Чудасій

— Адже він у японську війну золоту медалю за хоробрість дістав, слово чести! Я б навіть показав, але вона в мамаші. Мамаша її забрала... Батько заслужив, но­гою заплатив і одержав, а мамаша носить! Ц-ц-ц!.. Не вірите? Вона має такий капшук на шиї, знаєте, і там ховає гроші, перстені, сережки й татову медалю. Цілий сейф! Ц-ц-ц!..

— Та. годі тобі, Хівре ти довгоязика! — пригрозив старий пальцем.

— Нічого, татку, це ж — Павло: йому можна все го­ворити... І взагалі, — тягнув далі Олекса, — мій батько має твердий характер, знаєте? Один тільки раз у житті піддався "силам переважаючого ворога" і за це карається по сьогоднішній день. Ц-ц-ц!.. Татку, розкажіть, як вас оженили.

— Ну, ще що вигадай!

— Та розкажіть, це ж так цікаво! Не хочете? То я сам розкажу. Можна?

Ухо сумно всміхнувся і тільки рукою махнув.

— Знаєте, як це було? — почав Олекса.. — Ще перед японською війною, коли мій татко мав обидві ноги здоро­ві, поїхав він на Різдво до своєї тіточки в Саратов. Тітка, знаєте, за одного кацапа вийшла заміж... Ну, поїхав, з тітчиною родиною познайомився, а вони й учепилися: "Тебе, — кажуть, — Мішка., оженити треба. Дамо тобі взамін за тітку-хахлушку нашу рускую дєвку". А татко... Татку, ви хотіли женитися?

— Та де ж там! — знову махнув рукою Ухо. — І не в голові мені було...

— А бачите, бачите! Не хотів! Насильно його ожени­ли! І то на Масляну! Поти поїли, поти блінами годували, поки свого не зробили...

— О, що правда, то правда! — вмішався в розмову Ухо. — По цей день про бліни не можу спокійно слухати. І до горілки я охочий зроду не був, коли ж вчепилася бі­сова кацапня, як шевська смола: "Пєй, Міхаїл Іванич, пєй, не брєзґуй намі, не вороті рожі, не то — морду набйом!"

І так, то просили, то пригрожували, поки не впоїли до безтями. Що було потім — не знаю. Знаю тільки, що сідав я до столу в тітчиній хаті, а прокинувся на чужих перинах і серед чужих людей. Ще не прочумався, очей не роздер, як слід, а на мене й напали з усіх сторін, як саранча: "Ну, что ж, Міхаїл Іванич, каґда ж свадьбу іґрать будем?" Я тільки очі вирячив: яка свадьба, де, з ким?! А мені й кажуть, що я вночі посватав доньку господаря дому. П'яно­го від тітки привезли, п'яного й засватали... Ет!

— Бачите, бачите! — підскакував на стільці Олекса. — Думаєте, по добрій волі і свідомо мій татко оженив­ся? Фіґу з маком! Підступом оженили його, підступом... Далі ще цікавіше буде... Розказуйте, татку!

— Ет! — кисло скривився Ухо,. — Тобі цікаво, а мені й згадувати не хочеться!

— То я розкажу.

— Та розказуй, коли маєш охоту...

— Найцікавіше було з "нєвестою", знаєте. Як батько не просив, як не переконував — не хотіли показати: "Ти, — кажуть, — вчора її бачив, а вдруге побачиш під він­цем". Видно, моя мамаша особливою красою не визнача­лася. Ц-ц-ц!.. Ну, татко тоді й вперся: "Коли не покажете — не визнаю ніякого сватання!" А вони... Татку, як це бу­ло?

