– Колись собі садили, а зараз до кагалу треба оддавати.
Лірник недобре зиркнув на хлопців.
– Може, нагодуєте мене, божого странника?..
– Без господаря чужих людей у хату не пускаю!
– Хоч кусень хліба винесіть.
– Прийде господар, тоді приходьте.
Старець показав Мотрі очима на хлопців.
– Хлопці, буде вам на сьогодні,– повернулась до Йосипа і Миколки Мотря. – Донесли б те, що викопали. Мені ж корову доїти час. Дідові хліба винесу, аби не скімлив.
Мотря крутнулась до хати. Старець чекав під тином.
Хлопці зв'язали вишеньки і пішли. Коли за садом оглянулись, старця під тином уже не було.
За хутором Йосип скинув в'язку у борозну і сів на неї. Миколка опустився поруч.
– Цей лірник вже якось заходив у село, – мовив Йосип. – Я добре запам'ятав його. І тоді він цю ж пісню співав.
– Він так косував на нас, – зауважив Миколка.
– Давай полягаємо в борозні і простежимо за ним.
Так і зробили.
Вже у сутінках Мотря провела старця до дороги, а сама стала під смерекою. Старець не пішов до села, посунув, озираючись, у балку, що тягнулась до лісу. Коли він заховався за пагорбком, Мотря подалася в село. Її перестрів Маркіян. Він чимчикував із школи. Здалека Мотря гукнула йому, щоб вернувся й покликав батька додому. Сама ж пішла назад.
– Чому лірник потеліжився у балку? – роздумував уголос Миколка. – Через ліс до другого села не так просто добратися. Може, він хоче пересидіти там до ночі і знову навідатися до Бородая?.. Бо щось Мотря добра була до нього…
– Помовч, що буде – побачимо, – тулився Йосип до землі.
Борозна глибока. Хлопці в чорних піджачках, і їх зовсім не помітно.
Прийшли Бородай і Маркіян. Засвітилося світло в хаті, але скоро погасло. Вікна одно за другим позавішувано.
Миколка з Йосипом підсунулися до самісінького саду, бо з поля нічого не видно.
Загавкав собака, його спустили з ланцюга і він, вирвавшись на волю, заскакав по саду. Хлопці прикипіли до тину.
Вітер повіяв з балки, і собака з гавкотом побіг туди. За ним погнався Маркіян, схопив за ошийник.
Як хлопці гадали, так воно й сталося. З вибалка появився лірник.
Як тільки вони сховались у хаті, Миколка штовхнув Йосипа:
– Давай до вікна. Послухай, про що вони балакатимуть. Собака тебе не видасть, а я пильнуватиму тут.
16
Йосип добре знає Бородаєву хату. Світлиця одним вікном дивиться в сад. Добрався туди і припав вухом до шибки.Маркіян повів собаку за браму і чатував там.
Із світлиці з-за фіранок пробилося світло. Погоди зачовгали чиїсь ноги по долівці. Бородай говорив тихо. Добре, що подвійні вікна ще не вставлено, а то Йосип нічого не почув би.
Лірник передав від когось поклони. Йосип не розібрав прізвища.
– На різдво буде вечеря? – допитувався Бородай.
– Не буде на різдво, буде на Великдень, – одповів лірник.
– А я для вас садочок розводжу. Думаю, навесні сусідами…
"До чого б це?" – не міг нічого второпати Йосип.
– А ловко ви з Трохимом, – засміявся лірник. – Хто ще з вами осадницьке добро закопував?
– Я і брат мій Роман. Гойда в жнива частенько дома не ночував: на полі коло машини спав. Ми й вибрали час.
– Донесли ви?
– Невже я дурень? Синок написав, але… без прізвища.
– Чиста робота.
Мотря принесла вечерю. Йосип почув, як забряжчали тарілки.
– Жарти сказати, – бубнів Бородай. – Я пішов на такий риск, бодай не угадувати. Обсіявся першим. Премію маю. А як обсіявся? З країв обкидав, а всередині й зернини нема…
Мороз зашкріб Йосипа по спині. Он як Бородай господарює! Недаром голова не скликав людей на сівбу. З братком Романом і Хомою впорався. Йосип згадав: жито в мішки вантажили вони з Миколкою, а на поле сам Хома одвозив.
Собака мов сказився. Бігає навколо хати, скавчить. Лизне Йосипа гарячим язиком і знов жене до брами. Хоч би Маркіяна не наднесло!
– Коні з братом травили? – цікавиться, лірник.
