Послушно сів Андрійко на вказане місце, а пані Офка говорила далі тихо й пестливо:
— Я прохала тебе сюди, лицарю, бо у моєму серці збудилася туга, важка глибока туга за світом, який залишився за мною, там, далеко на заході! У холодних стінах в'язниці минають мої дні й ночі самітно, сумно, наче дні злочинця-колодника, а гарний, блискучий світ лицарства, у якому я виросла, став уже тільки солодким, слізним спогадом... Дивлячись сьогодні на ваші змагання, побачила я у тобі на твоїй поведінці зразок цієї лицарської благородності, яка обдавала все моє минуле. Я побачила у тобі справді взірець лицаря, у тобі одному... і тому мусила тобі це сказати...
Андрій підняв очі, а вони зустрілися з палким поглядом молодої жінки. Несміливість, недовір'я, подив, а може, навіть перші зав'язки глибшого почуття зустрілися ось з свідомим, палким бажанням розкоші та стремлінням впрягти цю непорочну молодечу душу у тріумфальну колісницю жіночої гордості, а може, і захованих прехитрих замислів, які далекі були від любові та лицарської благородності. Довго дивилися одні на одних ці дві пари очей, і здавалося, що поміж ними якась невидима рука протягла нитку того взаємного розуміння без слів, яке буває тільки між молодими. Та хоч у літах між обома не було великої різниці, всього яких два-три роки, та зате у досвіді була вона неабияка. Повірниця польських правителів, жінка подільського вельможі, яка мала держати руку на живчику державного життя у Литво-Русі, була незрівнянно вищою, чим молодий, недосвідчений, живучий вперше прилюдним життям хлопець. Але всетаки ця вищість була тільки відносна, бо у щирому погляді ясних очей Андрійка було те, що Офка втратила вже давно,— так давно, що і спогад про це вертався до неї тільки докором совісті. У них була невинність, чистота і простодушність благородної людини, яку хвалять усі та якої так мало у світі...
— Я не лицар, пані,— сказав Андрійко,— у нас лицарів нема і не буде, це не нашого краю квітка, а я тільки отрок...
Пані Офка рішуче заперечила.
— Так, це правда, що у вашій землі не цвітуть такі квітки, але неправда те, що ти не лицар. Ти лицар тілом і душею, і будь ти під рукою короля, ти, певно, носив би вже золоті остроги та лицарський пояс. Дивлячись на тебе, бачила я те, відчувала це всім моїм серцем, яке тужить за втраченою красою життя там, далеко на батьківщині... Я бачу у тобі те, що втратила, і тому вибрала тебе своїм лицарем...
Андрійко почервонів і зірвався на ноги.
— Ох, пані, я недостойний ні ваших слів, ні вашої ласки...
М'яка рука Офки доторкнулася знов руки молодця, і, спонуканий нею, Андрійко усівся знову, та цим разом так близько, що повна, м'яка, одягнена в обтислі панчішки нога старостихи оперлася об його коліно. Палкому молодцеві потемніло в очах...
— Ось візьми цю стяжку,— тут пані Офка взяла з комина шовковий шарф, а в голосі її звучали сльози,— і носи її на пам'ятку бідної затвірниці, а я... скільки разів гляну на яскравий її колір, на твої геройські груди, стільки разів подумаю, що я не одна, не сама, покинена богом та людьми, що й тут, у цій глушині, хтось мене зрозуміє і заступиться за мене. Хоч це молодий хлопець, та благородність і лицарськість дадуть йому силу велетня, а вірність любовника. Клякни!
Під вагою нових вражень, під роєм слів, які пливли потоком з уст красуні, Андрійко замовк. Розгул молодої крові вчинив його нездатним вести як слід розмову, зате підозріння, ворожнеча, яку відчував хлопець до шляхетського
Змія-Горинича, спиняли перший порив молодечого захоплення. Несвідомо послухав і вкляк у стіп Офки. А вона прип'яла йому до грудей шарф, і через хвилю очі її з дивним виразом спочили на його похиленій постаті, а на устах не видко було звичайного глумливого усміху. Чи вона думала про що інше? Чи, може, забувся якраз глум, а через строкату, яскраву поволоку брехні та облуди пробилося те, колись давно забуте підложжя життя?.. Не знати.
X
Андрійко вийшов від пані Офки ніби непритомний. У передній кімнаті, де звичайно сиділа Марина, ждав на нього Сташко, який глянув тільки швидко на товариша і засміявся хитро. Рум'янець на лиці молодця, шарф на його грудях сказали йому все: Андрійко став одним із рабів старостихи, став знаряддям її замислів, прислужником польського правління. Так йому принаймні здавалося, і тому, вивівши Андрійка надвір, запитав з усміхом:
— Правда, що старостиха не така страшна, як гадає твій дядько?
Овіяний свіжим морозним подувом, молодець стрепенувся.
— Страшна? Ні! Але нещаслива,— сказав він,— і мені жаль її. Що зможу, зроблю для неї, коли забажає, і гадаю, що вона ніколи не захоче чогось такого, що не личило б їй або мені. Це благородна жінка.
— А!
Сташко сподівався іншої відповіді, але не було вже часу добитися її від Андрійка, який поспішав відходити. Вернувшись у хату, переказав цю відповідь старостисі. Вона була іншої гадки, ніж Сташко.
— Коли він ще може думати, що я благородна, та міркувати, чи мені послужити, чи ні, то, видко, не так-то легко взяти його на мотузок, як Скобенка та інших...— сказала вона і гнівно тупнула ногою об землю.
