завжди трималися вкупі, і це мене страшенно дивувало. Може, й Гладіатора вівціз часом визнають своїм ватагом? Зараз той берег уже спустів, рибалки теж залишають свої човни і сіті й сідають у затінку за хатою перепочити. Я заплющую очі і вже дрімаю. Можливо, я так і заснув би, коли б раптом не почув голос Миколи Коржаня:
— Ви — тюлені! — кричить він, пробиваючись до нас через піщану косу на велосипеді. — Лежите, грієте боки й нічого не знаєте.
— А що ми повинні знати? — миттю підхоплюється на ноги Філ.
— А те! — ще голосніше кричить Микола. Кидає велосипед і біжить до нас, розмахуючи газетою.
— Про нашу знахідку написали, — випереджає його Філ. — Ми увійшли в історію!
— Про нас пишуть усі газети світу! — докидаю я.
Одначе писали не про нас.