Намагання вивести прогностичні формули мало не для цілих соціальних систем тоді, коли ти сам не можеш сказати, чи матимеш сьогодні гроші на обід, ясна річ, видавалося заняттям досить несерйозним, але в Москві до роботи Карналя поставилися з уважністю, на яку він ніколи й не сподівався, послали її на рецензію відомому ленінградському математикові, той дав блискучий відгук, особисто написав (подумати тільки!) студентові Карналю листа, вказуючи йому на деяку наївність і, сказати б, незрілість його математичних суджень, але водночас хвалячи за сміливість думок і з задоволенням вітаючи його зухвалу спробу поставити на службу вимогам життя найзагальніші, здавалося, математичні формули. Професор радив Карналеві познайомитися з книжкою американського вченого Норберта Віне-ра "Кібернетика, або Управління й зв'язок в тварині й машині". Інший на місці Карналя міг би злякатися небажаних зіставлень його скромної студентської роботи з іменем Вінера і словом "кібернетика", яке на той час у наукових колах зажило досить сумної слави і вживалося тільки з такими означеннями, як "реакційна лженаука", "форма сучасного механіцизму", "спрямована проти матеріалістичної діалектики", "прекрасно співіснує з ідеалізмом у філософії, психології, соціології", "є не тільки ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але й...". Але Карналь не злякався. Він все-таки мав підстави більше вірити ленінградському професорові, ніж недовченим газетярам. Окрім того, з Москви, від міністра вищої освіти, прислана була йому почесна грамота за наукову роботу. Коли б у його роботі було щось реакційне, вороже, "спрямоване проти", то хіба міністр підписав би власноручно грамоту? Десь у суперечках між студентами Карналь раз і вдруге висловив думку, що, перш ніж критикувати книжку Вінера, її слід було б прочитати. Для Кучмієнка цього виявилося задосить, щоб виступити із звинуваченнями. Тепер про Карналя говорили тільки в третій особі: "Він хотів прочитати Вінера", "Він мріяв познайомитися з кібернетичною теорією", "Він, він, він...". Засуджувалося саме тільки бажання, звичайна цікавість пізнання оголошувалася, таким чином, річчю недозволеною, Кучмієнко проливав сльози над своїм нерозсудливим товаришем, закликав його покаятися, поки не пізно, визнати свої помилки, вирватися з обіймів лженауки.
Але як можна вириватися з обіймів, ще й не потрапивши в них? Коли ти готуєшся стати вченим, то повинен керуватися в житті ідеєю істинності, щоразу перевіряючи її й справджуючи, дошукуючись. Це потребує іноді майже нелюдських зусиль, цілого життя, зречення безлічі приємних речей, тяжких випробувань, витримати які не всім таланить. Кучмієнко не витримав випробувань, а може, й не готувався до них, вчасно збагнувши, що в житейському морі можна плавати без особливих зусиль, сповідуючи погляди свого безпосереднього начальника. Тоді й ти без особливих зусиль стаєш сильним тільки завдяки вірності й слухняності. Нема потреби ставити запитання, нема вистражданих переконань — саме лицемірство.
— Чого тобі треба від мене? — пробував допитуватися в Кучмієнка Карналь.— Я ж не чіпляюся до тебе за те, що ти погано вчишся, власне, зовсім не вчишся, граєш у якусь лотерею, повзаєш від трійки до трійки.
— Ми не можемо дозволити тобі бути таким відірваним від життя,— пиховито заявляв Кучмієнко.
— Хто це "ми" і що означає бути відірваним чи прив'язаним? І взагалі, що ти вважаєш життям?
— Життя — це економіка, політика, закони господарчих потреб, вимоги держави, в якій ти живеш.
— Ти вважаєш так, а я вважаю, що економіка, політика, влада — лише служниці людського духу, вони існують для нього і ради нього. Людина для держави чи держава для людини? Адже людина — це сума духовності. Тому мене передовсім приваблює думка, я не бачу нічого вищого за людську думку, я люблю теорію, люблю математику, про яку ще Маркс сказав, що наука лише тоді досягає досконалості, коли їй удається користуватися математикою. Зрештою, хіба не теорія веде до зміни практики, до змін у житті?
— Ти захопився теоріями й забуваєш про потреби життя. Теоретиків слід пригальмовувати, як віз, що котиться згори. Інакше все буде потрощене.
— Чи не вважаєш ти себе таким гальмом?
— А.хоча б.
— Знайди собі іншого воза.
— Не маю права. Прикріплений до тебе самою долею.
— Але ж нас звів випадок. Ми могли не зустрітися.
— Могли, але зустрілися. Тепер не маю права тебе покинути.
Це звучало смішно, але 1л зловісно водночас. Коли б Карналь належав до практичніших людей, він, може, спробував би перевестися до іншого університету, а так треба було терпіти не-прошену Кучмієнкову опіку далі. Відчуття було таке, ніби Кучмієнко прилип до тебе вже від дня народження, повис на тобі стопудовим тягарем — ні ворухнутися, ні вирватися, ні втекти: і земляк, і однокурсник, і сусід по мешканню, і, може, примусовий супутник до кінця життя. Він назавжди узурпував всемогутнє слово "ми", щосили заважаючи надати твоєму "я" значливості. Він виступає похмурим спокусником, з настирливістю майже диявольською намагається примусити тебе знівелюватися, зрівнятися з такими, як він, обіцяючи за це спокій і сумнівні блага дрібних житейських вдоволень. Такий собі здрібнілий Ме-фістофель, проти якого не хотілося боротися, надто що й сам не почувався ще Фаустом, а був лише, сказати б, сировиною, заготовкою, наближеною моделлю майбутнього вченого. "Злети, моя думко, на крилах золотистих!" Пам'ятати, завжди пам'ятати заповіт убитого фашистами Професора — і що там усі куч-мієнки світу!
