Невже ви цього не розумієте?
Богдан мовчав і вперто дивився в одну точку.
— О, ви мене сьогодні не слухаєте і думаєте про своє. Що ж, бачу, в Галичині ми з вами каші не зваримо. Але ви будете потрібні нам у Канаді.
— Як у Канаді?
— Ми дамо можливість виїхати вам у Канаду. Вам і ще деяким вашим товаришам, які співпрацюють з нами. Ви створите там емігрантську організацію, яку так і назвете — "Галицька Республіка".
— Але навіщо це вам?
— О, Богдане, це питання великої політики! — Іван Петрович, чи як його там, щиро розсміявся. — Навіщо нам вникати в її деталі? Ви станете великим чоловіком, і всі українці діаспори і тут будуть вважати вас національним героєм. Я ж за свою роботу з вами отримаю чергове підвищення по службі та зірочку на погони. Так що кожен із нас буде задоволений по-своєму. Навіщо ускладнювати життя? Ми з вами пішаки у цій брудній політичній грі. Але не забувайте, що кожен пішак може стати королевою. А може й не стати...
— Що я повинен зробити?
— Приємно мати справу з розумною людиною. Отже, я роблю висновок, що внутрішньо ви вже готові емігрувати до Канади. Деталі ми обговоримо з вами після того, як ви виконаєте одне наше делікатне завдання.
— Що ще за завдання?
— Заспокойтеся, Богдане. Перш ніж говорити про це завдання, я би хотів вам нагадати, що всі наші попередні розмови записані на відеоплівку. Якщо ви спробуєте вести з нами тут чи в Канаді подвійну гру, ваші друзі негайно отримають можливість переглянути ці цікаві кадри. Тому я прошу вас з усією серйозністю й відповідальністю поставитися до того, що я вам скажу.
Витримавши ефектну паузу, Іван Петрович продовжив:
— Сьогодні ми відвеземо вас до Марти. — Не давши опам'ятатися Богданові, поліціянт швидко говорив, ніби боявся, що його переб'ють. — Ви повинні вмовити Марту сказати вам, де знаходиться зброя. Ви повинні сказати їй, що зумисно погодилися співпрацювати з нами, аби ваша організація остаточно не потерпіла крах. Ви скажете, що бачилися з батьком Марти, який важко хворий і може не витримати звістки про смерть доньки. Ви маєте на неї вплив, Богдане, і я це знаю. Ви використаєте всі свої можливості, щоб взнати, де знаходиться зброя. Інакше до Канади замість вас поїде хтось інший. А тут, у Галичині, ви вже нам більше не будете потрібні...
Від останніх слів Івана Петровича повіяло могильною сирістю.
БОРИСЛАВ. 2055 РІК. 23 КВІТНЯ
Тієї ночі Марті приснився дивний сон. Ніби вона босоніж іде по розпеченому залізу, але болю не відчуває. В дві шеренги стоять її хлопці-бойовики з похиленими головами. А попереду... Попереду хтось, якого вона дуже добре знає, але постать ця невиразна, розмита, ніби дивишся на дорогу крізь скло автомобіля, коли падає дощ... У неволі це був її перший сон.
Коли ввели Богдана, а той відвів очі, Марта зрозуміла, що поліціянт зі служби безпеки казав правду. Дивно, але вона поставилась до цього занадто спокійно, навіть сама здивувалась.
Поліціянт коротко сказав: "Ну, ви тут собі побалакайте!" — і вийшов.
Ще донедавна вони були закохані. Але оті декілька днів наклали свій відбиток на все. Великим потрясінням для Богдана було те, як легко він зрадив революційній ідеї. Те, що він зрадив своїх товаришів, Богдан навіть сам собі не признавався. Для Марти ж головним було не видати, де знаходиться зброя. Дівчина боялася, що її почнуть мучити, і вона не витримає фізичного болю, а тому все її єство було спрямоване на те, аби не зламатись.
Вони занадто добре знали одне одного, аби зрозуміти все без слів. Але надія вмирає останньою, і десь у найпотаємнішому куточку Мартового серця жевріло сподівання, що цього не може бути, що Богдан залишився її коханим, що він не міг зрадити своїх товаришів і її. О, як вона мріяла обійняти його і бути з ним разом до смерті й разом умерти! Заради цього вартувало жити.
За дверима почувся гуркіт, і першим отямився Богдан. Дорогою зі Львова до Борислава Іван Петрович обробив його словесно, так що залишалося видати лише ту інформацію, яку в нього заклав поліціянт зі Служби безпеки.
— Марто, ми програли, — стиха промовив Богдан, але щораз голос його міцнів, бо юнак бачив перед собою далеку Канаду, пристойне життя, а не вічну боротьбу за кусень хліба заради примарної революційної ідеї. — Ми програли, і це треба визнати. Але програвати теж треба вміти. Ну, підемо ми з тобою на суд, засудять нас до страти. Що далі? Залишимося в пам'яті людей національними героями, а ці покидьки як керували, так і будуть керувати?
— Богдане, — Марта намагалася його зупинити, бо ще кохала, але відчувала, як народжується процес від кохання до ненависті, і не хотіла, щоб це продовжувалося, дійшло до останньої своєї точки, та Богдан лише прискорював його отими своїми словами.
— У Галичині нам нічого робити, — все більше запалювався Богдан. — Люди нас не розуміють. Що з того, що ми готові віддати за них своє життя, якщо вони вічно голодні, у пошуках буханця хліба та палки ковбаси? Вони й пальцем не поворохнуть, аби вийти на вулицю, аби покласти край отій сваволі влади, беззаконню. То невже наші молоді життя вартують того, аби впасти жертвою заради цієї сірої та безликої маси?
