Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!
ЧАСТИНА ІІІ
17
Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?
Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п'ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.
А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив'язати? Самі проблеми!
Та найважливіше – це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?
А наша "Сорока" летить – не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір – але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7‑мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?
Проблеми, проблеми!
Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!
– Ну що ж, спробуємо нав'язати зв'язок з дядьком, – заявив одного дня Семен.
Гаська радісно стрибнула до апарату.
– Тільки обережно, кодами і коротко! – остерігав Семен.
Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.
– Може, дядька дома нема, – піддав я.
Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.
– Маємо, маємо! Успіх великий! – чітко мовила Гаська.
– Де ви? – запитував дядько.
– Самі не знаємо!
– Коли вертаєтеся?
– Не знаємо, дядьку…
– А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!
Гаська вернулася на своє місце.
– Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?
Семен знизав плечем.
– Не знаю, може, за тиждень, може, за два.
Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.
Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.
Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі – місто, у ньому ж наші родичі і друзі.
Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.
– Як приїдемо, піду зараз до кав'ярні на добру, запашну каву!
– Що ти? – здивувався Семен. – Ми ж прилетимо у праліси!
– У дядька є кава, я зварю! – заявила Гаська.
– Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!
Це була моя помста!
– Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, – говорив Семен, – тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.
Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і "Сороки". З величезною радістю з'їв би тарілку рижу з малиновим соком.
Я задрімав.
18
Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна‑що ще – мчало із страшною скорістю! Подумати – аж віддих запирає.
І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, – мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?
Семен увімкнув контроль радіації, радари та інші потрібні йому прилади.
– Ідеться про те, щоб не попасти на шкідливі випромінювання. Поясню, – додав у відповідь на запит Гаськи. – Досі не досліджене випромінювання, тобто не досліджене достатньо, окружає Сонце і планети нерегулярними течіями. Це наче звої сильної радіації навпереміну із слабшою, а то й з просторами, цілком від неї вільними. Ці простори мають вид спіралі, і нам слід летіти в ній, щоб не наражуватися на можливі прикрі наслідки. Ось тут окуляри з відповідними фільтрами. Крізь них можемо бачити простори, заражені радіацією, і теж вільні від неї.
Він дав нам по парі окулярів. Крізь них я побачив довкола Землі, Сонця та інших планет фіолетові смуги, наче застиглі в несамовитому вирі.
– Бачите? Ми мусимо обминати їх! Тому зменшимо скорість і летітимемо луком у місцях, де радіації немає.
Ми летіли тепер поволі, яких два кілометри на секунду. Семен вправно скерував "Сороку" в широкий коридор, в якому не було фіолетової мряки.
– З невідомих причин ця радіація пересувається в інші місця, а часто цілком зникає. Ось, наприклад, як ми починали нашу подорож, дядько провірив, що її не було, і ми могли безпечно летіти в простори.
Семен при кермі сидів далі в окулярах, ми скинули їх і приглядалися до нашої Землі.
Уже стало видно темніші моря і зелено‑жовті континенти, але цілий глоб був оточений блакитним сяйвом, атмосферою Землі. На обох полюсах видніли білі плями льоду і снігу. Збоку, у великій віддалі, ми завважили Місяць, жовтий кружок величини шпилькової голівки.
– Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?
– Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку – страшно робиться! – заговорила Гаська.
– Тепер я бачу крізь окуляри зелені смуги. Це вже нешкідливі вияви магнетичного поля Землі. Радіація залишилася за нами. Можемо наблизитися просто до Землі.
А Земля ставала раз‑у‑раз більшою. Ми пізнавали вже не тільки континенти, але й гори, океани та моря.
– Який гарний був би світ, якби не Москва! – зітхнув я.
Кольори Землі були фантастичні на тлі чорного зоряного неба.
– За кілька годин причалимо на Землю! – говорив із свого командного місця Семен. – Тепер починаємо повільний обліт так, щоб трапити на місце нашого старту.
– А як москалі нас знайдуть радаром?
– Цього не буде. Використаємо ніч для низького обльоту – не вище кількасот метрів над Землею. Тоді ніякий радар нас не провірить!
