Жаїра. Том 2. На волі

— Чи її тягне назад під канчук білих панів?

— Ні, — відповіла котрась, — її вже не тягне назад. Вона одружиться з Татаураною.

— І морубішаба справді хоче її за жінку? — дивува­лася Тінь.

— Ні, хоче напевне тебе, таку красуню! — іронічно кинула через плече Жаїра.

Тінь раптом дзвінко засміялася:

— Чи ви чули, сестрички, щоб хтось хотів одружитися з власною тінню? Ха-ха-ха! Але рабиня любить казки, а в казках бувають усякі небилиці...

Жаїра готова була її вбити. Вона пильно слідкувала за нею й Татаураною і бачила, що вони часто подовгу бува­ють разом. Про що говорять? Не могла підслухати, бо чуйне вухо морубішаби здалека пізнало б її найтихіші кроки. І вона злостилася від усе більшої заздрости, а Татаурана ставав для неї все більш привабливим.

Але він з нею після останньої розмови не хотів гово­рити. Навіть квітів не казав класти на гамак — взагалі не помічав. А, коли ненароком зустрівся з нею, хмурив брови і мовчки проходив мимо. Став знову холодним і непри­ступним, ще неприступнішим, як давніше.

І все це примушувало Жаїру страждати. Тепер їй хоті­лося, щоб Татаурана знову говорив про кохання, щоб знову з'являлися свіжі квіти на її гамаку, щоб знову цілував її так, як колись цілував на березі ріки.

Але Татаурана був далеким і чужим. Невже справді любить свою тінь?

Жаїра в'янула з туги і жалю.

Аж одного разу їй таки вдалося підслухати їх! Сиділи обоє під стіною оки й у загальному передвечірньому гаморі, що панував в оселі, не почули, як вона причаїлася побіч.

— Що ж ти робила сьогодні? — питав Татаурана.

— Скінчила вишивати чорного крука на білій одежі Білого Крука. Він був дуже радий, коли це побачив.

— Ти всім несеш радість, дівчино... А що ще?

— Плела з дівчатами гамаки, сортувала зела на сушен­ня, чистила рибу, писала з дітьми нові слова на піску і... більш нічого сьогодні не зробила, морубішабо...

— Більш нічого? Ой, неправду кажеш! Найголовніше забула.

— Ні, нічого не забула, морубішабо.

Татаурана ласкаво засміявся:

— Наймиліше в тобі те, чого сама не знаєш. А не опо­відала дівчатам про індіянку Гвапорунґу, яка відкинула любов свого Соко, коли дізналася, що він за винагороду став провідником для бандейри? А не оповідала хлопчикам про хороброго малого Жассу-Ассу, який ціною свого жит­тя врятував плем'я від загибелі?

— Це ж не робота, морубішабо...

— Це важливіше, Тіне моя, від плетення гамаків, чи­щення риби й перебирання зел. Я тільки вступив до оселі, як хлопчики прибігли до мене, заявляючи, що кожен хоче бути малим Жассу-Ассу. А вони ж — майбутні мужі й во­яки! Ти справді щедро платиш свої борги, Тіне моя! І муд­ро придумала своє ім'я: тепер я знаю, що навіть при моїй відлучці на оселі лежить тінь моїх думок і моїх стремлінь. Я не знав у перший день, який скарб привіз до оселі...

Помовчали.

— А ти сьогодні знову картала Жаїру? — якось сумно і з ваганням спитав Татаурана.

— Я хочу, щоб вона стала гідною тебе, морубішабо... — винувато зідхнула Тінь.

— А печеш словами, немов вогнем...

— Рабство душі можна випалити лише вогнем...

— А я все вірю, що його вилікує свіжий подих волі.

— Заглибоко в'їлося тавро в її душу — подих не по­може...

— Вона нещасна, Тіне моя...

— Вона — рабиня, морубішабо...

