А дальше море, безмежний океан аж знов на південній півкулі величезна суша займаюча собою цілий простір від Гімаляїв і Мадагаскар на захід.
– Це-ж мабуть Лємурія – говорив я собі, якої останки сундайські острови, Австралія та Мадагаскар із своєю оригінальною фавною та фльорою, так неподібними ні до африканських ні до азійських.
І знов на захід океан аж там, де сьогодні котять буруни хвилями Атлянтику, новий суходіл, що простелився вздовж сьогоднішного Атлянтійського Океану аж по островчики Трістан да Кунья в його південній частині.
– Це-ж Атлянтида! – кликнув я збентежено.
– Атлян, Атлян! – відозвався біля мене Картіяс потакуючи головою а його лице набрало якоїсь сумовитої закраски.
І мовчки простягнув він руку до ґльобу й вказуючи на Атлянтиду, вказав відтак на себе й на своїх товаришів, даючи тим знак, що він і всі вони походять з Атлянтиди…
Це було щось так неймовірного, що я мимохіть глянув недовірчиво на него й ще раз на обриси Атлянтиди, що видніли на ґльобі. Та в його очах було стільки правди, окривалася в них якась така безмежня туга за чимсь давно вже втраченим, що я мусів повірити.
Я мовчки повернувся в сторону стола й підійшовши до царя Кронея мовчки спинився перед ним й його стариками.
В той момент виринуло в моїх думках все те, що знав колись про Атлянтиду. Всі докази її істнування, жахлива картина її катастрофи, все те, що для людства полишилося по її мешканцях, промайнуло у моїх думках.
Тепер я знав, куди ми попали і кого маємо перед собою.
Були це потомки Атлянтів, яких доля перед віками вигнала з їх рідної землі і які оце тут на тій чужій планеті коротають свій вік.
І зрозумів я в тій хвилині цей скриваний їх біль та невгамовану тугу за втраченою батьківщиною, що малювалися в їхніх лицях та поглядах, цей невгамований біль, яким душа болить та не находить ліку на його.
Здається такою мусіли бути туга й біль перших людей, коли то янгол проганяв їх за ворота раю… І мимохіть тиснулись мені на уста слова із Мільтонової поеми про втрачений рай…
Я звернувся до моїх приятелів і розказав їм про те все, а вони притакнули мені спираючись на своїх спостереженнях. Всі ми підійшли ще раз до ґльобу й знаками дали пізнати нашим господарям, що знаємо тайну їх походження й про те, що ми чували про драму, яка колись, перед віками знайшла свій кінець у хвилях океану.
Сумовито хитнув Кроней головою, сумовито гляділи на нас очі стариків.
І зрозуміли ми в цій хвилині, що є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі звязуєзсобою що віки цілі тріває вже й трівати-ме поки битимуться людські серця в грудях – а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу і того червоношкірого Могікана, що умирав з останнім поглядом на свій степ широкий і того ледви чоловікоподібного Папуа із нетрів Тасманії і того блакитньокровного льорда з імлистого Девоншайру, що його сплін гонить по цілому світі…
Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного….
І такими близькими, такими рідними видались нам ці нащадки Атлянтів, такими зрозумілими стали для нас і їхня сумовитісь і цей спокій їхнього города…
Стояли ми так мовчки й дивились одні на одних.
Та цар Кроней перервав цю мовчанку.
Махнув рукою, немовби говорив: ну що там, минулося,
– не вернеться" – і почав говорити щось до цього старика, що виїздив по нас і був першим нашим поводатором. Той кивнув потакуючо головою і вийшов. Вернувши по хвилині запрохав нас всіх йти за собою. Ми перейшли в сусідню кімнату, де стояв заставлений стіл, як видко було із страв, до вечірної перекуски. Нас запрохали покріпитися і ми радо забралися до тієї вечері, бо добре були втомлені цілодневними переживаннями та й зголодніли добре. По вечері підійшов Ґрегем до Картіяса й почав давати йому знаки, що треба занятися нашим розбитим судном і спровадити його сюди. При помочі рисування та знаків вдалося йому вкінці, що цей зрозумів про що йде й знаками сказав, що завтра займеться тим.
А на дворі вечеріло.
Сонце схилялося за обрій, а від піраміди простелялася довга тінь, що падала на майдан і палату. Піраміда ця, як ми опісля дізналися, була святинею сонця, якого культ визнавали Атлянти, а найвисшим жрецем у ній був саме цар Кроней.
Видко було, що на наших лицях пробивалася втома, бо до нас підійшов наш ранішний провідник, один з цих стариків, що везли нас літаком, Фідей звався він, й дав нам знак, що поведе нас на спочинок. Ми розпрощалися з царем Кронеєм та його дорадниками і пішли знов коридором за Фідеєм.
Цей запровадив нас знов до тієї кімнати, де полишилися наші клунки, а там застали ми вже нашого знайомого дворецького з кількома слугами, які готовили для нас три лежанки із пушистих килимів та подушок. Привівши нас сюди, Фідей сказав щось до нас, мабуть бажав нам доброї ночі й склонившися нам, вийшов.
Кімната була освітлена якимсь лагідним світлом, що походило із невеличких куль, розміщених на стелі по середині кімнати, а яких ми передше й не запримітили. Приготовивши лежанки прислуга мовчки вийшла, полишився тільки дворецький, що, всміхаючись, станув мовчки біля порога, мов дожидався наших приказів.
