А тоді візьмуться за тебе.
— Гей, матросе! — знову гукав поліцай. — Залишилося п'ять хвилин! Через п'ять хвилин господаря хутора буде повішано.
— Чув? — схопив його Романчук за рукав. — Він усе ще звертається до одного матроса. До одного, зрозумів? А значить, Куденка вони не повісять. Крім нього, до острова провести їх нікому.
— Він хіба погодиться?
— А я що — бог? Поки-що тримається геройськи. "Нікого я на острів не водив і дороги туди не знаю", — ось його політика! І порятунок його в тому, щоб і ми теж мовчали. Можу покластися: офіцер уже й зараз сумнівається — був той моряк насправді, чи, може, п'яницям— поліцаям щось привиділося? І застрілили самі свого.
Осначеві здавалося, що Романчук говорить усе це, аби знайти якесь виправдання їхній бездіяльності. Хоча, справді, все свідчило за те, що старий рибалка й досі мовчить, і їм теж не треба виказувати себе. Сидіти і чекати дива.
Тридцять хвилин уже давно минули. Десантники напружено стежили за тим, що відбувається на вершині пагорба. Й анітрішки не здивувалися, побачивши, що старого раптом відвели від дерева і погнали до гущавини очерету. Моряки чули голоси поліцая та офіцера, що підганяли старого, бачили, як Куденко впирається, намагаючись щось пояснити офіцерові...
— Ось і кінець спектаклю, — втер рукавом спітніле чоло Романчук. — Пограли на нервах — і досить. Зараз вони посунуть сюди. А тут ми з ними поговоримо. — І, всміхнувшись, підбадьорююче плеснув Осначапо плечу. — А ти — пошвидше: "Виходити, рятувати!.."
— Ось так доля і зводить людей! — вражено мовив Радомир Оснач, коли двері нарешті відчинилися і на бетонових східцях, що вели на високу веранду, постала... дівчина, з якою він познайомився у поїзді. Коли він почув од Вандевури ім'я "поліцайші", серце стислося в лихому передчутті "А раптом це та Марія, з якою ми розсталися у Веселому Куті?!" Отже, передчуття все ж таки спрацювало, хоча Радомир і досі відмовлявся вірити йому. Все ще сподівався, що співпали імена — тільки й усього. Як йому не хотілося зараз, щоб "поліцайшею" виявилася саме та дівчина з поїзда!
— Так, ви впевнені, що вона вже звела нас? — насмішкувато запитала Марія, повільно наближаючись до хвіртки, за яку він відійшов, почувши господинене "Почекайте". — Тому так довго і вперто стоїте тут? Бозна що вистоюючи?
— А те, що ми зустрілися в цьому далекому, глухому селі — хіба не доля?
— Ви знали, що я живу в Рибані, ніякої випадковості в нашій зустрічі не бачу. — Марія анітрішечки не зраділа появі Радомира, одначе й присутність його теж не дратувала. Принаймні поки що ні у виразі обличчя, ні в поведінці дівчини Оснач не помітив жодного вияву якогось-там почуття. — Невідомо тільки, чому так уперто тримається воріт. Вже або зайшли б, або ішли б собі.
— Ви впізнали мене по голосу?
— Аякже, сиділа біля вікна і виглядала! — насмішкувато проказала вона. — Ніяк не могла дочекатися.
— Все ж таки ви одразу впізнали мене. Чому ж так довго не виходили?
— Мабуть, з тієї ж причини, з якої ви півгодини не наважувалися відчинити мою хвіртку.
"Добре, що вона не здогадується, чому я насправді не наважувався зробити це, — сумовито мовив собі Радомир. — Але я не міг не зустрітися з нею. Ніколи не пробачив би собі, якби поїхав звідси, не провідавши, не поговоривши з Марією. А може, не варто відкривати їй історію знайомства наших дідів? Мовчати про цю трагедію, вдати, що нічого не знаю — і все!"