— Вона — жертва того зла, що панує на нашій землі, Тіне. Коли б не було рабства — не було б і рабів. Чужи­нецьке поневолення страшне не тим, що несе рабство фізич­не, а тим, що виховує духових калік. Не всі такі сильні, щоб протиставитися йому душею і в рабстві залишитися вільними. Багато є таких, що визнають лише свободу тіла, і за неї влазять духом у ярмо. Я на власні очі бачив багато чистокровних індіян, які вже здобули освіту й маєток, які втерлися в середовище чужинців і тепер соромляться і сво­го походження і своєї мови. Вони більші португальці, ніж самі португальці, і гордяться тим, що порвали зв'язки, які лучили їх з предками.

— Морубішабо, — попросила Тінь, — не говори мені нічого про них! Я знаю і про Араріґбою і Тібірісу, які за право називатися де Соузами проміняли свою честь і гід­ність. Але про них я найменше хочу слухати. Для мене сам португалець, еспанець, чи голландець, не є такий ненавис­ний, як той індіянин, що перестав бути тим, ким є, а хоче стати кимсь іншим. Тому я так картаю ту рабиню, тому я хочу розбудити сором в її душі...

Знову замовчали на хвилину.

Потім почувся тихий і болісний голос вождя:

— Скажи мені, як це так, дівчино? Ти — тінь, а ки­даєш від себе тепло і ясність, а вона, навіть вбрана в оде­жу кольору сонця, кидає від себе тільки чорну тінь. Чому?

— Це дуже мудро, морубішабо, і я не можу тобі від­повісти...

— Я також ні. Але найдивніше мені, що, не дивлячись ні на що, я її так шалено люблю. За що?

— Мабуть, за те, що вона твоє призначення.

— Правда... Ти знаєш, Тіне моя, — сповідався далі Татаурана, — що я сам себе ненавиджу за свою любов до неї. Адже я не є таким м'яким, а не в силах видерти з душі кохання. Чи це не слабість?

— Ні, морубішабо. Слабість буде тоді, коли чинити­меш по волі рабині. Коли ж підкориш кохання почуттю обов'язку і чести — даси доказ своєї сили. Що більше кохання зможеш підкорити, — то сильнішим виявишся. Імбуй — найтвердше дерево, але і під його кору може влізти черв. Та чи це буде доказом м'якости імбуя? Чи імбуй перестане бути імбуєм від того, що під його корою щемі­тиме біль від червоточини?

— Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?! — з зой­ком вихопилося в Татаурани.

У відповідь почувся рух і відгомін бистро тікаючих ніг: Тінь побігла, не давши ніякої відповіді.

Посли вертаються

Латинська мудрість каже: "Посівши — не цінимо, втра­тивши — оплакуємо".

Правда, Жаїра ще не втратила Татаурани цілком, але розуміла, що може втратити, і це її дуже боліло. Підслу­хана розмова не заспокоїла, навпаки, додавала ще більше жалю й злости. Татаурана й далі гнівався на неї, а вона в усьому винуватила Тінь. Бо ж це вона, ота синьоока дихавичниця, під'юджує його проти Жаїри, понижує її в його очах, радить стоптати кохання задля якихось там неісну­ючих обов'язків. Вона штовхає його до згуби, в той час, коли Жаїра бажає йому тільки добра. Хай би покинув свої небезпечні затії — мав би щастя, а з ним і Жаїра. Так ні ж! Влізла поміж них ота осоружна Тінь і колотить. Коли б не вона — Татаурана трохи погороїжився* б, але врешті під­дався б. Піддався б напевно, бо Жаїра зуміла б з часом скорити його своєю вродою, своїми ласками і своїм розу­мом, як скорюється все дике — звірину, чи людину — од­наково.

Але "ота" стала на перешкоді. Вона страшна й небез­печна навіть у своїй немочі. Вона вже полонила Татаурану своєю душею, хоч та душа ледве тримається тіла. Татау­рана називає її "своєю тінню" і боліє, що Жаїра не подібна до неї. Хто зна, що з того може вийти?

