Як ти спав? Як почуваєш себе? Я вчора зустрів одного знайомого. Кандидат медичних наук. Двадцять сім років з половиною. І вже доцент. Не те що ми з тобою. Наш ровесник, а вже світило в медицині. Першим придумав апендикс не зашивати – склеювати. Щось на зразок велосипедних камер. Словом, вулканізація. Переворот у медицині. Обезболюючий метод. Я йому говорив за тебе. Черга велика, та, оскільки ти мій друг, – обіцяв позачергово. Отож, замовляй таксі...
– Дякую, – кажете з острахом ви.
– Ти не дякуй. Ти мені кажи – болить чи не болить?
– Ниє.
– Де?
– Розібратись не можу. Здається, по всьому тілу.
– Тільки цього не вистачало. Може, уже перитоніт. Блював?
– Ні, – хитаєте ви головою.
– Але хоч тягло?
– Не пам'ятаю – спав.
– Я тобі заздрю. А я ледве відходжу. Посиділи вчора з Айвазовським.
– 3 ким? З ким? – цікавитесь.
– З Айвазовським. Ну – доцентом. Це я його так назвав. Тонкі руки, точні рухи. Хірург – першого класу. Майбутній Пирогов і Греков. Онук Коломійченка. Руки ніжні. Від двадцятип'ятиграмової чарки тремтять. Уявляєш? Але це не головне. Коли робить операцію – збирається в один клубок, як їжак. Нерви напружені, але міцні. Негайно замовляй таксі. Ніякої швидкої. Можуть завезти не туди, куди треба. Їдь тільки до нього. Він чекатиме. Оперуватиме особисто. Чув? Особисто. Хочеш – під місцевим наркозом, хочеш – під загальним. На твій розсуд.
Ви щось силкуєтесь сказати, кілька разів вичавлюєте з себе щось на зразок "але", та він нічого не хоче слухати, а тільки каже:
– Ніяких заперечень. Приїжджаєш туди. Заявляєш: гострий апендикс...
– Апендицит, – поправляєте ви.
– Не має значення. Що кому подобається. Справа смаку. Кажи – гострий, і край. Пече, ріже, нудить. Для більшої переконливості кажи, що ще й штрикає під ложечкою і аж у вусі віддає. Питатимуть, де працюєш. Кажи – у торгівлі.
– Ти що?
– Не "що", а те, що чуєш: у торгівлі. В універмазі, у відділі шапок і дамських капелюхів. Якщо питатиме не хірург, а хірургиня, скажи: завскладом імпорту – кофточки, гарнітури й подвійні французькі пеньюари [50] , переважно рожевого й голубого кольорів. Інших не буває.
– Пробач, – малоінтелігентно перебиваєте ви його. – Але яке я до цього маю відношення? І взагалі, до чого тут пеньюар, коли в мене апендицит?
– Ти не зчиняй дебатів, як кажуть в Одесі. Ти жити хочеш? Вижити хочеш? Так от: ти або завсектором шапок, або завскладом універсальної бази. Ті труби, які ти випускаєш, нікого в хірургії не цікавлять. У медицині вони, як ти знаєш, не застосовуються. Навіть для продування.
– А якщо? ..
– Ніяких "якщо". Думаєш, вони почнуть одразу натякати? .. Абсолютно. Лікарі мають такт. Вони переважно люди з вищою освітою. Доцент тим більше. Захистив же дисертацію. Сам. Без мами і без дяді. Клявся. Якщо ж хто й натякне, то хіба що перед самою випискою, після операції. Не раніше, як знімуть шви.
– Ти ж казав, що будуть клеїти...
– Це ж усередині, а на животі шиють.
– Гаразд, а що я скажу тоді?
– Даси телефон. Мій. Кумекаєш?
– Не зовсім.
– Дивак-чоловік! Даєш їм мій телефон. Вони мені дзвонять, питають тебе...
– А що ж скажеш ти?