— Ми могли б трішечки пройтися?
— Ніби ви не знаєте, що таке для сільської дівчини пройтися з незнайомим міським хлопцем?
"І що таке для села — дізнатися, що міський хлопець півгодини простояв біля хвіртки дівчини", — додав про себе Радомир, аж тепер усвідомивши, якої помилки він припустився.
— Тоді вам залишається запросити мене до хати.
— Я всього лиш запитала, чи розумієте ви, що це таке. А пройтися, звичайно, пройдемося. Мені особисто це вже не зашкодить. — І знову Радомир помітив, що губи її пересіпнулися у сумній насмішці-гримасі.
Марія була в коричневих вільветових брюках і в білій тенісці. Без модної зачіски — волосся пригладжене, з поділом посередині, і перехоплене позаду чорною гумкою, — без гриму, вона здавалася не такою вродливою і не такою гоноровою, як тоді, в поїзді, а отже, й доступнішою. Хоча й зараз Радомир інтуїтивно відчував, що "доступність" ця оманлива.
Хата, в якій жила Марія, знаходилася нібито й не край села, проте мало не до самого обійстя підступав широкий клин лісосмуги. Збігаючи схилом узвишшя, вона зливалася з порослими верболозом плавнями, які чомусь так і не змогли обійти високу жовтосхилу косу, що врізалася далеко в озеро.
— Що привело вас сюди, я вже знаю, — першою порушила мовчання дівчина, коли вони добулися до підніжжя цієї коси, схожої на кримську Медвідь-гору, тільки в мініатюрі. — Тому дуже боялася нашої зустрічі. Зупинилися в Крижаня, побували на Чорній Скелі, у Ірині-робінзона.
Оснач мовчки кивав, нашорошено поглядаючи на дівчину. Тепер він уже не сумнівався, що екскурс в недалеку історію, так трагічно написану їхніми дідами, вже неминучий.
Як було б добре, якби він не знав того, що почув од Вандевури! Зараз Радомирові здавалося, що ця розмова перекреслила геть усе, що він намріяв собі, геть усе! Чи хоч здогадується про це Маркіян Маркіянович? Краще б уже він, Оснач, сидів у місті й не навідувався сюди. Можливо, тоді вони ніколи більше й не зустрілися б, зате образ цієї дівчини так і залишився б із ним назавжди, як образ Марії Крижань — в пам'яті десантника Святослава Оснача.
— Чому вас зацікавила ця трагедія? — стиха запитала Марія, коли вони зупинилися біля затопленого старого човна, який ще чіплявся за землю кінчиком струхлявілої корми.
Якусь мить Оснач вагався, не знаючи, як відповісти, але добре пам'ятаючи, що саме на цьому острові рятував своє життя морський піхотинець Святослав Оснач.
— Та, власне, нічого особливого. Так, випадково почув, зацікавився. Повальне захоплення пригодницьким жанром. Чума XX століття. Якби я не знав, що ти живеш в цьому селі... — несподівано для себе перейшов на "ти", — мабуть і не приїхав би сюди.
— Отже з Маркіяном Маркіяновичем ви вже говорили... — не запитувала, а стверджувала це Марія, проте зупинилася й очікуюче поглянула Осначу в вічі. Радомир зрозумів, що спроба вдати, нібито він ні про що не здогадується — наївна дитяча "хитрість". І все ж таки продовжував чіплятися за неї.
— Говорили, звичайно. Цікавий чоловік. Своєрідний, — зітхнув Радомир, відводячи погляд і даючи дівчині можливість самій розгадати, що він хоче сказати цим "своєрідний".
— Тоді все зрозуміло. Тоді — все!
Десь далеко на обрії проявлялася у надвечірньому серпанку невеличка чорна смуга, проте скільки Оснач не приглядався до неї, визначити, що то: рибальська шхуна, острівець чи, може, узвишшя на тому березі, так і не зміг. Він запитав про це Марію, але дівчина вдала, що не розчула його запитання, хоча теж придивлялася до смуги. Вона чекала, коли Радомир продовжить розповідь про розмову з Вандеву— рою. Вона прагнула цього продовження.
