Христина на початку шлюбу так називала чоловіка, але той несерйозно поставився до її затії, а коли почав іронічно вживати це слово, перестала так його називати. Тепер віднайшла у Зорянові те давнє прагнення вживати за призначенням "коханий", ніби це було для неї чимось святим і рідним.
Христина писала Зорянові про кожну дрібничку в своєму житті, чим давно вже не ділилася з чоловіком, бо в нього ніколи не було на неї часу, а вона потім відвикла це робити. Тепер знаходила в цьому найвищу радість життя. Так само вона хотіла знати від Зоряна кожну дрібничку його життя, і коли він детально розповідав, що сьогодні робив, чим думає зайнятись, які думки приходили до голови, – тішилася з цього, мов мала дитина, і отримувала справжню насолоду від життя, з нетерпінням очікуючи наступного сеансу зв'язку з коханим.
Найбільше Христині хотілося знати, як Зорян ставиться до своєї дружини, але боялася напряму задавати таке питання. Звісно, вона хотіла, щоби між подружжям усе було добре, але водночас ревнувала його до дружини, і зовсім нестерпно ставало, коли уявляла, що Зорян кохається з цією жінкою. Намагалася подивитися на все це ніби збоку, і тоді самій ставало смішно, що вона аж так прискіпливо ставиться до свого коханого, хоча мала би розуміти, що у нього своя сім'я, і він мусить належно з нею поводитись. Але такі періоди розуміння були короткими, і Христина знову жадала, щоби Зорян був її і тільки її.
Він щоденно вимагав її нових фотографій, і вона надсилала йому по декілька. Христина фотографувала свій животик, і вони годинами говорили про її майбутнього хлопчика. Коли вона сказала, що на його честь назве сина Зоряном, він відписав їй: "Кохана, якби ти знала, як я хочу бути твоїм чоловіком". Від щастя у Христини виступили сльози на очах.
32
Коли відкрив "Холодний Яр", на телефон прийшла есемеска. Командир писав: "Увійшли в Іловайськ. Маємо намір іти до кордону з Росією, а там…".
Хоч одна добра новина! Водночас Студент подумав, що війна і без нього може закінчитись. Тепер картав себе за те, що піддався спокусі в селі Вовка й захопився його сусідкою. І так нічого путнього з того не вийшло. Навіть не поцілувалися жодного разу.
Студент упіймав себе на думці, що за ці дні зовсім мало думав про хлопців, які залишилися на війні. За їхніми підрахунками, він би вже мав повернутися до них, а не байдикувати в тилу. Йому стало невимовно соромно, що дозволив собі закохатися, ніби то був не знати який страшний злочин.
Хлопці зараз в Іловайську, за день-другий рушать відновлювати український кордон, а там… Вовк казав, що треба спалити Кремль і вигнати диявола із мавзолею, бо доти Україна не матиме спокою.
Студент став зі злістю на самого себе читати "Холодний Яр", але через декілька сторінок второпав, що нічого не зрозумів із тексту. Закрив книгу і сховав її.
Глянув на годинник. Час ніби зупинився. Подумав, бува, що зламався механізм, але ні, стрілка, хоч і повільно, але йшла. І годинник йому дістався від Вовка. Командир дав йому, коли того вбили.
Згадав, що мама Вовка десь дістала йому номер телефону сусідки, якою він захопився, і написала на карточці. Нарешті знайшов листочок, бо думав уже, що загубив, або той клятий старий поцупив разом з грішми. Набрав номер. Ніхто не відповідав, хоча гудки йшли. Схаменувся! Це ж люди сплять ще.
Ох, очі, очі! Не даєте ви мені спокою!
33
Полковник ФСБ виконав свою обіцянку – і вже наступного дня Маша летіла до Москви.
Все відбулось якось просто і буденно. Дяді Вови не було на базі. Під'їхав чорний "Мерседес" із затемненим склом. З нього вийшов невисокий товстенький чоловічок, тицьнув своє посвідчення полковника ФСБ мордоворотам, які не відходили від Маші, сказав, що вона поступає в його розпорядження, забрав її разом з речами, які вона спакувала ще звечора у дві валізи, і відвіз на аеродром. Літак, здається, чекав лише на Машу, бо відразу, як тільки вона сіла, взяв курс на Москву.
– До зустрічі в столиці! – сказав їй на прощання полковник ФСБ.
Лише зараз Маша помітила, яка в нього мила усмішка. Чи просто раніше він не усміхався? В горлі застрягла грудочка, що незрозуміло звідки взялася, на очах виступили сльози. Маша не втрималась, обійняла полковника ФСБ і поцілувала в щоку. Здається, він і сам не очікував такого.
Поки йшла до літака, тричі озиралась і махала йому рукою. Він незмінно відповідав.
Коли вже мала йти по трапу, озирнулася ще раз, але невисокого товстенького чоловічка вже не було. Маша не образилась. Розуміла, що в нього важливі справи. Відчула, як тепла хвиля накрила її з головою.
34
Автобус заїхав на зупинку. З нього вийшло декілька людей. Студент зайшов до салону.
– Відправка через десять хвилин, – сказав водій.
– Добре, – відповів Студент.
– Ти що, не зрозумів?
– А що таке?
– Відправка через десять хвилин, а зараз вийди з автобуса.
Водій був трохи старшим за Студента, але, на відміну від нього, наїв добрячу пику і мав великий пивний живіт.
– Тобі шкода, якщо я тут посиджу? – миролюбно запитав Студент.
– От люди! – сказав водій. Він легко, мов пушинка, зістрибнув із кабіни і за мить опинився на вході. – Взяв шмотки і марш на вулицю!
Студент хмикнув, але таки пішов до виходу. Дав би зараз цьому товстенькому колобку по пиці. Але хто ж до села довезе?