— Та ти ж знаєш, чого чіпляєшся? — з удаваною не­охотою сказав Ухо, але. зараз же почав живо продовжу­вати: — Хотіли мене тоді вбити, знаєте... Казали, що я їм сорому на ціле місто наробив... Та з убитого жениха вже не зробиш, і капання знову взялася мене частувати: то блінами, то горілкою; то горілкою, то блінами, і з хати не випускають навіть за поріг... Тоді й я взявся на хитро­щі: вдав, що годжуся, співаю разом з ними, молоду хва­лю, хоч і не бачу її далі, а. сам потихеньку свою горілку з чарки під стіл виливаю. Довкола всі п'яні, як темна ніч, тож і не дуже теє помічали... А коли вже так по півночі і гості і господар попадали, де хто був, я смикнув з хати. Обійшов ціле подвір'я — брама на замку, а частокіл такий високий, як у фортеці — ні перелізти, ні перескочити. І пес величезний на ланцюгу, аж казиться, так гавкає. Хоч-не-хоч, вернувся я в хату. А в хаті сморід такий, що дух забиває. Вийшов надвір — надворі знову дух від морозу забиває. А в мене — ні кожуха, ні шапки — все десь по­ховали. І що його робити? Думав я, думав, та нічого пут­нього не придумав, бо все ж п'яний був. І вже не знаю, як це мені в голову прийшло — потягнути миску з блінами й піти до собаки. Тільки ж справді взяв я ту миску на обе­ремок (а в ній, знаєте, так з пів копи блінів було, кожний у солом'яного бриля завбільшки) і потащпв до собачої буди.

Про пса, видно, забули в цю суматоху, бо голодний був дуже. Як тільки зачув бліни — відразу гавкати пере­став, лише скаче, рветься на ланцюгу, хвостом крутить і вищить. Я кинув йому одного бліна — він хап! — і про­ковтнув. Я другого кинув — те, саме. І я бліни кидаю, ки­даю, а сам боком-боком, далі зігнувся і в буду шусть!

Собачище здоровенний був, як теля, тож і буду ве­лику мав, гарно соломою вистелену. Щоправда, для мене видалася вона трохи тіснуватою, але нічого. Якось ноги підібгав і вмостився. Поки пес масляну над блінами скін­чив — я-вже й заснув на свіжому повітрі, як убитий. Про­спав до білого дня, а коли прокинувся, побачив, що ле­жу в собачих обіймах — їй-бо! Тільки хотів я поворухну­тися, як собака — грр! — і мені до горла! Я притих — і собака заспокоїлася. Я спробував удруге поворухнутися, а собака знову — грр! — і до горла. І що ти його в світі Божому робитимеш? Скорчені ноги стерпли, чуприна, чую, інеєм вкрилася, спина задеревіла від холоду, а поворухнутися не с.мій!

Лежу і мало не плачу.

Нескоро-нескоро чую крик у хаті, біганину і лайку погану: "Жєніх пропал! Ґдє Мішка? Удрал, сукін кот! Іщітє Мішку!"

А під воротами — дзень-дзень-дзень! — і гукають: "Відчиніть!"

— Гості їдуть! Гості їдуть! — кричать у хаті. — Гості приїхали, а жениха нема! Ах, стид який! Шукайте Мішку!

Ворота відчинили, а в них справді гості на санях в'їж­джають. Коні в дугах, на дугах "бубенци" й стрічки ко­льорові — весільні гості, одним словом.

Я лежу ні живий, ні мертвий і думаю собі: "Що то з того всього буде?".

Коли ненароком господиня миску від блінів під со­бачою будою побачила й пішла забрати, та при тому ме­не вгледіла..

— Сюди, сюди! — верещить. — Ах, страх який! Цер­бер жениха задушив і в буду затягнув!

Собака, бачите, Цербером називався...

Заохкали заайкали всі, та коли побачили, що я жи­вий, зараз почали мене, лаяти й обзивати всяко.

— Вилазь, — кричать, — сякий-такий! Гості з'їхалися, молода вбрана, до вінця треба їхати, а тебе по собачих будах носить!

— Та чи ви подуріли?! — гукаю. — Масляна кінча­ється, а ви весілля надумали?! Гріх!

А вони:

— Це не твоє діло, а попівське! Ми тут такого попа маємо, що він і на саме Усікновення Глави звінчає, і вже договорилися з ним. Вилазь!

— Ба ні, — кажу, — не вилізу і до вінця не поїду!

— Не вилізеш?

— Ні!

— Ну, то женихайсш з собакою! Цербер, ату його, ату!

Цербер шерстину наїжив, чортом на мене дивиться і починає гарчати. От-от — і в горло вгризеться, а боро­нитися ніяк.

