Людина без серця

Тоді я поїду до них знову, буду переконувати їх, буду благати…"

Його роздуми перервав скрипучий голос господаря дому:

— Скажіть, ви давно були в місті?

— Ні, я щойно звідти, — майже не думаючи, відповів Гельд.

— Звідти? — раптом здивувався старик. — Але ж ви їхали до міста, а не з міста. Вибачте, що я, стара голова, лізу не в свої справи… Життя тут таке нудне, що мимоволі почнеш мудрувати…

— Я їздив по навколишніх місцях, мене цікавить флора й фауна…

— Ах, так, перепрошую, пане Траумвальд! — Старик ме­тушливо порався в кімнаті, намагаючись привести до ладу розкидані речі. — Ви не чули про останні події на Голубому Беркуті? У мене невеличкий приймач, вчора одна закордонна станція передала страхітливе повідомлення. Начебто втоплено більше п'яти тисяч чоловік. У наш час теж вбивали людей, але ж де гуманність? Все це робиться так відверто, цинічно!

— Я знаю не більше від вас, — сухо відрізав Гельд. Базі­кання старого починало його дратувати.

— Так, так, вибачте! Може, ви хочете що-небудь попо­їсти? Я не вживаю м'яса, ви самі розумієте: серце, нирки… Але ось добрий салат, коржі. Мені приносять молоко. Тут недалеко селище… Живуть одні дикуни, ніякого благородства, грубість в манерах, у словах… Але треба визнати — чесні, роботящі люди. Молоко хороше, без води. Пийте, пийте, я нічого не візьму з вас за їжу. Я вдячний вам, що ви розважи­ли мене в цій самоті.

Гельд не став відмовлятися від їжі. Апетит у нього був страшенний. Наминав за обидві щоки, але пильно позирав на свого дивного господаря. Чи справді він дивакуватий, чи, може, тільки прикидається таким. І чого так допитується про його наміри, чому його цікавить мета Гельдової подорожі?

Попоївши, Гельд одразу ж вийшов з хати. Сказав стари­ку, що піде прогулятися, роздивиться тутешню природу.

Пройшовши дорогою метрів триста, він, сховавшись в гу­стому чагарнику, що цієї пори саме пишно розквітав рожеви­ми квітками шипшини, став стежити за навколишньою місце­вістю. Це був пустельний край, розташований за сто кіло­метрів від міста, а від найближчого гірського села — за двад­цять. Тому цей шлях був майже безлюдний.

Гельд пильно дивився в тому напрямку, де за пологими узгір'ями серед густого лісового масиву ховалася вілла Берна. Звідти мали їхати до столиці Берн і Евеліна.

Гельд марно прождав до вечора. Коли вже в сутінках він повернувся в хатину, старий лісник, повільно щось пережову­ючи майже беззубим ротом, з легкою підозрою спитав його:

— Де це ви, пане, так довго забарилися? Я вже й бозна-що став думати. Може, гадаю, вас злодії запопали, а може, заблукали в лісі. Край у нас тут безлюдний. Лише вілла доктора Берна неподалік, та він тут рідко буває. Хоча вчора док­тор проїхав з своєю дружиною на машині.

— Ви… ви бачили? — Гельд спрямував на лісника настир­ливий погляд, в якому легко було прочитати гарячкове нетер­піння. — Ви не знаєте, поліція не була в цих місцях? Може, хтось цікавився Берном?

Старий задумливо почухав свою гостреньку борідку, зирк­нув скоса на Гельда і чомусь став поквапливо оглядати свій старенький похідний мішок. Дістав голку і залатав невеличку дірочку. Та все це було тільки про людське око. Нащадок імператорських радників одразу ж зметикував, що йому наго­дився випадок збагатити своє кволеньке господарство на кілька золотих монет. Треба тільки піти і… Так, негайно треба сходи­ти, доки цей невтомний "дослідник флори й фауни" ще не дав дьору з його самотньої лісової оселі.