І справді. Слова Андрійка, що їх сказав він Сташкові, були до певної міри брехнею, першою брехнею, яку висловив хлопець у своєму житті. Своїми словами бажав він тільки позбутися влізливця та залишитись одному з своїми гадками. Поява Офки осліпила його. Як і першого разу, так і тепер ця молода жінка не завагалася очима, голосом, поглядом відкрити молодечій душі хлопця усю горючу безодню душевної розкоші. Дотиком руки та колін передала вона його молодечій крові трепет розпалених бажанням грудей, і цей трепет вмить довів усе єство Андрійка до невимовного заколоту. По чисте серце хлопця простягла свої кігті пристрасть, і воно з острахом відверталося від неї, як від невідомої небезпеки. Могутньо заговорили у ньому пориви молодого тіла, а послужлива уява підсувала марево "лицарської служби", як привід до розкішних сходин у тихому пахучому кутикові при вогні... Але те, що знав Андрій про Офку, її підлесливі слова, її скарги на гніт та смуток самотності, а вкінці розмова з дядьком, свідком якої він був,— усе те остерігало його, що тут під гладкою поверхнею ховається пропасть. Він відчував у її словах брехню і не вірив їй зразу. Без сумніву, не оперся б Андрійко принаді молодої жінки, якщо вона забажала б здобути собі його любов. До цього вона мала засоби й дороги, про які недосвідченому боярчукові навіть не снилося, та все-таки не вдалося їй потягти його за собою зразу. Вона знала, що цю кріпость здобуде хіба облогою, а він усвідомив собі, що стоїть на роздоріжжі та що нелегким стане йому вибір шляху, який поведе його до честі і правди. Бажаючи звести його з цього шляху, вона мимохіть остерегла його, а він, людина без брехні й облуди, обдурив її своєю поведінкою, а Сташка словами.
Тим часом гамір, який панував у їдальні з початком обіду, утишився раптом, і Андрійко увійшов туди, неначе у церкву. На двох величезних коминах у протилежних кутах сіней горіли соснові колоди яскравим полум'ям, від високої склепленої стелі звисали павуки з свічками й освітлювали ввесь збір довкола довгого та широкого стола. Одна його частина була вища, бо тут сидів сам воєвода як заступник великого князя в оточенні достойніших гостей — Монтовта, Семашка та старшого Кирдея. Але саме в цю хвилину вони не сиділи, а стояли і вітали високого, стрункого молодця в прегарному озброєнні із струсячими перами на шоломі. Лице молодця було поважне, так само мовчали й усі інші. Андрійко бачив у його рисах подібність до когось знайомого, але не міг собі зразу пригадати, до кого саме. У цій хвилині потягнув його хтось за рукав, і Андрійко оглянувся. Це молодий Горностай тягнув його до себе на лаву.
— Хто це? — спитав Андрій, вказуючи на лицаря у зброї.
— Це Танас, князь Ніс! — відповів Горностай.— Привіз вісті з Вільно.
Андрійко нагадав собі зразу ж Олександра, якого бачив у Смотричі. Так, це його риси виглядали із-під відсуненої грати наличника, а очі, ах, правда... це очі Мартусі!
І вмить заспокоївся Андрійко, а усміх роз'яснив його лице.
"Гей, чому-то її тут нема?"— подумав собі і сів поруч Горностая.
Тим часом старий Сава зняв з голови молодого князя шолом та розтягав ремні панциря. Двоє покойових отроків поздіймали з нього залізні наголінники і надягнули на нього поверх лосевого кубрака синю, обшиту золотим позументом "яку" з широкими рукавами. Він сів тоді до столу і разом з іншими заспокоював голод і спрагу. Говір при столі почався знову, гори м'ясива зникали із срібних, цинових або й дерев'яних підносів, підчаші раз у раз наливали кухлі пивом та медом.
— Відки-то в тебе, братику, така гарна шовкова стяжка? — спитав Горностай Андрійка.
Той почервонів увесь, бо нагадав собі, що, приходячи, не заховав її. І справді, гарний, багряний шарф, зібраний у велику застяжку, прикрашував його зелену куртку.
— Ах, це пам'ятка...— відповів зніяковіло.
Горностай засміявся добродушно.
— Я й бачу, що це пам'ятка, і то не від будь-кого. Видко це по твоєму обличчі, яке є якраз таке саме, як ця стяжка. Тут у вас на заході новий лицарський звичай заводиться.
— Як це?
— Ну, бо в нас дівчина дає милому тільки мережану хустину.
— Ах, це не дівчина, а дама!
Тут Андрійко став товаришеві розказувати, який на заході є звичай, що благородні пані мають лицарів, які їм служать не з любові, а з поваги, та у цій службі борються із зміями, чарівниками та ворожими лицарями. Горностай слухав його довгий час, але вкінці перервав Андрійка.
— А у нас на Київщині кажуть, що якщо шляхтянка дасть тобі стяжку, то запрошує тебе до свого ліжка...
Андрійко обурився страшенно.
— Як ти можеш так говорити? Це погані язики таке вигадали. Знаєш адже, що у святій землі лицарі...
— Я ж не кажу, що так є, але гадаю, що так буває. У мене є дядько з Гулевичів, коли знаєш. Він бував у Італії, Німеччині, Польщі і завжди сміється, якщо зайде розмова про лицарство. Він каже: "Міщух, хлоп, наш боярин побивають ворога мечем, топором, буком, чим попаде; благородний лицар зводить йому жінку або дочку". Може бути, що колись захід мав у серці своїх найкращих синів невичерпний скарб чеснот. Але тепер воно не те стало! Ба, це дивно було би, коли б двоє молодих людей гнули тільки теревені про якусь "службу", якої ніякий чортяка від тебе не потребує.
Андрійко не дав себе переконати і хотів саме відповісти Горностаєві, коли почув слово молодого Носа.
— ...Ні, не повелося.