Хто знає, як би воно скінчилося, але тітчин чоловік вмішався:

— Не руште його, він надумається! — а тоді до мене: — Ти, Мішка, брось дурака валяти і кінчай діло з честю. Сам же при свідках руки молодої в батьків просив, а те­пер — назад? Так не годиться!

— Кий, — кажу, — чорт "просив"?! П'яний був, як устіл­ка, і нічого не пам'ятаю.

— А ми пам'ятаємо! І нічого тобі не поможе. Мусиш тепер до вінця їхати, або життя зректися: у нас, брат, за­кони тверді!

— І я, — відповідаю, — також твердий: краще заги­ну, а до вінця не поїду!

— Побачимо! — сказав тільки мій дядечко і пішов з гостями в хату.

Але воно, знаєте, тільки легко так сказати: "загину!", а насправді то воно не так легко смерти в собачій буді че­кати,. Тож я пролежав до вечора, а тоді й піддався:

— Давайте, — кричу, — мені горілки, а тоді робіть зі мною, що хочете!

Тут усі зраділи, собаку забрали, а мене напоїли. Та так напоїли, що я не пам'ятаю ні шлюбу, ні весілля. Віри­те, що отямився вже в поїзді, як зі своєю законною супругою додому їхав. Тільки в поїзді побачив, як вона ви­глядає, і довідався, що її звуть Лисаветою, бо й імени її я не знав. Така була моя женячка, знаєте...

— Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса. — Татко, замість чет вероногого Цербера, вибрав двоногого!

— А ти мовчи, синашу! — суворо, наказав Ухо. — Як-не-як, а вона тобі мати!

— Не мати, а мамаша, — поправив Олекса.

— Ну, все одно...

— Ні, не все одно! Мати ніколи дітей не зрікається, а мамаша...

— Годі! — встав Ухо. — Ви, Павле Степановичу, вже не підете додому. У нас переночуєте. Дивіться, як той дощ ллє і ллє.

Я ще раз кинув оком по тісній кімнаті, пригадав собі "Цербера" в особі мамаші і став відмовлятися. Але і О­лекса і його батько мене не пустили.

— Ви не дивіться, що тут два ліжка, — говорив ста­рий Ухо. — У мене є ще "літня резиденція", і я там залюбки сплю. Тож я й сьогодні туди піду, а ви з Олексою тут будете.

Й стало на тому, що я таки лишився ночувати. Вірні­ше, доночовувати, бо була вже десь друга година.

Ухо побажав нам доброї ночі й залишив нас з Олек­сою самих. Але за хвилинку, зовсім так, як робив Олекса, вернувся і сказав до мене:

— Ви, Павле Степановичу, не дивуйтеся і не посуджуйте мене, старого, за довгий язик.

— Але ж бо, Михайла Івановичу!

— Ні, ні! Послухайте мене! Я сам ворог того, щоб домашнє сміття на люди виносити, бо в родині всяке бу­ває... Тільки ж, от, у нас нема родини, розумієте? Нема! Тільки я й Олексій родина. Решта все — вороги! Ціле життя для них працював, все їм віддав, а вони мене нена­видять за це. Мене й Олексу. Ми чужі в цьому домі, хоч тільки ми втримуємо його, а решта живе з нашої праці. І за це ще й ненавидять нас, вважають нас чимсь гіршим, як рабами. Це не фігуральний вислів, не думайте, і не пе­ребільшення. Це правда, якої ви не можете навіть уя­вити собі! Серед зовсім чужих людей для нас нема чужі­ших, як у власній родині. "Родині"! Ет! Добраніч!

І старий пішов, а ми мовчки переглянулися з Олек­сою, потім пороздягалися й полягали.

Та, хоч я був смертельно, втомленим, але на незвично­му місці, а може й під впливом недавньої розмови, спати не міг. Задрімавши, зараз же прокидався, обертався з бо­ку на бік і нетерпеливо чекав ранку. Дощ ущух, і я вже пішов би додому, коли б для цього не треба було будити Олексу, який спав солодко й спокійно.

Уже розвиднялося, і крізь зачинену віконницю упав до середини перший несміливий промінь сонця, як у сон­ному будинку почулося шамотіння, скрип і чиїсь глухі, але важкі кроки, що зближалися до нашої кімнати.