З Жаїрою не хоче говорити, не дивиться в її бік, а з Тінню сидить годинами. Чи ж не миліше для нього було б при боці коханої дівчини, ніж у товаристві півживої "своєї тіні"? Якийсь такий він дивний!

Хоч... Ні, він не дивний — він попросту хоче зломити Жаїру своєю впертістю і поставити на своєму.

Ну, що ж! Жаїра згодна вдати переможену, щоб тільки доступити до нього знову, щоб взяти його в свої руки. А там... Там видно буде, хто сильніший: вона, чи Тінь?

Однак, навчена попередньою поразкою, Жаїра вже не буде такою необережно-відвертою. Вона не прийде до ньо­го отак ні з сього, ні з того. Вона вичекає зручного момен­ту, коли Татаурана буде чимсь розчулений, як тоді, по роз­мові з ґвалашами. Тоді він буде м'який, легше піддасться...

Але якось бажаний момент не приходив, а натомість обставини складалися так, що Татаурану обсідали все інші клопоти й турботи.

По-перше, скоро після того, як ареси погромили "мир­них купців", недалеко оселі з'явилися незнайомі індіяни з племени каріжо. Зустрівшись з мужами в лісі, заявили про свою миролюбність, однак до оселі не хотіли зайти, посилаючись на великий поспіх. Куди йшли і чого — не сказали. Тільки випитували про це й те, а врешті дуже втішилися, коли довідалися, що ареси недавно прийняли до себе п'ятьох утікачів з рабства. Тоді пішли геть.

Хто вони були і чого шукали? Чи трапили сюди ви­падково, чи мали якусь мету?

Обережний Татаурана велів триматися на осторозі й постійно цей наказ повторював. Але ніде нічого не було чути, й ареси марне ламали собі голови над підозрілим ви­падком.

Крім того, в оселі наростала тривога в очікуванні по­слів. Минуло вже понад два місяці, а їх не було чути. І цей неспокій змушував до пізньої ночі палити вогнища на площі, а біля них гуртував мужів, що сиділи мовчки, заду­мані й тривожні, неохочі до жвавіших розмов.

Найбільше ж журилися жінки послів, а Сабія частіше мала заплакані очі й скаржилася перед донькою:

— Нема нашого Пірауни, Жаїро...

— А я винна? — нетерпеливо відповідала дівчина. — Було не пускати.

Сабія жалісно хитала головою і йшла до інших жінок, з якими могла досхочу наплакатися й нажуритися.

Аж ось у неділю перед вечором прибігли хлопчики, які бавилися в лісі, і повідомили, що вертається Мадіаї з Ґрашаїнем і Жараракусу. Вони ходили до найближчих пле­мен, тож і не дивно, що повернулися перші.

Заметушилася оселя, загомоніла й почала готуватися до зустрічі післанців. Юнаки навипередки побігли зустрі­чати поворотців, жінки роздували багаття, готуючи їжу, а мужі сходились на окару й сідали в коло плече-в-плече. Послали й по старого Аракшо, і той у супроводі двох чоло­віків уже повагом сунув до гурту, ступаючи серед хмар пороху по промітаній дорозі.

І коли здорожені післанці вступили в оселю — все вже було приготоване. В радному колі для них лишено почесне, вистелене шкурами місце побіч Татаурани.

Троє мужів привітали збір і втомлено розсілися на шкурах. Від них забрали зброю, підсунули їм їжу та питво, і натовп затих, чекаючи у тривозі, яку звістку доведеться почути. А післанці були хмурні й прибиті. Мовчки їли й пили та не дивилися ні на кого. Справа була ясна: не поща­стило. Однак, ніхто нічого не питав, ніхто вголос не ви­словлював своїх думок, і всі терпеливо чекали, поки прибулі не вдоволять голоду і спраги.

І щойно тоді, коли вони повідсували від себе рештки їжі та випалили люльки, почалася рада.

Слово забрав Мадіаї, як старший посольства:

— Ми йшли, йшли, йшли.