Слухайте, невже насправді я робив злодійські відмички?
Невже справді?
— Ви мені не відповіли, Майстре, чи вам не страшні... чи ви не боїтесь протягів у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, і ми, голі, котимося, як гулкі бубни? — нагадав своє запитання Вербень. — Втім, можете не відповідати. Це не так просто відразу сказати: боюся, страшно мені. Або й нема страху... — він торкнувся моєї руки.
— Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений... коли він, той ключ, є і його нема, — повернув я розмову в інше русло.
Я боявся розмови про порожні душі?
— О, ключ ми не те що утаємничили, — засміявся Вербень, — ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товариші. Насправді ж ключ завжди під рукою. — Вербень вирішив нічого від мене не таїти. — А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боці й обласний музей... Святий Дух є начебто його філіалом.
Він зупинив машину, і польова дорога, виповзши з-під коліс, далі попетляла без поспіху поміж пшеницями, врешті впала в пшеничну безодню і десь там загубилася, а ми, перебрівши річку, що ледве сльо-зилася поміж камінням, опинилися на тамтому березі; уздовж берега й далі, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипані вали; вали, мабуть, були колись високі та грізні, тепер нічого грізного від них не зосталося, вони розповзлися, злагідніли, одначе службу свою служили далі, створюючи настрій оборони і замкнутості; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю і сотні, може, низеньких, тесаних із вапняку хрестів, що, дбайливо побілені, святочні, були схожі на дітей у нових сорочечках; хрести були характерні, пелюсткоподібні, одні з них стояли рівно, інші похилилися, ще багато лежало горілиць на землі; час порозрівнював могилки, розмив і стер, а чи й вигриз із хрестів імена й дати і тільки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремі літери і цифри. Лише на одному хресті, отому, що під кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи від роду 73 роки.
Вічна йому пам'ять...
Я не відразу помітив, що напис був поновлений, літери позолочені, й тому вони так швидко впали мені у вічі. Я хотів знати, чи є ще дотепер у Черчені рід Ключарів, і спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою поміж хрестами до церковці, і я повинен був думати про смерті, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарів сьогоднішніх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побілені веселі хрести, калинові кущі, що росли гуртами то тут, то там і вже видзвонювали почервонілими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тільки знаками з минулих століть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, більш схожа на оборонну вежу, аніж на Божий храм, поблимувала заґратованими віконцями-бійницями, і було таке враження, що вона пильнує, зорить, чи із-за горбів, із-за лісів не виповзають ворожі полки. Тут, у долині, оточеній валами, в затишку панував особливий настрій: віяло тут бадьорістю, святочністю, і душа твоя не ниділа й не горбилася; дихала тут історія; у мене було таке передчуття, що ось-ось відкриється мені щось дуже важливе, потрібне нам усім; я собі навіяв, що потрапив у світ, де одночасно існує минуле й сучасне, живі і мертві, й найдивніше було, що живі і мертві оточували мене живим єдиним гуртом і промовляли до мене живими словами, і споглядали на мене живими очима.
Очевидно, я помиляюся і реальність перемішую з містикою, але... але, що є містичного в тому, що прапредки живуть у тобі реально, ти є ланкою єдиного ланцюга, початок якого губиться у пітьмі історії? Інколи лише тебе проймає страх, коли тобі здається... коли тобі начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жінку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрів на львівській вулиці, що ти вчинив якесь добре діло... і начебто про це доброчинне діло записано у старих діарушах, а опісля... опісля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрікся і врешті, каючись, упав від гусарської шаблі в полі під Берестечком.
— А що Ключарі, — перервав мої роздумування старий Вербень, — Ключарі, як і всі ми на цій землі, вічні. Бачте, ондечки під липою кладе сіно у стіжок чоловік, який зветься Павло Ключар... і, до речі, так збіглося: він сторож церковного ключа, ключар, отже. Втім, ніякий це не збіг... може, його роду так приписано з правіку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо — знати.
Офіційна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий працівник. Музей у Бистричанах навіть платню йому призначив. Правда, мізерну.
Високий, худющий чоловік, якому минуло вже за тридцять, уздрівши нас, устромив вила в копицю і рушив нам навстріч. У білій полотняній сорочці і в таких же штанях, босий, він напрочуд природно вписувався у краєвид із старою липою, Святим Духом, з побіленими хрестиками й копичками сіна поміж ними; він був тут конче потрібний; я раптом зрозумів, що без його присутності ця кругла улоговина виглядала б покинутою і самотньою, він її оживляв простою селянською роботою... ходячи босоніж по запалих могилках і вищибуючи косою пашу худібці на зиму, він продовжував просту роботу прадідів...