Став чекати на зупинці. Швидко назбиралося чимало людей. Вітався з односельчанами. Ті розпитували, як там на війні і чи надовго додому. Відповідав неохоче.
Водій з'явився десь через півгодини. Люди обурювались, бо автобус уже давно мав від'їхати.
– У дорозі наздоженемо, – заспокоював водій.
Спочатку пропустив тих, хто купив квитки у касі, а потім став брати гроші в інших. Водій час від часу зиркав на Студента, ніби відчував, що ще добряче познущається зі своєї жертви.
Студент підійшов останнім і тихо, щоб ніхто не чув, сказав, що в нього нема грошей, обікрали по дорозі. Здається, водій тільки того й чекав. Розійшовся не на жарт, кажучи, що в нього не благодійний фонд, і автобус не його, а власнику мусить платити гроші. Хтось з автобуса крикнув, що чоловік з війни приїхав, на що водій відповів, що зараз кожний може купити собі військову форму і в ній красуватись. Якась бабця-інтелігентка зауважила, що воїни мають право на пільги. Водій відреагував моментально, сказавши, що вже має двох пільговиків і широким жестом театрально показав на переднє сидіння.
Двері зачинились у Студента перед самим носом.
Автобус поїхав, пхикнувши димом.
35
Ну, звичайно, у всьому був винен Алік. Насамперед у тому, що Україна ще існувала і не згоріла у вогні. Дружина допікала його на кожному кроці. Алік розумів, що треба мовчати. Нехай буря перейде.
Родіон тепер був у центрі її уваги. Нещасна дитина, яка позбулася руки в цій клятій Україні. Але найстрашніше, що про жодну Україну не можна було ніде згадувати. Їх попередили. Родік позбувся руки на навчаннях у Ростовській області. Нещасний випадок. У ніякій Україні він не був. Державна таємниця. Він це знає. І батьки це повинні затямити.
Родіон уже дістав по саму зав'язку за те, що розмістив свої фотографії у соціальних мережах, та ще й написав, що знаходиться в Україні. На нього кричали, мов на школяра. Це вже після того, як він втратив руку. Якийсь жирний майор аж посинів від гніву. Сука, пороху він не нюхав. А Родіон нюхав. Хотів дати цій свині кулаком в пузо. Ледве стримався. Щур штабний. Тебе би послати на ту війну, щоби ти відчув страх за власне життя. Як він це не раз відчував. Так і не звик до цього відчуття. Здавалося, що кожна наступна куля буде твоя. Кожний наступний снаряд зробить з твоєї голови шпаківню. А зараз цей майорчик вчитиме його, як жити.
Мовчання батька, надмірна опіка матері, дурнуваті запитання Костіка – все дратувало Родіона. Думки покінчити життя самогубством з'являлися в його бідній голівоньці час від часу, але вже не були такими нав'язливими, як відразу після поранення. А ще Катюха покинула. Так і сказала пацанам: навіщо мені однорукий інвалід? Не посміла прийти до нього. Не відповідала на його телефонні дзвінки. А потім взагалі номер заблокувала. Ну, і фіг з нею. Переживе! Знайде собі кращу. Розумів, що вже не знайде, бо нікому він не потрібний. Але заспокоював себе. Сподівався на кращі часи.
Не так Родіон усе собі уявляв. Думав, повернеться додому героєм. Нехай не буде ордена. Хай з медалькою. Але скажуть про нього, що визволяв Україну від київської хунти. А тут якась бандерівська наволоч вцілила йому в руку. І найбільше його гнітило те, що нікому не можна розповідати, що був в Україні, що руку втратив саме там.
З'їздив в одне село недалеко від Ярославля. Там хотів побачити батьків убитого в Україні товариша. Зустріли його неприязно. Мовляв, чого приперся? Ти живий, а нашого сина нема. Пішов до того на цвинтар. Непримітна могилка. Жодного натяку на те, що пацан загинув в Україні.
Через декілька днів його викликали до військкомату. Серце Родіона стрепенулося. Згадали про нього. Може, є якась робота для однорукого? З'ясувалося, що то була ініціатива якогось оперативника ФСБ. Навіть прізвища не встиг нормально побачити в його службовому посвідченні. Той вичитав йому мораль. Мовляв, нє фіг шастати по селах, щось вишукувати. Тобі що, погано пояснили? Сиди тихенько і дмухай собі спокійно у дві дірочки.
Було образливо. Та ні! Хотілося вовком вити. За що воював в Україні? За того жирного майора і цього нещасного ефесбешника?
Крутнувся на каблуках і пішов. Ну вас всіх подалі!
36
Моніка вже тиждень вешталася Києвом, досліджувала найглухіші його кутки, ніби хотіла вивчити це місто зсередини. Джон займався своїми редакційними справами. Здавалося, він геть чисто забув про неї.
Нарешті Моніка зрозуміла, що даремно прилетіла в Україну. Що вона тут хотіла побачити? Знайти собі кохання на все життя?
Чоловіки, на її думку, тут були невиразними. Траплялися, щоправда, екзотичні екземпляри, але якісь дуже вже скуті у рухах, навіть у виразах на обличчях. Як тільки Моніка уявляла себе в ліжку з таким чоловіком, то у неї відразу зникала потреба у сексі.
Схоже, Джон завів собі якусь коханку і під приводом того, що у нього багато роботи, не з'являвся перед ясні очі Моніки. Вона була навіть рада цьому, бо в ліжку, чесно кажучи, Джон був ніякий, а тепер не треба було імітувати бурхливу вдячність за те, що взяв з собою в Україну.
І все-таки Моніка жила в передчутті якоїсь дуже важливої зустрічі в своєму житті.