— Ви й тепер не відповісте.
— Чому? Я відповім. Чоловіки вдягаються строго, без кричущих красок, я б сказала нудно, бо вони — покупці, роботодавці. А жінки нашої епохи з усієї сили пнуться, щоб якнайвигідніше собою блиснути, яскравістю оглушити покупця товару, зробити професійну кар’єру. Заміж — це ж у них професія…
— Коротше.
— Коротше: фасон капелюшка цілком відбиває жалюгідний стан інституту сучасної родини. Чи то продаж-купівля, чи то комерційний контракт, чи то фальш-лицемірство, чи узаконене розпусництво. Тільки не інститут творення молодого покоління.
— І на кого ти така зла? — спокійно, з підземною іронією запитав Гнат.
— Говорімо про щось інше, — запротестувала Васанта, — бо вже здуріти можна. Про що не заговоримо, то на політику з’їжджаємо.
— Хіба ж це політика?
— Певно! Як мода — суспільне, явище, то й шлюб та родина. А тут сам лисий дідько не добере, що ідеологічно витримане, а що ні. Скажи, що в нас хаос у родинних взаєминах — зразу тобі пришиють незадоволення радянською владою. Закордоном теж кажуть, що більшовики знищили родину…
— То це ж у всьому світі так!
— А, бодай вас… — покрутив головою Гнат. — Де ти працюєш, Васанто?
— Ніде. Перекладаю.
— Мені Ерна казала, що ти працюєш у словниковій комісії Академії Наук.
— О, як це давно було! Мене ж викинули. Усе обіцяють поновити, та…
— За що викинули?
— Ніби за батька, але я думаю, що інших часом ще й засилають, мене ж тільки зняли з роботи…
Гнат далі не хоче питати. Вони разом були в Гукусі, що мав славу буржуазно-націоналістичного кубла.
— А ти, Мар’яно? На фабриці?
— Я не можу бути десь довше, як шість місяців. За що не візьмуся, — не те… Тепер…
— Отже, теж незадоволення. Крапка. Більш не питаю.
Рішучо не знаходили теми. Всі теми зачіплювалися за політику, дуже далеко заводили, а Гнат цілковито втратив охоту до глибини явищ він волів по верхах перестрибувати. Та занадто добре всі троє зналися, щоб триматися лише поверхні.
Все ж день, здається, згаяно непогано. Ілюзії дотримано до кінця. Гнат провів їх до трамваю, ноги грузли в піску, соснові пахощі веселили, як хміль. І навіть ось така обережна товариська зустріч, коли хтось не хоче говорити про що попадеться, — і то вона облегшує, провітрює, будить приспані струни душі. Життя ж знову стає багатобічним і вабним.
Чого приходить Януш, нащо ця кволенька ниточка в’яжеться? Він такий самий прекрасний зовнішністю, що обіцяє душевну многогранність — і такий самий плаский, неінтересний, прозаїчний.
Дивує він Мар’яну. І чого ото приплентався? Нічого не сказав, ніяких особливих радостей не висловив, не виявив. Для якої мети тягне цю катеринку? Мар’яні здається, що після всіх ситуацій може бути або подружжя, або забуття. Але не знайомство. Та й знайомі можуть зустрітися десь на вулиці, але до хати не мають чого заходити. Просто з цікавости? Та й цікавости ж ніякої. Мар’яна така, що вже обрізала б знайомство, крім шапочного…
Проте, нитка в’яжеться. Януш приходить для дружніх порад, а Мар’яна йому скаржиться. Боже, до чого дожилася Мар’яна, — приходять уже купувати її волю за десяток професій, ще й із свахою! — Вигідна партія, — сміється Януш, — і ти, розуміється, не скористалася? Даремно! — А то прийшов раз уночі отой ледащиця Южний, десь о десятій, я вже хотіла спати лягати. П’яний — нічого не може сказати. І сів — не може встати. Ніяк не могла його випровадити…
— Нащо ти впускала? — картає Януш, пройнятий щирородинним обуренням.