Земля заслонила нам ціле небо, збоку деякі її частини були вкриті хмарами, а згодом з правої сторони почала заходити ніч.
І саме тоді, над темним силуетом Землі ми побачили яскраві, освітлені Сонцем пункти, що летіли різними шляхами і на різних висотах.
– Це сателіти! – пояснив Семен.
Те саме думали й ми. Відомо‑бо, що довкола Землі літає понад сто сателітів різних держав. Вони мають завдання наукові, але теж військові. Деякі з них досліджують погоду, радіацію, інші служать комунікаційним цілям, ще інші – це просто шпигуни.
– Вони можуть нас відкрити! – схвильовано заговорила Гаська.
– Хай! – відповів легковажно Семен. – Поки нами поцікавляться, ми вже будемо причалювати!
Ми ввійшли в темінь ночі й поволі наближалися до Землі. Летіли тепер в поясі екватора, і Семен скеровував "Сороку" в терен причалу. А Гаська вистукувала кличку до дядька.
– Осідаємо!
– Жду вас! – відповів дядько.
На цьому розмова припинилася. Не було потреби її продовжувати й наражувати дядька і нас на небезпеку.
Ніч була місячна, коли ми наблизилися до провалля, що на його березі мали причалити.
Дядько подавав тепер короткі сигнали, що вказували нам докладний напрям, куди летіти. Це вже дядько кермував нами до входу в підземне сховище. Ясна ніч дозволяла бачити докладно всі зміни терену, верхів'я тропічних дерев, а далі і наше провалля.
Обережно, ледь помітно посуваючись, ми всунулися у сховище. За нами негайно закрилися могутні металеві двері.
Щоб описати нашу зустріч з дядьком, потрібно не моїх письменницьких сил, а таланту великого автора. Гаська плакала, дядько вдавав суворого й постійно приговорював:
– Ну, ну, досить, досить! Розповідайте!
Але нам було не до розповідей. Ми хотіли якнайскоріше скупатися, причепуритися (це Гаська), відпочити.
Годину пізніше ми сиділи у вигідних фотелях і відповідали на дядькові запитання.
– Подробиці пізніше! – перебивав нам дядько. – А тепер відповідайте тільки на мої запитання, бо не маємо часу. За нами стежать, і у випадку потреби мусимо боронитися. Я вже провірив ваші мінерали. 87 % К7! Просто чудо. З такими сирівцями можу мати чистий К7 за кілька днів!
Що ж було розповідати на такі вимоги? Тож Семен з'ясував усе коротко:
– Що ж, дядьку! Поїхали чи полетіли і привезли. Нема про що балакати довго. А що чувати тут? Які зміни трапилися?
І дядько розповідав:
– Я не можу появитися в місті. Воно повне московських шпигунів. Але це дрібниця. Найгірше те, що вони обшукують нашу околицю. День‑у‑день провіряють гелікоптерами, літають ось туди, понад берег. Я розвідав, що ворог має спецвідділи, готові до бойових дій, як тільки відкриють місце нашого перебування. Тому я вистерігався висилати до вас будь‑які вістки, бо ворог може їх підхопити і віднайти нас. Що ж, з уваги на це і ми зорганізували наші бойові групи. Хлопці як золото! Ціла околиця пристосована до бойової розвідки й до оборони. А теж і до дії, у висліді якої буде знищена кожна людина, що непрошено появиться в нашому терені. Тепер вам скажу: це хлопці з ОУН!
– Нема сумніву, – говорив далі дядько, – що й ворог має свої модерні засоби. Мусимо бути приготовані на важкі дні. А головне, слід нам готовити нашу основну зброю, довершити знищення московського царства. Тому мусимо докладно поділити нашу роботу і відповідальність. План маю готовий. Зважте, що ми самотні в цілому світі. Ніхто не важиться подати свій голос за нас, ніхто нам і не поможе.
Дядько ковтнув кави і продовжував:
– О, але коли ми осягнемо нашу ціль, і Московська імперія перестане існувати, тоді, друзі, не зможемо й обігнатися від приятелів.