– Я скажу, що ти помер. Передчасно, мовляв, виписали, занесли інфекцію, і все таке інше... Та ти не хвилюйся. Хай тобі ні голова, ні живіт не болять. Будь певний, одразу замовкнуть. Хоч не назавжди, але більше не телефонуватимуть.
Це вас трохи заспокоює. Бо все звучить справді переконливо й просто.
– Ну, гаразд, – погоджуєтесь ви. – А ти з тим доцентом точно говорив?
– Як оце з тобою. Тільки ще ближче, не по телефону. Я йому розповів про твій апендикс. Намалював клінічну картину. Він аж за голову взявся. Каже: "Вези негайно. Це те, що треба. Мені під тему... " Словом, їдь і не задумуйся. Він на тебе вже давно чекає. Проси загальний наркоз – не відмовлять. Тільки ж дивись не підведи. А то я виявлюсь брехуном. Ну, будь! На третій день після операції забіжу...
Він кидає трубку, і ви чуєте, як холодний піт спочатку покриває вам чоло, а тоді вже квадрант живота.
Розділ III. Як взяти себе в руки
Саме над цим ви й замислюєтесь, одержавши свіжовипрану форму, яка складається з сорочки, халата і однієї пари тісних кальсонів з великим чорним штампом "Лікарня № 7" на лівій половинці того місця, яке в медиків чомусь називається pelvis major [51] .
– Візьми себе в руки, – кажете ви самі собі, намагаючись з першого разу потрапити тремтячою ногою в холошу кальсонів.
– Не хвилюйтесь, – по-материнському каже вам няня.
– Я не хвилююсь, – запевняєте ви її, хоч самі в цьому трохи сумніваєтесь.
– Тоді не спішіть. У вас операція не складна. Спішити нікуди. Встигнете, – няні завжди говорять більше, ніж їм слід, але це зовсім не тому, що всі вони базіки. Просто їм хочеться перед кожним новим пацієнтом здаватися якщо не лікарем, то принаймні медсестрою. Бо няні належать до категорії тих професій, про яких онуки чи діти в дитсадах або школах не вигукують з гордістю: "Моя мама – няня", а самі вони не заявляють про це з гордістю в масових товариствах чи на батьківських зборах.
Але ми, здається, трохи відхилилися від основної теми, Тим більше що нова форма вами повністю одягнена, хоч і не можна сказати, що вона ніби на вас шита і "сидить" на вас, як на солдатові надстрокової служби.
– Вам пощастило: сьогодні операційний день, – повідомляє вам радісно няня. – Але оперувати, – професійно додає вона, – вас одразу не будуть. Полежите день-два. Візьмуть аналізи, поставлять діагноз, а тоді вже... почнуть різати.
– А як прорветься? – запитуєте ви.
– Не прорветься, – пропускає вона вас у такий просторий ліфт, що в нього міг би заїхати трактор "Бєларусь" з причепом, . – Хоча у нас, у хірургії, всякі випадки трапляються...
Але ви вже її не слухаєте. У вас якраз починається психологічний процес, який вимагає мужності і хоча б пари таблеток триоксазину [52] . Процес внутрішньої боротьби і сумнівів складний. Перш за все ви собі кажете: "Візьми себе в руки. Будь мужчиною".
Поки няня уточнює в старшої медсестри, в яку палату вас покласти, ви стоїте й відчуваєте, що ще себе в руки не взяли і що у вас живе одна-єдина думка, чи не дати дьору через вікно з швидкістю балістичної ракети.
– У сьому палату, – чуєте ви нарешті голос няні, яка передає вас у руки медсестри, звісно, не в буквальному розумінні цього слова – адже ви ще тримаєтесь на ногах, хоча вже й не так певно. Ви робите перші кроки до палати й відчуваєте, що ноги у вас якось підкошуються й вибивають дріб, мало чим схожий на барабанний. Ви заходите в палату, де з кожного ліжка на вас дивляться по одному, по двоє очей (у декого вони перев'язані). "Мужні люди, – думаєте ви про них, – не те, що я". І тільки тепер, здається, берете себе в руки.
– Оце ваше ліжко, – каже медсестра. – Зараз няня принесе постіль.
