Євген Григорович щосили не дивився на неї, щоразу дивуючися з себе, тобто з неї, що ними межи ночі межи них діяно. Такого, що би й зі свого студентського минулого він не пригадав. Тобто починалося нове життя — одно питання, що робити тепер зі старим?
— Триста шістнадцять, — натомість вимовив він, — ну, показуй, Оксано Степанівно, де твій славетний об'єкт.
— Тут копалася траншея, — говорила вона чи до нього, чи до гурту, ховаючись за папери, — меліоратори здивувалися, що дуже багато пішло знахідок з неї. Доки сюди не кинулися місцеві з лопатами, тоді начальство злякалося й почало дзвонити.
Вранці тут все було інакшіше, й археологічна братія роздивилася, що цікавого приташувалося на відрогах кургановго насипу, який іншим своїм кінцем ховався у лісі.
— Ану, разом, — наказав такий рудий копач, що його звали Романом.
Тоді бригада узялася й скотила з насипу вантажівку, шофер лише на мить прохопився, але, узрівши, що авто іде без мотору, заспокоївся, що це теж сон і щодуху поринув у нього.
Вийшовши на верхівку давньої земляної споруди, бригада зраділа, надибавши з того боку розкішну ріку, а надто типові райцентрівські бунгало бази відпочинку та чудовим діючим при ній ларьком.
Доки копачі трощили кущі та забивали кілки, протягуючи мотузочками розмітки над майбутнім розколом, прибули місцеві краєзнавці.
Оксана подивувалася, які вони первісні наззовні й мимоволі визначила місцевий антропологічний архетип, за розмовою вона переконалася, що предки їхні не пам'ятають, аби десь довго мандрували і втішилася, що здогадку про давню осідлість снувала вірно.
Вони висипали цілого коробка попередніх знахідок й подивувалися, як швидко ці двоє столичних науковців розташували їх за відповідними епохами: неолітичне шкребельце та трипільський свищик, скіфський гостряк од стріли та сарматська бляшка звіриного стилю, зарубинецьке прясло та гунського типу стремено, грецький бальзамарій, норманська гарда та ромейська фібула, монголоїдний ніж та фрагмент руського лемеша, турецька шпилька, литовське стіло, неозначеного взірця залізне, з крем'яним кресаком, кресало, шляхтинськая цинова кулька та козацькая щерблена люлька, уламок татарського вудила, москальська спижова тютюнниця, німецький багнет та радянська пряжка з армійського паса...
— Словом, курган цей напевне що сарматський, — нарешті підсумував столичний керівник.
Як грім упала несподівана новина на Оксану, в очах їй з'явилися нервові кольори, і Євген вмить збагнув, що за цим далі буде, й щосили почав висловлювати сумнів щодо власних слів.
Краєзнавці — це такі люди, особливо Степан, які беруть, наприклад, напівзруйновану фортецю й двадцять років морочать голову начальству, що те починає потроху відбудовувати твердиню, невідомо якого походження — чи римську, чи ромейську, чи грецьку, чи турецьку, чи руську, чи татарську?
І, щоби ніхто не мав сумнівів, переносять туди осідок краєзнавства, утвердивши її яко вкраїнську. Звідкіля роблять швидкі нальоти на всі навколишні новобудови, аби побачити в фундаменті чи в шурфі культурний шар й зчинити бучу; залучаючи до цього процесу найширші кола населення, вони іноді домагалися свого.
Щодо столичної експедиції вони мали переконання, що, марно покопирсавшись над рікою, та одразу ж справедливо перенесеться на гіднішого об'єкта — себто на подвір'я фортеці.
Вони підвели і повели Євгена Григоровича похмелитися за викорчувані пниська — усе, що путнього лишилося від меліоративних робіт, замість тостів лунали балачки:
— Хтось каже, якийсь привид лякнув канавокопачів так, що вони відмовилися длубати землю далі.
— Так воно, чи не так, а от, власне, археологічні знахідки можуть зупинити й не таку новобудову.
Техніку-бо похапцем перекинули на іншу ділянку, адже саме тоді епоха великої та малої меліорації почала кінчатися і вона щосили поспішала лишати по собі слід будь-де.
Цього разу сторож Пилип обирає для ворожіння найгодящіше місце — коло цвинтаря; тепер він перед пошуком виймає плящину, скаламучує білу рідину, надпиває, зав'язує собі очі чорною хустою, стрімко крутиться:
— Тут баба ворожила, кусок сала положила, тут воно є — щастя моє! — жбурить свою кирзову обувачку в білий світ, як в копієчку.
Після кидка ще обертається, тому, здерши запинало, не ладен добачити напрямку пошуків.
А це непросто, особливо, коли вірний чобіт зачепивсь за верхівку чималого хреста — то ти, будь за фахом навіть сільським сторожем, й тричі там пройшовши, недобачиш його.
Словом, до обіду час, як йому й належить, тягнувся поволеньки, як під гору, а потім покотився стрімко, наче з курганового насипу.
Себто околиці облетіла звістка, що археологи приїхали копати золото:
— Якого Полуботок не встиг вивезти до швейцарських банків...
— Бо це Пьотр І тоді начав був бороцьця з тіньовиками.
І все воно зосередилося де? Та саме під меліоративною траншеєю, й кожен знав уже достеменно, що закопано між отими кілками, яких позабивали прибульці.
Бо саме тут старше покоління пригадало "про козацьку печеру, куди запорожці волами завезли три вози золота і три вози срібла, відбитих у Потоцького", "про золотого та срібного бика", якого мало не вони самі бачили, і що саме цяя печера "було точнісінько з боку річки Істриці оно під тутою набокуватою могилою", саме яку копачі намагаються потривожити.