Знову містика?
Ключар подав мені руку. Біляве, гейби з льону вичесане довге волосся, що спадало на плечі дрібними кучериками, дугасті, пшеничного кольору брови й вуса підковою, довгобразе аскетичне обличчя — ціла його постать нагадувала апостола з народної ікони, доброго і лагідного, котрий прощає людям усі гріхи... прощає з першої зустрічі, з першого потиску руки. Ніякова, аж начебто винувата усмішка, ласкавий погляд посивілих від доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимників або ж до якоїсь секти доброчинів... належить до блаженних, що не від світу цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим, цілком хліборобським, що свідчило про його рішучість.
— Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на твої руки, — промовив Вербень, поглядаючи на свого "Москвича", що залишився на тому березі річки. — Сам знаєш: стара сама лежить, а невідомо, чи донька Ганна прибігла з поля на обід... а якщо й прибігла, то чи впорала господарку свою і нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключі ні Святого Духа, ні нічого, що навколо нього... ні тим паче — самого себе. Чи як кажете, Майстре? — повернувся до мене. — Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два покої, чисто й тихо. Ввечері здибаємося. — І він поспішив до свого "Москвича" на тамтому березі ріки.
— У нього дружина лежить спаралізована... вже три роки, — пояснив Ключар.
Я справді не поспішав додому; я прецінь художник і реставратор... та річ не в тому, що виявиться під пластом штукатурки на церковній стіні, і річ також не в тому, що мені баглося намалювати це старе веселе кладовище, копички сіна на ньому, правічну липу й високого сухорлявого апостола, який робить на гробах сіно... мені хотілося просто тут побути, походити, подумати, наплакатися а чи насміятися.
Насміятися на кладовищі?
Ми спершу з Павло Ключарем під липою пообідали: з'їли по шматку сала, по байді хліба, який запили молоком. Та, зрештою, не має значення, що ми їли і пили, має значення лише те, що в мені тривало пригадування: мені здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу років тому, я уже розмовляв із цією людиною, з Ключарем, і бачив я оцей високий день, копички сіна, хрести, що мов дітлахи стояли в білих сорочечках; виглядало, отже, що я вже тут колись був і тепер повернувся сюди вдруге.
Чи, може, я жив тут завжди?
— Мені теж тут любо, — промовив Ключар, ніби вгадуючи мої розмисли, й усміхнене поглянув мені у вічі. Він сидів на пласті сіна, прихилившись плечима до копички. — Як вам сказати... тихо тут і мудро... мудрість приходить сюди гола і свята: замислися-но, чоловіче, чого живеш на світі? Не подумайте, що я дивак якийсь, "фільозоф", ні. Я собі сільський і звичайний: маю ґаздівство, садок, п'ять соток полуниць, котрі в нашому селі з-польська називають "трускавками". І як усіх,точить мене буденщина, мов шашель, і кожен сам собі лік шукає на неї: той горілку, той посаду, той гроші, той колекціонує жінок, з якими переспав, а я втікаю від шашеля до Святого Духа, кошу тут сіно, зцілюю душу і пильную від єфрейторів церковцю... а щоб я відчув вагу того пильнування, то громада таємно доручила мені ключ, — при цих словах він торкнувся пазухи, одначе я побачив на шиї лише чорний ремінець. — Втім, про таємне це доручення знає ціле село, і влада, зрозуміло, теж. Однак вона поки що не насмілюється відкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу бути постійно на сторожі.
— Єфрейтори — це хто? — перепитав я, бо направду не зрозумів, про кого мова.
— Службісти ревні... з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці, — відповів він серйозно. — Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй ще одну личку. Вам хіба старий Вербень не оповідав, що єфрейтори від імені народу збиралися "освоїти" церкву Святого Духа під атеїстичний музей? Так ніби народ "бажає"... не знати, який це "народ", бо наші сільські люди не дають "освоювати"... і загубили ключ від церковних дверей. — Добре бодай, що в музеї, в області нас підтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусі. — Пшеничні Павлові вуса затепліли посмішкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ.
— Очевидно, це немала честь носити такий ключ і... відповідальність. А ще — сміливість. Влада здатна пришити політику. — Я не хвалив його заради тільки похвали, я відкривав для себе цю лагідну й сміливу людину.
— Ваша правда: вічна настороженість. Трапляється: зриваюся вночі... приверзлося, що єфрейтори підважують двері й рвуться до Святого Духа. І я біжу стрімголов. Хапаю вила й біжу.
— Я щось не вірю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночі ламали двері, — сказав я. — Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
— Марниця, — заперечив Ключар. — У них свій вимір порядності.
Добре все те, що благословляє начальство.