І ось тут приїхала Айгюль, і Карналь збагнув, що далі так тривати не може, він уже не сам на світі, йому довірилася ця чиста й незіпсована душа, а він тим часом нічого не може дати їй, окрім своєї жахливої непрактичності й непристосованості в житті.
Карналь зважився на відчайдушний учинок: написав листа ленінградському професорові, який з такою прихильністю поставився до його студентської роботи. Професор не відповів: видно, був перевантажений роботою, а може, й забув уже про ту наївну студентську роботу й про одеського студента, якого розбентежив, виклавши мимохідь у листі основи теорії Вінера.
Життя, досі таке розмірене і одноманітне, набуло для Карналя якоїсь мовби спазматичності, йому бракувало організованості й сталого ритму. Цілі тижні він ховався за стосами книжок, намагався відгородитися від світу. Тоді знаходила його Айгюль, з мовчазним докором дивилася на нього своїми дивовижними очима, він кидав усе, вони блукали по бульварах і вулицях Одеси, цілі ночі мовчали, забиралися аж на Ланжерон у парк Шевченка, там, біля стадіону, уподобали собі старий клен, в якого гілки мало не від самої землі розходилися так дивно, що творили мовби крісло, і в те крісло Карналь і Айгюль §. сідали, не змовляючись, голова в дівчини хилилася, мов квітка на довгому стеблі, лягала Карналеві на плече, він міг непорушно сидіти годину й дві, до самого ранку. Десь поруч з ними таємничо темніла чаша стадіону, зітхало за деревами море, пе-реблимувалися на рейді кораблі, в трюмах яких спало півсвіту, очікуючи ранкового побачення з Одесою, а для цих двох Одеса — то були вони, і світ ставав тільки ними, і все довкола на-< зивалося щастям, хоч десь біля джерел їхнього щастя і лежали найбільші трагедії життя, найтяжчі втрати й страждання. Вони й досі знали одне про одного обурливо мало. Карналь ніяк не міг пов'язати в своїй уяві маленьку дівчину, яка неперевершено вміла триматися на скакуні, і цю загадкову, високошию, окату, що звалася, здається, балериною, а чи тільки готувалася нею стати,— однаково він не розумівся на балеті, так і не пішов у своїх знаннях танцю далі отого ганебного підглядання під склепінчастими вікнами студії, пам'ятаючи лиш загрозливе відчуття неприродної нахиленості двох площин, серед яких він був безпомічний і безсилий цілковито.
Так само Айгюль не пробувала бодай краєчком ока зазирнути в його світ математичних абстракцій, вона ігнорувала розум Карналя так само, як зовсім не задумувалася над тим, гарний він чи ні, вродливий чи так собі. їй досить було власної вродливості і тої непередаваної гармонійності, що нагадує морський прибій, місячне сяйво, шелест листя на деревах або спів птахів. Пробувши з нею день чи два, мимоволі починав думати, що молоді дівчата найбільше бояться в чоловіках розуму. Взагалі кажучи, існує безліч речей, яких хочеться людині саме тоді, коли їх немає де взяти. Мати розум не хочеться лише дурневі, бо він не знає, що то таке. Дівчині ж великий розум здається загрозливим. Вона теж не знає, що то таке, але гостро відчуває приховану загрозу, бо наділена надчутливістю завдяки тонко влаштованій натурі.
Що ж до вроди, то й тут Айгюль дотримувалася тої думки, що ніколи чоловіки не переможуть у цьому змаганні жінок. Врода — то їхня зброя, їхній спосіб існування, їхнє покликання й призначення, на землі. Тому для них однаково ворожі чоловічі спроби змагання, як і намагання позбавити їх краси й жіночності, їм однаково чужі мужеподібні жінки й жіноподібні чоловіки. Других вони просто ненавидять.
Все це належало до невисловлених думок під час нічних мовчазних сидінь на клені коло стадіону. Коли думки не висловлені, то це ще не означає, що їх немає. Співзвучність душ допомагає вловлювати думки навіть на відстані. А Карналя і Айгюль відстань більше не розділяла, їх утримувала тільки та невидима грань, яку виставляють наперед себе сором'язливість і нерішучість, але й тут вони, не змовляючись, були одностайні, не переступали тої грані, щосили втримували її, бо в цьому вбачали ^запоруку ще не названого, але бажаного для обох щастя.
Згодом, через багато років, приїздив Карналь до Одеси, шукав той клен коло стадіону і не знаходив. Попадалося на очі щось схоже, але лякало круте падіння схилу, на якому росли клени, не вірилося, що могли вони там утриматися в ті далекі ночі, вільно, без зусиль, насолоджуючись своєю невагомістю й безтурботністю, невагомістю коли й не тілесною, то душевною. Було їм тоді справді легко, як ніколи згодом, але, мабуть, зазнавали того відчуття лише тоді, коли залишалися вдвох і могли забути про все на світі. Коли ж розходилися, то кожному було доволі турбот і клопотів, а Карналеві випадало цього добра,, мабуть, набагато більше.
Його становище на факультеті було тривожним і дивним.