Народ сперечався отже лиш про одне: "золото завозилося туди чи волами, чи ж таки кіньми?"
Порожня база відпочинку враз наповнилася навколишніми романтиками, які споконвіку її цуралися, а також родичами районного начальства, хто вперше не поїхали у відпустку до Болгарії, а вирішили провести тут, в місцевому будинку відпочинку "Пролісок".
Вони щосили намагалися напоїти кожного копача, аби якийсь розколовся про правду; однак ті белькотіли незрозумілі слова типу "стратиграфія", "магнітохронографія", "дендрохронологія", проте краєм споюваної свідомості не заперечували можливості "золотого бика зі срібними рогами, якого закопано за часів першої колективізації, тобто Катериною II".
Та й навіть череда корів раптом почала випасатися якомога ближче до історії, яка несподівано почала починатися тут.
Скромніші вболівальники старовини трималися за рослинністю, але під вечір і їхнє коло сягнуло наметового табору.
Так, що до них долучилися вже й немісцеві, себто понад плесом на кручі замайорів тент, де розпакувалося двійко інородного субстанту, бо були виразно татуйовані, що аж обоє-рябоє. Це були тут єдині, хто уникав прямого контакту — адже вони були озброєні біноклем, по черзі ведучи спостереження.
— Ковиряюцьця, — щоразу коментував Гєша, передаючи іншому "чергування".
— Бо, бліняра, — приймав до рук бінокля Кєша.
Його дивували місцеві "рогомьоти", які геть
не цікавилися місцевою флорою, а серед неї було й чимало ужиткової, конопляної, якщо добре розібратися — така байдужість до швидкого збагачення, бодай до швидкого кайфу лише стверджувала їхню думку про меншовартість сільського населення.
Він уже "накосив" потрібного цивілізованій людині зілля, чимало, що висохши, ущасливить освіченого й досвідченого чоловіка.
— О, кльова... — шепоче він крізь лінзи бінокля.
— Находка? — не володіє нервами напарник.
— Тьолочка кльова, — коментує він бачене, коли воно нагиналося.
Щоразу дивуючись, що Оксана відчувала його погляд з тамтої відстані, певно тому, що посилений оптикою.
Тим часом Гєша притарганив із сільмагу дві путящі лопати. Він не поділяв ботанічного захвату колеги, настирно додержуючися класичних горілчаних переконань, тим паче, що навколо бази відпочинку буяло місцеве виробництво й геть непоганого ґатунку. Кинувши роскалі під намет, він кинув:
— Скупнутьсь.
Й побачив позад себе Євгена Григоровича, бо той прорік:
— П'ятсот тридцять дев'ять.
Гєша би не надто переймався таким гостем, але позад нього стояв шоферюга, який також мав на собі деяке татуювання. Тому й Кєша, не озираючись, увібгав під себе бінокля, удаючи людину, яка вляглася трохи засмагати на узліссі.
Запала мовчанка, така, що Гєша вирішив привітатися першим, ті також мовчки кивнули.
— Як вам тут? — поцікавився Євген.
— Клас, — відповів той. — Така природа. А риба. Клас.
Й тут наштовхнувся очима на цілковиту відсутність власного рибальського реманенту. Натомість дві новенькі сільмагівські лопати зрадливо вилискували у затінку.
— Ви звідки? — прогугнявив, наче стартером, водій, бо його звали Антін.
— Відпочиваємо, — ще неворожо відказав Гєша, тому, що усік, як напарник устиг заховати за спину зрадливого оптичного прилада.
— А це що? — кивнув на лопати шоферюга голосом, наче втрапивши не на те октанове число. — Риєте?
Себто вихлопи його свідчили геть протилежне, мовляв, хлопці, якщо ви й при ножах чи й при "волині", я, якщо захочу, отут вас розкатаю своїм "газоном", наче Бог черепаху.
— Ні, — невинно відповів Гєша, поволеньки посуваючись до лопати, яка, відомо, теж зручна й замашна річ, — ми теж копаємо. Черв'яків.
Кєша зацідив би його біноклем, якби не хотів щосили приховати цього небажаного предмета.
"Ідіот", — сказав би, коли б не хотів приховати правду.
— Ми — вугілля. Ми шах... тарі, — витягував щосили ситуацію він. Бо мало не вбовкнув "шахраї", а ці значення геть нетотожні.
— Еге, — долучився до неї приятель.
Євген Григорович подумав і сказав:
— Шістсот сорок. Хіба тут є шахти?
Ті озирнулися — шахт, дійсно було не тут.
— Ми — ні, — водноголос зірвалося в них. — Ми — там. Ми — в Домбасі, — вивершив Гєша.
І Кєша також:
— Ми — копаємо там. А тут ми відпочиваємо.
— Вугілля, — пояснив його напарник.
Настала тиша, в якій навіть виразно постало штихування лопат на недалекому розкопі, та вагоме лопотіння кавалів землі, яке відволікало від слів доти, доки не почали на них навертати:
— Ну і що, — не вдержав Кєша й кивнув на курган, — що в ньому є?
Знову запанувала тиша, протягом якої Оксана подолала відстань до чоловіків, неохоче у них втупившись.
— Ну, — ляснув себе по потилиці, а не співбесідника, Євген Григорович, — це залежить від того, хто його збудував.
Оксана здивовано подивилася на нього, наче то був Кєша, а не навпаки.