— Звідки я знала, що вночі таку візиту одбуду? Певно що, тепер не впускатиму.
Мар’яна скаржилася Янушеві, бо знала, що хто-хто, а він її зрозуміє без кривотлумачень. Януш сам складає частину її біографії, Януш знає, яке побожне почуття викликає його краса, а от як нема між ними мови, крім оцієї поверхово-приятельської, то й нема.
Може він тому й приходить от уже котрий рік, Мар’яну не забуває, вірить їй. Януш, хоч і прозаїчний, а цінить правдивість. Мар’яна теж може йому повірити, тому написові на фотографії. "Моєму найкращому другові, Мар’яні, від Януша".
А Мар’яна сприймає цю Янушеву фотокартку, як черствість життя до неї. І з кожним разом ця черствість тугіша, безжалісніша. Така, що Мар’яна мусить заховавати свою щирість не лише від усіх, а й від самої себе, не розвантаживши серце. Через те, що кожен раз із новою силою віддає вона свою довіру. І кожен раз її дурить життя. І винна Мар’яна, нема на кого вину складати. То й вона черствішає. Картка Янушева її зовсім не розчулила. Януш досконалий, лише як холодна картина.
XXVIII
Вгорі над кар’єром ростуть гаї, тут унизу — синя глина й дирчить-гуде машина.
Що вона тут, аж на Кирилівській вулиці, робить? Левко ніяк не сподівався зустріти тут Мар’яну.
— Я прийшла в гості до мамутів!
Це неможливо. — Ні, цілком можливо. Це те місце, де отакі глиночерпалки розкрили кістки мамутів, оброблені людською рукою, і кострища. Замість цієї глиночерпалки, тут повинен стояти пам’ятник першим засновникам Києва. А то — маєш, цегельня!
І коли ж ці перші кияни жили? — Та недавно, може з тридцять, може з п’ятдесят тисяч років тому. Оцієї гори, вивершеної тисячоліттями, тут зовсім не було, а просто стелився низький берег Дніпра…
— Щаслива ви людина, їйбогу! Бродите по тисячоліттях, як у себе вдома, — заздро зідхнув Левко. — А я повинен ось звіти здавати, замість робити те, що хотів би. І ви сама оце теребкаєтеся по цих яругах-кручах?
— Я завжди сама. Я вже тут обходила по горбах Хорива та Щека. Як заберешся в той лябіринт взгір’їв, ярів, вуличок, то й не виплутаєшся.
Леґенда про Кия Щека й Хорива та їх сестру Либідь перестає бути леґендою, як пройнятися пошаною та довір’ям до назв. Їх не постановляв уже ніякий комунгосп, а переймали покоління від поколінь з незапам’ятних часів. І відразу Левко, слідом за Мар’яною, починає іншими очима дивитися на отакі собі звичайні гору Щекавицю, вулицю Хореву, річку Либідь… Києва гора просто була в щасливішому місці, а тому такі самі повноправні Щекові та Хоривові оселі стали тепер частинами теперішнього велетня, Києва.
Левко із щораз більшою заздрістю дивиться на цю багачку, що дозволяє собі розкіш бути дивачкою. Він може тільки зідхати та через Мар’яну включатися в цей просторий, відмінний світ. А якби був час, то й він залюбки поплутався б межи старовиною Києва. От є десь Щекавицький некрополь, розкопуваний 1910-го року… Десь тут недалеко, в Кирилівській церкві, — Врубелеві янголи з божевільними очима. А він думав, що тільки цегельні, дріжджеві та хлібні фабрики… Хоч би швидше відпустка!