— Цікаво, про що ж ми тепер говоритимемо? — запитала аж тоді, як зрозуміла, що ніякого продовження не буде. — Чи вже ні про що?
— Я радий бачити тебе. — Сказав і не повірив своїм словам. Якби ж ця зустріч сталася на годину раніше! Якби до розмови з Вандеву— рою! — Чомусь побоювався, що ніколи більше не зустрінемося.
— Не думаю, щоб ця зустріч принесла вам якусь особливу радість. — різко відрубала дівчина. — Надовго збираєтесь затриматись тут?
— Ще на два-три дні. Якщо тільки Крижаневі не набридне моє гостювання. І звертайтесь до мене на "ти".
— Крижань витримає. Він терплячий і людяний. — Марія мовила це якраз тоді, коли вони опинилися на перехресті стежок. Одна з них вела до хутора Крижаня, хата якого вже виднілася в долині, а друга, метляючи поміж пагорбами, мала привести до Сатанинського броду. Ні на мить не вагаючись, дівчина ступила на ту, що вела до броду.
— Не варто йти туди зараз, — невпевнено мовив Радомир, зупинившись на роздоріжжі. — Краще посидимо на причалі Крижаня.
— Та ні, чому ж? Сходимо й туди, — відповіла Марія, не озираючись. — Якщо вже ти прийшов до мене одразу після розмови з Ванде— вурою, мусимо й там побувати. До речі, ти знаєш, де знаходиться брід?
— Приблизно. Крижань показував цю місцину.
— І розповідав, — додала Марія. — Аякже, взяти й промовчати!
— Нічого він не розповідав. Мені навіть здалося, що про цю історію, ну, про подвиг Захара Шаблюка, я знаю більше, ніж він.
— Невже так-таки нічого? Тоді він справді терплячий і людяний. Зате Вандевура, той, звичайно, виклався! До копійки!
"Ну що ж, — подумав Оснач, — напевне, ця розмова має відбутися сьогодні. Був тільки один спосіб уникнути її, або відстрочити — не навідуватись до Мари. Але ти не скористався ним".
За кілька хвилин вони вже стояли на узвипптті навпроти Кричи— нецького. З найкращої точки його проглядалася тільки центральна частина острова, саме та, де, напевне, знаходився відбудований колись десантниками курінь. Тепер там росла самотня верба — невисока, розлога. Невже остання з тих трьох? Невже якимось дивом дожила до цих днів? Якби ж то дерева мали пам'ять! Яким безцінним свідком радощів і трагедій людських був би кожен із таких патріархів! А може, пам'ять ця все ж таки існує? Живе десь у серцевині, в самій душі, генетичній душі... кодові дерева?
До речі, де вона росла, ота груша, на якій стратили старого Крижаня? Запитати про це рибалку Оснач так і не наважився, не хотів травмувати старого. Та й пробули вони тут всього-на-всього кілька хвилин. Навіть острів не встигли як слід розгледіти. Запитувати Марію теж було незручно.
У сідловині, що ледве позначилась на схилі узвишшя, ниділо всохле деревце. Зламане, обчухране, воно загинуло, ще не зміцнівши в стовбурі. І сталося це, судячи з усього, давно. Радомир підійшов до дерева й уважно оглянув землю навколо нього. Не одразу й помітив за метр від акаційки щось таке, що нагадувало рештки напівзотлілого пня. Присів, розгорнув руками високу вижухлу траву...
— Так, це все, що залишилося від груші, — стиха проказала Марія, нечутно наблизившись до нього ззаду. І Радомир здригнувся з несподіванки. — Георгій Миколайович якось побачив мене під цим деревом і лагідно наказав: "Не приходь сюди більш, доню.