– Номер тринадцять, старик, – гукає жовчний тип з підбитим лівим оком і струсом мозку третього ступеня. Але про його хвороби ви дізнаєтесь згодом.
– Дякую, сестричко, – переходите ви на пестливу форму звертання і, лагідно посміхаючись, тільки тепер помічаєте, що фігура у сестри – копія ранньої Бріджіт Бардо [53] .
– У тебе що? – запитує один з тих хворих, яким хірургічні відділення давно замінили рідний дім і забезпечили тимчасову столичну прописку.
– Апендицит, – кажете ви і для більшої вагомості додаєте: – Гострий, – хоч цього діагнозу вам ще ніхто не встановлював, окрім вашого приятеля і няні, яка видавала вам обмундирування.
– Фі-ю-ю! – робить він рота трубочкою. – Серйозна операція! Умерти можна! Але ти не дрейф! Може, й виживеш, – зневажливо каже він і дає зрозуміти, що з вами йому нема про що говорити. Він висовує з-під ковдри ноги (на одній вашу увагу привертає шкарпетка, друга – боса) і майже торкається ними вашої подушки. Посмішка співчуття, що до цього непідробно грала на його обличчі, тієї ж миті поступається місцем байдужості і відвертої до вас зневаги.
– А у вас що? – звертаєтесь ви тільки до його профілю, який оддалік нагадує класичний римський.
– У мене, синок? – перепитує він так, ніби не чекав від вас цих слів.
– У вас, – миролюбно й по-синівськи підтверджуєте ви.
Він підводиться на лікті й ховає ноги. Видно, ви йому сподобалися.
– Ти краще, синок, запитай, чого у мене тільки не було. В енциклопедії таких хвороб не знайдеш. Професори з ніг збиваються. Дивляться на мене так, ніби операції – це моє хобі. Ти мене зрозумів? Чого я тільки не переніс: ремонт копчика – раз, королівська грижа – два, професійний геморой – три, дві резекції – п'ять, – він сідає на ліжко і починає знову загинати ті ж самі пальці. – Один холецистит, два паропрактити. Це маєш вісім, раз рвав гланди, раз аденоїди, додай сюди два переломи нижніх і верхніх кінцівок і твій нещасний апендицит, якого я до операцій не відношу. Маєш скільки?
– Дванадцять, – кажете ви.
– Ти думаєш, цього мало? – питає він вас.
– Я цього не думаю.
– Ну, так додай сюди ще одну "тритомну" і плюс подарунок Варвари Іванівни – колишньої моєї дружини, яка на вічну згадку мені нанесла удар твердим тупим предметом під відомою назвою макогін. Цього тобі мало?
– Мда-а! Ви перемучились.
– Єрунда. Мені до цього не звикати. Заживає як на собаці. Чоловік, синок, все витримає. Навіть рідну жінку. Ти одружений?
– Був гріх! – ніяково посміхаєтесь ви.
– Воно з гріха все починається, – каже він. – Ти що, у хірургії вперше?
– Уперше, – признаєтеся чесно ви.
– Воно й видно. Тремтиш, як цуцик на прив'язі. Не бійся. Візьми себе в руки. Це головне. Інакше... Без ускладнень не обійтися. Повір мені.
– А я вже взяв. Мені зовсім не страшно.
– Ну, ти не бреши. Перший раз усім страшно, як новачкам на передовій. Але ти не бійся і не переживай. Це головне. Послухай, синок, ветерана. Я всі шістнадцять операцій переніс тільки тому, що вмів себе тримати в руках. І завтрашню перенесу. Бачиш, здоровий як бугай.
– Бачу, – підтверджуєте ви, не вірячи в свою щирість, як і в те, що він здоровий як бугай. – А завтра у вас що за операція?
– А, синок, довго розповідати. Не операція, а любов. Женився я. Не в шістнадцяте, але десь близько біля того. Маю один недолік. А правильніше – не один, а два. Люблю горілку, як жінок, і не можу досі розібратися, кого з них більше.