I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо жар-птицi — вiддав би у фонд.
— Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, — обережно обiзвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:
— Говори та балакай менi! Революцiя — велике дiло. Так чого ж тодi вiн далi в революцiю не йде?!
— Це ж як вас, дiду, зрозумiти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.
— А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?
— Та не треба, тату, — дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою подивився на батька. — Я ж вам казав: менi та служба не до душі.
— От бачите, йому та служба не до душi! — ще бiльше розгнiвався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?
— Та цур йому, тiй балаболцi, — обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий туман, а в серцi — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастiяна:
Ой горе тiй чайцi,
Чаєчцi-небозi,
Що вивела дiточок
При битiй дорозi...
До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами її кигикання i вiтри.
В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй — кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями.
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.
— Що з вами, дiду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастiян.
— У кожного своє, сину, — пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi.
— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько.
Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.
— То чого ж ти, Левку? — знову спiвчутливо запитав дiд дiда.
— Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?
— Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весiллях i похоронах.
— То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:
— Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж — революцiя. — I тихо попрохав сина: — Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.
I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах.
— За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! — пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
— Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха.
— А щоб тебе, вилупку! — махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько.
— Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi — душевнiсть, а решта-все тлiн, — по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити.
— Артист! — показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: — А ти артистом не думаєш бути?
— I чого тебе весь час до артистiв тягне? — здивувався дядько Стратон.
— Ой, люблю сцену, як своє життя! — зiтхнув Федоренко. — Iнколи як сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш — у рай попав, i нiяк не менше!
— А платять за це добре? —спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. — Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! — Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.
— Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!
— От навiжений. I що менi робити з тобою?— пробурчав старий, але залишився.
— О, ще хтось до нас! — повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, — на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби.
— Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! — запросив господар.
— Для сугрiву душi i рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. — Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженiвку переганяєте?
— Це запитайте Федоренка! — засмiявся дядько Стратон. — Вiн з якогось весiлля доп'яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:
— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.
— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастiян. — Хто вас зобидив?
— А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?
— Та що робити? Послухаю.
— То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося мiжбрiв'я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.
— Говорiть! — наполягає дядько Себастiян.
— А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив'янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.
— От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж вилiпив з глини, — вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.
— Спасибi вам за радiсть, — подякував гончаревi дядько Стратон.
— I справдi ви маєте хоч краплину радостi? — подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.
— Про що й казати, — аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. — I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?
Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.
— Не знаєте ви цiни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм цiну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.
— А хто iнший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастiян.
— Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.
— I нiхто не рятував вас?
— Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.
Гостi й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!
— Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!
— Я комусь зроблю його грiшним!
— Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнiвався батько.
— На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.
— Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?
— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, — йому тепер було не до мене.