— Богдане, що ти верзеш? — Процес від кохання до ненависті став незворотнім, і Марта слухняно опустила руки, чекаючи на присуд долі.
— Марто, ти знаєш, що я кохаю тебе, — Богдан обійняв її, а вона навіть не здригнулася, хоча так давно не була в обіймах коханого. — Ми поїдемо з тобою до Канади. Ми почнемо все спочатку. І Степан Бандера був за кордоном. Бо такий час настав, ми не зможемо тут нічого зробити. Ти повинна віддати їм зброю. Через нас загинуть невинні люди.
Марта випрямилася, встала зі стільця. Те, чим вона жила всі ці довгі роки, Богдан зруйнував одним словом.
— Так ти за цим прийшов? — холодно запитала вона, і Богдан зрозумів, що назавжди втратив кохану дівчину. Але найбільше його тепер пекло те, що партія програна, а Канада стає маревом. Він не міг цього допустити. — Я не зраджу хлопців. І зброї вам не бачити, як власної потилиці.
Настала гнітюча тиша.
Нарешті Богдан підвівся і сказав:
— Ну, що ж, давай прощатися.
Він підійшов до неї, рвучко обійняв, гаряче поцілував, хоча вона стояла холодна і незворушна. І раптом Марта відчула, як Богдан язиком проштовхнув їй у рот якусь кульку, яка миттю обпекла їй горлянку. Відтак стало млосно, дуже приємно, і Богдан, взявши дівчину на руки, відніс її до ліжка і схилився над нею.
— Богданчику, коханий, — вона обійняла його і стала гаряче цілувати. — Мені так добре з тобою. Де ти був? Чому ти не приходив раніше?
Богдан розумів, що яд діє лише хвилину, що він моментально запаморочує людину, але лише на шістдесят секунд, за які треба вивідати, де зброя. Він запитав її про це, і Марта, цілуючи його й усміхаючись, назвала дві адреси невідомих Богданові бойовиків, у підвалах будинків яких зберігалася зброя.
А через декілька секунд Марти не стало. Її очі були вже скляними, а уста продовжували усміхатись.
Біля Богдана стояв Іван Петрович, дружньо плескаючи його по плечу:
— Не сподівався, юначе, на вашу мужність. Чисто спрацьовано. Нічого, у Канаді відійдете. Випийте це.
Богдан ладен був випити і смоли гарячої, але це була склянка горілки "Барабський міст". Ця оковита діяла підло на організм людини: спочатку п'єш її як нектар, а потім вона відбиває пам'ять.
ДРОГОБИЧ. 2055 РІК. 5 ЧЕРВНЯ.
Такого здвигу народу Дрогобич не пам'ятав, здається, ще з 1989 року, коли відбувалися перші мітинги національно-демократичних сил. Ховали батька Марти, який не витримав звістки про те, що його донька зрадила "Галицьку Республіку", видала зброю, а сама емігрувала до Канади. Хворим батьківським серцем він відчував, що це неправда. Але ж зброя, про яку знала лише Марта та її довірені особи, була видана владі, а донька й хлопці зникли. Як дивитися людям у вічі? Як далі жити на цій осоружній землі?
Дрогобичани не сумнівалися в щирості й порядності батька Марти, який завжди дивився правді в очі й жодного разу не спаплюжив свого чесного імені. Що стосується доньки, то тут були різні думки. Але в цей сонячний день віддати останню шану батькові Марти вийшов мало не весь Дрогобич. Приїхали люди із Борислава, Трускавця, Стебника, Стрия, Самбора, Львова. Поліція безпеки була перелякана не на жарт, бо боялася вибуху народного невдоволення. Мер міста закрився у ратуші, а на площі Ринок було багато не тільки поліціянтів зі Служби безпеки, відбірних костоломів із "Беркута", а й хлопці з Національної гвардії, які зазвичай приїжджали лише в день голосування на президентські вибори. У Дрогобич таємно приїхали керівники спецслужб зі Львова і навіть із Києва, аби на місці приймати оперативні рішення. Телефонував сам Президент України, уродженець Дрогобича, аби з перших вуст взнати про ситуацію. Генеральний прокурор і Генеральний суддя дали наказ відкласти на невизначений термін суд над членами "Галицької Республіки", аби не вносити струмінь додаткового напруження.
Але боязнь влади була даремною. Це вже не був народ 80-90-х років минулого століття, який прагнув до волі. Це не були люди, які 2004-го вийшли на Майдан. Це було покоління зламаних і обдурених українською владою галичан, які глухо й мовчки виконували чужу волю. Не було москаля, ляха й жида, але був свій український більшовик, який пив кров із власного народу.
Процесія мовчки й сумно йшла вулицями Дрогобича до Поля Скорботи. Нишпоркам зі Служби безпеки, поліціянтам і "Беркуту" нічого було робити, бо порядок забезпечували самі ж люди.
Гучних промов на траурному мітингу ніхто не проголошував. Лише старий товариш батька Марти, погрожуючи кулаком у бік ратуші, вигукнув: "Спи, Андрію, спокійно! Ми ще їм покажемо! Це ще не наше останнє слово!". Завбачливі люди взяли його під руки та відвели убік, аби не було більшої біди.
Іван Петрович, який віднедавна керував дрогобицькою Службою безпеки, хотів зателефонувати начальству, що ситуація у місті спокійна, планованих акцій непокори немає, коли до нього підбіг переляканий і захеканий заступник:
— Біда, Петровичу!
— Ну, кажи, не тягни кота за хвіст, як ти любиш!
— У натовпі вбили Андрія, головного фінансиста "Галицької Республіки". Він мав завтра вирушати до Канади до Садового.
— І?
— У кишені в нього знайшли записку: "Смерть зрадникам!".
Уперше за багато років Іван Петрович відчув страх.
КАНАДА.