– Ні, з Хомою.
– Сіяли з Хомою. Коней травили з Хомою. Хто він такий? Надійний?
– Звичайно. Це він підгодив мене сіяти по краях. Тепер я його комірником призначив.
– Отому Хомі треба пельку заткнути. Дуже багато знає. Я ж давав вам пляшечку…
– Немає тієї пляшечки.
– Використали? – здивувався гість.
– Позбулись одного конюха: заважав коней труїти.
У Йосипа підломились ноги.
А в хаті все радилися, що робити з Хомою.
– За ноги його і в криницю, – казав лірник.
– Як так в криницю? – сопів Бородай.
– Підпоїти, вивести до криниці, стукнути по голові, а потім наробити лементу, що комірник втопився, посковзнувшись. В нашому ділі не повинно бути свідків, – настоював на своєму лірник.
– Хай буде по-вашому.
– По руках.
Вийшли. І лірник затягнув якусь не нашу пісню. Бородай і Мотря невлад підтягували.
Йосип тихо відійшов од вікна і, перебігаючи від яблуні до яблуні, пробрався до Миколки. Він весь тинькотів. Миколка став розпитувати його, але Йосип не міг сказати й слова.
– Говори, що чув? – напосідав Миколка.
– Біжімо швиденько до Єви Станіславівни. Там таке я чув…
Схопивши в'язки, хлопці бігцем подалися в село.
Вчителька немало здивувалася пізнім гостям. Не давши змоги Єві Станіславівні спитати, чого прийшли, Йосип став розказувати, що чув у Бородая під вікном. Про все оповів. Лише не згадав, як батька отруїли: боявся, що заплаче.
Єва Станіславівна, нічого не кажучи, накинула теплу хустку.
– Підемо до міста. Не боїтеся, хлопці?
Повернулись вони удосвіта.
А під вечір Йосип і Микола вибрались за село і залягли оддалік від криниці.
Вечір був таким же темним, як вчора. Дув пронизливий вітер.
Затарахкотіла підвода. І зараз же мовби з-під землі виріс біля журавля лірник.
Йосип з Миколкою не змигнуть з журавля. Вони знають, що десь поряд міліціонери чатують. Але їх не видно.
Підвода порівнялась з криницею.
– Хомо, – почувся голос Бородая. – Спини-но коней. Давай води нап'ємося.
Хомі лінь зупинятись.
– Дома нап'єтесь.
– Тпру, гніді! – Бородай перехопив віжки. – Що ж, мені самому воду діставати.
Хома нехотя сповз з воза. Заскрипів журавель. Хома нагнувся над цямриною. З-за дашка виглянув лірник, стискаючи у руці щось важке. Бородай теж зіскочив з воза.
Лірник навшпиньках підійшов до Хоми. Підняв над Хоминою головою руку з чимось темним.
– Дядько Хомо! – не втримався, крикнув Йосип.
Хома озирнувся і випустив відро. Лірник на мить застиг.
– Пане Бородаю, рубайте посторонки! На коні! – загорланив він і рвонувся до воза.
Пізно. З усіх боків їх обступили міліціонери. Бородай, лірник і Хома підняли руки вгору.
То було ввечері, а вдосвіта все село висипало на поле. Люди хотіли впевнитись в тому, що сказали Йосип і Миколка.
Так і є. Посеред поля, наче хто циркулем обвів, – чорний пустир, лиш де-не-де пробились свиріпа і пирій.
Теплий весняний ранок. З-за гори Городисько піднялося велике сонце і зупинилося усміхнене, заграло золотими струнами над пробудженою землею. На заході бліднув повен місяць, ховався за чорний поділ хмари.
Там, над широким рівним загоном, не засіяним житом, кружляв синій димок. Трактор зітхав, тягнучи важкі плуги. Вони розгризали переліг, вивертали його чорними скибами.
– Поспішай, Грицю! – підганяв тракториста Трохим, його сива голова блищала на сонці. Він повернувся до роботи, до землі.
Йосип віз у бочці воду.
Повітря, напоєне теплим промінням, сповнене міцним запахом землі, спирало груди. Вітер стулив свої уста. Жайворон перестав бриніти, згорнув крильця і камінчиком впав на ріллю.
З заходу насувалась хмара. Зачепила край сонця, потім половину, нарешті полонила його зовсім. Щось тріснуло в небі, розпатлана хмара розкраялась і стулилась.
Усе вщухло.
Гроза пронеслась над Волинню.
Сонце знову натягнуло струни, знову заграло, милуючись красою світу.