— Ох, діла, діла, — заквапився дідок. — Оце б полежати та побазікати з шановним гостем, аж ні — треба чвалати в ліс. Народ же у нас, самі знаєте, який: недоглядів — півлісу об­чухрають. Лиха матиму тоді від пана інспектора, хай боронить свята діва заступниця наша…

Він вийшов з хатини, і Гельд ще кілька хвилин чув під вікном його бурмотіння. Потім у вікні з'явилася його постать — він уже сидів на велосипеді. Постукав пальцем у шибку.

— Ви ж не кидайте дому, доки я не вернусь, — гукнув Гельдові і хутенько покотив до дороги.

Але Гельд не послухав поради старого. Сидіти в хаті не можна було аж ніяк. Не для того він лишився в цій глушині. Може, саме зараз проскочить на своїй машині Берн. Треба негайно йти до шляху.

Сівши під невисоким сосновим деревцем, Гельд замис­лився.

Як дивно складалися події. Він, Гельд, мрійник і фанта­зер, що з самого дитинства прагнув зробити щось хороше, правдиве, геройське, прагнув відкрити людям хоча б невелич­ку часточку того, що звуть таємницею людського щастя, він, Франц Гельд, який за останні копійки здобув освіту, вийшов на широкий шлях вченого, став помічником видатного хірурга й дослідника Йогана Берна, тепер так невдало мусив викону­вати роль детектива.

Так, мусив, бо він найближче підійшов до великої таєм­ниці Берна, і друзі чекали від нього допомоги. Народжена Берном "людина без серця" вже виходила на шлях страшних авантюр. її треба було спинити за всяку ціну! Але Берн теж виступив на двобій з нею. Гельд добре знав, чому Йоган Берн з такою панічною поквапливістю покинув столицю і виїхав на таємну віллу. Він злякався свого винаходу, вірніше, тих, хто міг би використати його як зброю. Значить, треба було тільки ввійти в контакт з Берном і переконати його, що їхній шлях спільний. Без Гельда, без його друзів на атомних заводах Берн не зуміє спинити Петера Стара. І ось виявляється, що Евеліна і Берн не вірять йому. Минув день, а вони не виїхали з вілли. Вже й сонце сіло, скоро не розгледіти нічого серед темряви… Але що це? Фари? Від міста наближалась машина.

Гельд заховався в густих кущах. Краще хай його не по­мічають…

Та за якихось метрів десять від Гельда великий громізд­кий пікап зупинився, і з кузова зіскочило кілька поліцейсь­ких. У вечірніх сутінках Гельд розгледів кашкети з довгими козирками і маленькі автоматичні карабіни.

Серед них був і "благородний" лісник фон Едельгорн. Гельд одразу ж впізнав його сухорляву зібгану постать. Він щось неголосно пояснював одному з поліцаїв, напевно, стар­шому, і показував рукою в бік своєї хатинки. До Гельда доли­нули окремі слова:

— …мабуть, там… зі всіх боків…

Поліцаї, розсипавшись ланцюгом, почали оточувати хати­ну. Тільки шофер лишився в машині.

Гельд одразу збагнув усю серйозність становища. Поліція прийшла, щоб арештувати його. Він сам виказав себе необач­ним базіканням. Треба негайно діяти! Негайно, якомога швид­ше! Тікати? Та чи ж далеко він втече? По дорозі вони його одразу доженуть. Потім лісом — небезпечно. Він обов'язково заблукає, не потрапить своєчасно в місто. Поліція випередить його, і тоді йому не скоро вдасться вибратися з цих гірських країв до далекої столиці. В аеропорту на нього чатуватимуть, на всіх дорогах буде виставлено посилені пости охорони. Зна­чить, треба якнайшвидше дістатися до Шліссельдорфа пер­шим, щоб випередити поліцію.

