їх находило іноді так багато, що Микола не знав, що й робити. Смяловський наказував гнати з лісу бідноту, але Микола не мав сили не те що гнати, а дивитись на ті жовті виснажені обличчя селянок-матерів, що заради рятування родин від холоду і голоду несли на своїх слабких плечах важкі в'язанки хмизу за шість-сім кілометрів із лісу. Смяловський сердився, але ніяких радикальних заходів не вживав, інстинктивно боячись того, чого боялись у той час і такі, як він, і більші і менші пани,— гніву народного. У селах це вже був не гнів, а розпач; люди, доведені до відчаю, готові були на все. Настав момент, коли не діють більше стримуючі центри, коли зникає страх перед карою, навіть карою смерті.
Десь у кінці першої половини березня Змійовський, вернувши з міста, приніс сенсаційну вістку, що в Росії вибухнула революція.
— Царя вже нема, скинули,— говорив Змійовський.— Замість царя якесь беременне правительство,— сказав він, перекрутивши слово "временне". На це слово ніхто не звернув уваги, бо людей цікавило тільки одне: коли війна скінчиться.
— Про війну не чути, щоб кінчилась,— оповідав Змійовський.— Але в місті радість, солдати ходять веселі, кажуть, що вже офіцерів не слухають, не коряться їм.
— Тоді це кінець війни,— вирішив батько.— Треба дати знати Смяловському,— сказав він.— Побачимо його обличчя, почуємо, що він скаже, а ще краще — попросити його сюди.
Смяловський рідко заходив до Яворенків. Він, може, й заходив би, та його не просили. Дід не терпів його самохвальства, чванства та й взагалі не переносив його органічно, але зараз йому кортіло побачити, яке враження справить на цього пана звістка про революцію.
Смяловський скоро прийшов. Страшна для нього новина зразу його якось приголомшила. Він вилупив очі, і спідня губа почала дрижати.
— І царя нема? — спитав він по деякім часі. Не дочекавшись відповіді, сказав: — Для Росії це трагедія. До республіки вона не доросла.
На цю репліку знов ніхто не відповів, але пан Смяловський і не чекав, видно, нічиїх відповідей.
— Що ж буде з Австрією? — промовив він раптом.
— Буде те саме, що з Росією,— сказав Микола.
Пан ніяк не реагував на слова хлопця. Він, здавалось, і не чув їх. Йому, панові, і не личило рахуватись із словами свого підлеглого.
— Біда, що ми тут сидимо, мов борсуки в норі, і нічого не знаємо, що в світі діється,— промовив він, звертаючись до всіх.— Змійовському ми не зобов'язані вірити на слово. Може, ще взагалі нічого нема, а ми тут раду радимо. Ні газет, ні журналів. Три роки я не мав газети в руках,— сказав він після хвилинної мовчанки.— Польських газет нема, російських я не розумію та й не вірю їм, та й що мене обходить, що там, у Петербурзі, діється? Мене він не цікавить.
— Одначе вістка про революцію вас зацікавила,— сказав Микола.
— Зацікавила, бо революція означає кінець війни. Побачите, що через місяць Австрія буде тут. Тепер російське військо не військо.
— А коли революція і в Австрії, що тоді? — спитав Микола.
Смяловський задумався.
— Поїхали б ви до Тернополя та чогось довідались,— звернувся він до Миколи.— Газету б якусь привезли, хоч і російську. Ви ж читаєте?
— Якщо дозволяєте, я завтра поїду,—сказав Микола.
— їдьте.
Микола глянув на матір. Вона скривилась. В її очах засвітився страх за сина, але вона не сказала нічого, бо знала, що протести її не поможуть. У світі діялося щось нечуване, велике, повз яке пройти ні старому, ні молодому було неможливо.
Поїзди до Тернополя ходили нерегулярно, проте Миколі пощастило за ніч доїхати до цього губернського тоді міста, до якого нормально їхалося дві години.
Проминувши розбитий снарядами, зруйнований вокзал, який так полюбився Миколі в гімназійні роки, він вийшов на широку привокзальну площу. Тут стояли гуртками, по два, по три, снували поодинці взад і вперед солдати, матроси і цивільні люди: робітники, залізничники, селяни. Тільки офіцерів не видно було. Проходячи повз гуртки солдатів, Микола схоплював окремі фрази, що нічого не означали, найчастіше чулися слова "маніфест" і "вибори". Які мали бути вибори і що за маніфест, Микола не міг зрозуміти. Нарешті хтось крикнув: "На мітинг, товариші!" — і юрма солдатів подалась вулицею в місто.
На центральній вулиці, що колись звалась Панською і якою не дозволялось гуляти солдатам, зібрався мітинг. Поки Микола дійшов до місця, де він мав відбутися, народу зібралось уже стільки, що і слова оратора погано було чути. Оратор читав маніфест. Микола ловив окремі фрази.
— "Граждане! Твердиня рускаво царізма пала,— кричав оратор.— Століца в руках восставшего народа... Задача рабочево класа і революціонной армії создать Временное правітельство".
— Ур-р-ра! — крикнув якийсь солдатик, і могутнє "ура" покотилось по місту.
На трибуні уже був інший оратор.
— Товариші солдати і офіцери! — кричав він.— Свергнут нєнавістний нам строй, но ето не значіт, что ми позволім врагу занять нашу страну. Наша задача продолжать войну до победного конца.
— Долой войну! — крикнув хтось із юрми, і вся маса заревла: "Долой войну!", "Геть з трибуни!", "Тилова криса!"