– А ось тобі приятелю моя обіцянка, – заговорив до нього Ґрегем, що витягнув зі свого наплечника пляшку з коняком.
– Є ще доволі, чабани всього не випили.
І налив йому чарку Золотистого напитку, даючи йому знак, щоби випив. Та дворецький всміхався тільки, роблючи вид, що не розуміє, про що йде. Тоді Ґрегем випив цю чарку, показуючи йому, що з нею робиться, а йому налив другу.
– Пий, це добре робить, особливо під вечір.
Цей, вагаючись дещо, взяв чарку і випив. Видко смакувало йому, бо його очі загорілися і він почав розкланюватись й лепетів щось, мабуть слова подяки.
– А бачиш, що добре – сказав Ґрегем. – Ну гаразд, ми вже твоїх послуг не потребуємо, а завтра сами вже трафимо до купальні. Можеш йти спати. – І дав йому знак, що може відійти. Цей, розкланюючись й говорючи щось, вийшов з кімнати.
Ми лишились сами.
Роздягнувшися й поклавшися на наші лежанки, довго ще ми говорили про все те, що довелось нам тут сьогодні пережити, обмінюючись своїми вражіннями й заприміченнями. Та незабаром сон огорнув нас і ми вснули скоро під гостинною кришею палати царя Атлянтів.
IX
Мабуть високо стояло вже сонце над обрієм, як ми на другий день пробудилися. Заки ми встигли помитися в купальні, застали вже в нашій кімнаті дворецького, що приніс нам снідання. Незабаром потім з'явився Картіяс з ще одним стариком та повідомив знаками Ґрегема, що вже пороблені приготування, щоб спровадити наше розбите судно із скель у город. Ґрегем зібрався до дороги й вийшов з Картіясом і незабаром побачили ми через вікно як він сідав з двома стариками у літак, щоб удатися на місце нашого причалення. За ними полетів другий вантажний літак з робітниками, що мали підняти наше судно із скель й приставити до города.
А між тим до нас прийшов Фідей з одним з членів ради, Кальтек звався він, приносячи з собою жмут листків та щось в роді книжки й всміхаючись приязно до нас розложив те все на столі, даючи нам знаки, щоб ми те оглянули. Ті листки й книжка були з якогось незнаного нам, гнучкого металю, записані дивними знаками, що скидалися на староєгипетське демотичне письмо. Книжка була прикрашена примітивними образками, взятими з буденного життя й скидалася на… буквар, з якого навчають дітей письма. І дійсно був це буквар, а наші старики прийшли до нас з метою навчити нас атлянтської мови.
Коротко згадаю тут, що ці відвідини повторювались відтак що дня й що ми, значить я й Геріксон показалися доволі путящими учнями – бо Ґрегем рідко мав час брати участь в наших лекціях, так що незабаром вже богато розуміли ми атлянтської мови. Того ж дня ще під вечір повернувся Ґрегем з Картіясом, привозячи у вантажному літаку наше розбите судно, яке, забравши з нього усі наші речі, відвезено до атлянтської фабрики, що будувала літаки, а яка була розміщена десь на краю города.
Передали ми все те, що привезли зі собою, нашим атлянтським приятелям, даючи їм цікавий для них матеріял для студій над відносинами на Землі, самиж взялися, як згадав я висше, до вивчення атлянтської мови й робили щодня прогульки по городі й околиці.
Одна думка трівожила нас: що буде з нами, яка жде нас доля, коли не буде в нас змоги вернути на Землю. Наше судно було розбите й хоч був між нами Ґрегем, що знав його конструкцію, всеж таки не було надії чи вдасться йому відбудувати судно так, щоб можна було відбути на ньому поворотну дорогу на Землю. Та Ґрегем рішився, щоб там не було, забратись до відбудови судна. Відбував довгі розмови – розуміється знаками, з Картіясом та ще одним стариком, що особливо цікавився будовою нашого судна й був, здається, "спецом" в тій ділянці, цілими днями пропадав, оглядаючи всілякі фабрики, що були в країні й в кінці таки одного дня, вернувши зі своєї прогульки, заявив нам з помітним схвилюванням:
– Будуємо судно! Я розглянув усе, розважив усі можливости, переглянув весь матеріял й рішив, що й тут буде можна збудувати, хоч може й не так прецізно, як на Землі, судно, яке, після моїх обчислень, може зважитись на подорож на Землю. Хоч нема тут арґініту, так за те є подібні сирівці, з яких добуду матеріял на наше судно. Техніка Атлянтів стоїть доволі високо і я можу зважитись при помочі тих середників, що є до моєї розпорядимости, забратись до будови судна.
Все те незвичайно нас врадувало й підбадьорило, додаючи охоти тим пильніше досліджувати Марса та його теперішних мешканців, коли ставала надія, що та наша праця не піде на марно, а знайде свою дорогу до наших братів на Землі.
Не подаю тут, в отому короткому звідомленні з нашої подорожі вислідів наших помічень й дослідів над Марсом й життям на ньому, не маючи певности чи оце моє звідомлення оглядатимуть коли людські очі там на Землі. Все те, списане у другій нашій спільній праці, всі наші помічення й опис відносин на Марсі, заберемо з собою, коли буде встановлена можність нашого повороту на Землю. Тепер подаю тільки короткий нарис нашого поневільного пробування серед Атлянтів, маючи слабку надію чи взагалі дійде він на Землю.
Так отже Ґрегем забрався до роботи й перенісся навіть на фабрику, в якій мало будуватися судно.