Думки неслися в його голові з лихоманковою швидкістю. Одне рішення приходило на зміну другому. І раптом в його голові виник відчайдушний план. Більше він не вагався.

Далі події розгорталися швидко. Гельд, слідкуючи за шо­фером, який, мабуть, задрімав, бо його голова схилилася на груди, став підкрадатися. Тихо, немов нічний привид, підійшов до машини ззаду. Крок, другий… Вийняв з кишені кастет. Різкий замах, удар. Ще удар, і непритомний шофер мішком упав на дорогу.

У наступну мить Гельд сидів за рулем. М'яко зафуркотів мотор, машина подалася назад, зробила крутий розворот і швидко покотила до міста…

Вертоліт летить до Бруклінгема

Гельд зайшов у вестибюль. З плащем на руці, з чемодан­чиком, він швидко наблизився до метрдотеля і кинув на стіл ключі від свого номера.

— Прошу. Ось гроші. Ні, ні, це візьміть собі.

Сівши в таксі, Гельд коротко наказав:

— Вулиця Грінвера, дев'ятий номер.

Машина зупинилася перед невеличким одноповерховим будиночком. У досвітньому тумані ледь-ледь вирізнялися де­рева крихітного палісадника, а затулені вікна нагадували зап­лющені очі.

— Будь ласка, зачекайте, я недовго, — попросив Гельд. — Звідси поїдемо в аеропорт.

Проминувши палісадник, Гельд обережно постукав у двері. В сусідньому дворі загавкав собака, йому відгукнувся прониз­ливим гавканням ще один. "Кляті, весь виселок розбудять", — подумав роздратовано Гельд. Він постукав ще раз, за дверима почулося чалапання ніг.

Гельд нетерпляче забрязкотів клямкою.

— Відчини, Стефане! Це я, Франц Гельд.

Двері несміливо рипнули, і крізь щілинку просунулася худорлява голова.

— Чого ви прийшли так рано, Франце? — хрипкуватим зі сну голосом запитав хлопчина.

— Де батько?

— В аеропорту.

— Ходімо зі мною, допоможеш викликати батька. Я мушу негайно вилетіти першим-ліпшим літаком або вертольотом. За мною йде поліція.

— А чого вони за вами женуться? — запитав хлопець стривожено.

— Багато будеш знати — старим станеш, — похмуро пожар­тував Гельд. — Не думай, що вони вже на цій вулиці. Я їхав на машині і залишив їх кілометрів за вісімдесят позаду. Але я боюся, що вони зв'яжуться з містом по телефону. Ну, швидше!

Хлопець швидко одягнувся, щось шепнув на вухо матері й вийшов за Гельдом на вулицю.

Небо вже бралося ранковим багрянцем. Дерева перед бу­динком набули чіткіших обрисів. Десь почулися людські го­лоси, і Гельд тривожно повернув у той бік голову. Але розмо­ва стихла.

— Швидше, Стефане, кожна хвилина дорога.

Вони поїхали безлюдними вулицями до аеропорту. За кілька кварталів від головного входу в аеровокзал Гельд відпу­стив шофера.

— Стефане, йди розшукай батька, — тихо озвався Гельд до хлопця. — Передай йому те, що я тобі сказав. Хай він знає, що від нього залежить життя сотень і тисяч наших товаришів. Я мушу негайно вилетіти.

Хлопець шугнув у бокові двері.

Гельд насторожено прислухався. В його напруженій уяві весь час поставали якісь дивні загрозливі образи. То йому здавалося, що приміщення порту оточено поліцією, то вчував­ся чийсь застережливий голос, що кликав його до себе…

Але поступово нерви Гельда вгамувалися. Він зосередив свої думки. Що він має зараз робити? Вилетіти звідси — це перше і найголовніше. Йому не вдалося переконати Берна, тепер треба діяти власними силами. Він повідомить товаришів. "Комітет мужніх" обміркує всі заходи, зважить обстановку, мож­ливо, доведеться закликати до дії робітників.