До трибуни продирався малий солдатик. Здалека не видно було обличчя, тільки шапку, а властиво вершечок високої солдатської зимової шапки, що, мов човник у мутній воді, проплива до берега, так вона пробиралась до трибуни серед суцільно сірої солдатської маси.
— Товариші! — крикнув солдат, видершись на трибуну. Всі замовкли.— Ви чули, що говорив отут офіцерський попихач? Він закликав до війни, до побєдного кінця! А чому він не сказав, коли будуть ділити землю? Чому не сказав про голод, про тяжку нужду, яку терпить простий народ через війну, яку затіяв царський уряд, підтриманий поміщиками і капіталістами? Товариші! Ми обплутані зрадою! Уряд князя Львова не дасть нам землі. Геть Львова! Геть міністрів-капіталіс-тів, геть соціал-зрадників! Вся влада Радам!..
— Замолчі! — крикнув хтось поблизу трибуни, і за цим пролунав револьверний постріл. Чиїсь руки схопили промовця, і, коли він сходив з трибуни, Микола пізнав у нього свого першого учителя політичної освіти, свого незабутнього Лебеденка.
Серед юрми зчинився шум, ґвалт; коло трибуни виникла бійка. Якісь солдати перевернули трибуну і поламали її вщент.
Летючий мітинг закінчився. І так, як вода у бочці, у якої раптом тріснув обруч, лине у різні боки і невеликими струмками попливе, поки цілком не просмокчеться в землю, так і юрма зразу розступилась великими масами в різні боки, а потім поділилась на менші гуртку і розійшлась поодинці в різні боки.
— Дядю, хто виступав останній на трибуні? — спитав Микола якогось літнього солдата з давно не голеною бородою, що проходив повз нього.
— Фамілії не знаю, сину, не інакше як представник більшовицької партії, башковитий, видно, парубок. Тобі цікаво було?
— Дуже цікаво. Де б його побачити, того солдата?
— Де ж ти його знайдеш? Він на місці не стоїть. Чув постріл? Це ж у нього ціляв якийсь сучий син, та вчасно по руці вдарили, і не потрапив, куля угору пішла, нікого не поранивши. Таких, як той стріляка, біль-ще тут, от він, певне, до якогось часу й зійшов з очей,, сховався.
До наступного поїзда, що йшов через Теребовлю, тобто до самого вечора, блукав Микола по місту, намагаючись знайти друга, але даремно: його ніде не було. Місто наче в тифу лежало—сіре, понуре, як і небо над ним. Тротуари і вулиці були густо вкриті лускою від соняшникового насіння, вона огидно тріщала під ногами, а вітер гнав її вулицями враз з брудними паперами, клаптями газет, недопалками, сухим торішнім листям. Вулиць ніхто не прибирав з давніх-давен, і нікого, як видно, не турбувало це повне запустіння і не-чувана неохайність.
Час від часу чути було тут і там окремі рушничні постріли, іноді крик. За кожним пострілом Микола тривожно оглядався, прислухався. Після тихого життя в лісі він опинився раптом серед розбурханого людського моря з його страхітними несподіванками.
Втомлений і голодний, поплентався в бік гімназії, де три роки тому ще вчився. В гімназії був військовий шпиталь. Біля чавунної огорожі стояли в халатах два солдати, розмовляючи. Микола привітався.
— Здоров, юначе,— відповів старший.
— Одужуєте? Скоро додому? — спитав Микола, приязно усміхаючись.
— Ні, ще не скоро,— сказав старший. Молодший стояв і уважно дивився в рот старшому.
— Як так? — здивувався Микола.
— Спершу розправимось з тими, що з нас знущались, а тоді вже додому підемо.
— З ким це, дядю?
— А з такими, як ті, що тут, в цьому шпиталі, до початку революції щодня гульні і пиятики з сестрами влаштовували. Наверху вмирали герої, поранені на фронті, а вони, тилові криси, тут веселились.
Микола не знав і не уявляв, що можна веселитись, коли за стіною умирають.
— А хто вони, ті офіцери, що і в шпиталі бенкетують?
Солдат, здавалось, радий був із запитання. Він уже видужував, за час хвороби намовчався, і тепер хотілось наговоритись, тим більше, що з'явилась нова людина, рада слухати. Він утер рукою вуса і підійшов ближче до Миколи.
— Є тут між ними один капітан, поміщик з мого села,— почав солдат.— Він мене не знає, бо звідки йому знати простого мужика, та ще й бідняка? А я його добре знаю, ще від малого. Ми з ним ровесники...
Солдат засміявся, наперед смакуючи те, про що буде розповідати.
— Ще малим,— продовжував уже поважно солдат,—любив цей панок таку забаву: вийде, бувало, у двір, побачить хлопців, своїх ровесників, дітей його батраків, підходить і питає: "Хто хоче заробити двадцять копійок?" Ну, ті, що його ще не знали, зголошуються: "Я, я, я хочу!", "А що робити?" — питають. "А нічого не робити,— каже панок,— стояти. Дам раз по морді і заплачу двадцять копійок".
— Ну й забава,— перебив оповідання молодий.— І були охочі заробляти таким манером? — спитав він.
— Були. Але не про це я хотів,— продовжував оповідач, усміхаючись самими очима.— Був у нашому селі одчайдушний хлопець, Гавриком звали. Прочув він про ті забави паничеві і вирішив самому подивитись на них. Прийшов. Сидять хлопці, він підсів до них. Аж підходить панич. "Ну, хто хоче заробити?" — питає панич. "Я,— каже Гаврик.— Дай тільки на п'ятиалтин-ний". Панич усміхається. "Гаразд,— каже,— ставай". Гаврик і не схаменувся, як панич заліпив йому ляпаса, та доброго — хлопець ледве встояв на ногах.