Але й сьогодні ще можуть вони за десять хвилин проробити мандрівку з тридцяти тисяч років у п’ять тисяч. — Себто? — А ось тільки зайти збоку на цю сторчову гору, що поховала під зеленою глиною величезні згромадища мамутових кісток та кострища, нашаровані одне над одним. Он туди, де стирчать чубчики дерев, на Юрківську. І там вони відразу потраплять до ближчих родичів Кия, Щека й Хорива, ніж палеолітичні мисливці на мамута, до неолітичних материнських родів, що розселилися тут у трипільські часи…
Левко зовсім забув, що він іде до дріжджевої фабрики на інспекцію, що він вічно поспішає. На Юрківській горі не так, як на Аскольдовій, але це тому, що Дніпро відступив на пару кілометрів від цих берегів. Це не біда, можна уявити внизу, замість вулиць, ярів і будиночків, потужну течію Дніпра й доплив її, Почайну. Але й тут відкривається безмежна перспектива. Далебі, вони були естети, ті прадавні, що в них закохана ця щаслива Мар’яна!
— Щаслива? Це вам тільки здається! — зідхає Мар’яна. — Я себе часто бачу маленьким пташеням, відгубленим від виводка, над прірвою, над безоднею. Безодня — то майбутнє. Як у нього дивитися, коли я з шістнадцятьох років не знала нічийого захисту. То ж завжди жінка під чиєюсь охороною. Як не роду, то брата, то чоловіка. А тут про все думай сама, і про насущний, і про одежу… Найбільше ж допікають мені дрова… Може тому я й у гості до мамутів оце прийшла… Я так би хотіла жити в ті палеолітичні часи, де ще тільки має народитися людина, а вже покоління її прадідів все про неї подумало, всі її права й потреби забезпечило, навіть…
Мар’яна мало не вимовила непристойного з погляду сучасної моралі: "навіть про чоловіків, бо рід, у якому я народжена, шлюбний другому й десь там ростуть мої законні чоловіки…" Замість цього, вона сказала:
— А скільки доводиться оборонятися від полювання, образ, — тому що нема біля тебе захисту. І врешті, навіть закохатися не можна, бо зараз це стає предметом глуму, борони Боже, щоб хто помітив. А це ж…
— Глуму?
— А певно! То тільки вам могла я розповісти тоді про Мороза. А якби Максимові чи Галині, чи тому ж Морозові? Засміяли б. А хіба ж то така ненормальність, що хтось подобається?
Мар’яна не помітила, що вже почала скаржитися на цей великий і страшний світ, в якому вона тріпочеться відгубленим від виводка пташеням.
Левко — перша людина, що не ставить їй вже згірклого від давности запитання: а чому вона досі заміж не вийшла? Левко далекий від цього зачовганого комплексу, його цікавить інше. Справді, в які часи люди типу Мар’яниного, та й Левкового, могли б знайти своє здійснення? Може в старі, дореволюційні часи?
— Ні, — заперечує Мар’яна. — І тепер ні. Як це не соромно, а в часи соціалістичної революції не знаю, де прикласти себе. Все не те, й не те…
— Та… — відмахнувся наче Левко. — Про ці соцзмагання треба більше кричати, ніж їх робити.
— Ну, і як жити? Оцей кругосвітній, де не підеш, штамп, скрізь те саме. Ті самі профкоми, завкоми, парткоми, "громадська робота", ті самі обов’язкові жовтневі демонстрації, однакові в кожному місті назви вулиць, меню в їдальнях, оці пласкі й плиткі взаємини, що не заторкують душевної сфери. Недарма не хотіла я в дитинстві бути великою…
І все таки Левко хотів би помінятися. Забрати її дивацьку долю з усіма недогодами, а їй віддати свою звичайність радянського службовця. Чи згодна вона?
Е, ні! У всякого своя доля і свій шлях широкий!
І як це воно обернулося, що вже Мар’яна почуває сили тягнути всі свої недогоди? Хоч вона й прорвалася зливою признань-скарг, але на душі стало легко, завзято, прекрасно. Що за дар у цього Левка Берегового з ніяковою посмішкою? Мабуть це тому, що він крізь жіночу подобу побачив її, людину.
От, скільки то вони блукають київськими околицями, прекрасними київськими передмістями, от, скільки переговорили про богзна.