Щоб хоч не завалився!
Чимраз вищі гори. Нахил доходить до 40°, і то в тіні! Большевицькі літаки атакують нас бомбами. Але це вже не таке страшне.
В одному місці, серед гір і схрещень доріг, зробився несамовитий вузол авт, людей, гармат, мотоциклів, коней, селепків, німців, козаків! Різні роди зброї. Ніхто не міг рушити. Заткало нас, як корком. Німці кричали, погрожували собі взаємно, але ці крики не помагали, бо райху вже не було. На це все надлетіли большевики. Не скинули ні однієї бомби, зате нам звільнили дорогу, бо німці повтікали. Ми пішли спокійно далі.
10 травня 1945.
Ледве тягнемо ноги. Позаду гепають большевицькі бомби. Чути також постріли, видно, доганяють нас товариші!
Перед нами якесь місто.
Це є місто Тамсберґ. При дорозі бовваніють англійські панцері. Дуже маленькі ростом англійці стоять і дивляться на нас, а ми на них. Входимо в місто.
Якийсь німець киває до мене. Показує мені капелюх. Я взяв і повісив на дуло рушниці. Подякував.
Ідемо на площу в місті. Тут маємо скласти зброю.
Я поклав обережно мої ручні ґранати на землю. Опісля шмайсер. Рушницю, мою рушницю я поклав зверху. Опісля шолом. Відвернувся і почав думати про щось інше. Зворушення тут не на місці.
Стою в ряді. Хорунжий Овад питає:
— Ти що маєш в руці?
— Капелюх.
— Звідки маєш?
— Дістав у дарунок.
— На Великдень?
— Ні, на голову.
— Кинь зараз же це барахло! — заверещав Овад, і його тоненькі білі вусики дрібно затряслися. Я виступив з ряду й на мій шолом поклав ще капелюх.
11 травня 1945.
Ми ночували в місті. Тут перший раз я мав 40 людей під собою. Спав на другому поверсі.
Ідемо в полон. Властиво, це єдине військо другої світової війни, яке навіть у полоні слухає своїх старшин. Сходить сонце. Мабуть доведеться маршувати нові десятки й сотні кілометрів.
Дивлюся вперед. Оглядаюся назад. Іде довгий вуж вояків. Сотні за сотнями, курені за куренями. З нами наші командири.
Десять тисяч, як один! Перша-друга Українська Дивізія УНА. Ідуть старі, сиві люди, ідуть молоді юнаки, одна велика родина.
Колись це були інженери, журналісти, шевці, селяни, лікарі, нероби. Тепер це десятники, булавні, селепки, хорунжі, сотники.
Може колись засядемо при столах, цей і той і ось той. Одна велика родина: Броди, Банська Бистриця, Ґляйхенберґ, Фельдбах. Не скаже один одному: ти мені не тикай, досить натикалися! А згадають разом, приміром, майбутній мільйонер з дідом, ті часи, в яких дуже мало надій на рятунок, а багато місця на відвагу, гумор і віру! І хоч би поручника Хому, який так викладав селепкам:
— Куля летить, летить і падає на землю. Чому падає?
— ?
— Бо це є притягання землі. Зрозуміли?
— Ні. А коли стріляє морська артилерія і куля падає в море? Це чому?
— Сідай, не став дурних запитань. Ми цим не цікавимось. Це справа моряків.
Або сотника Микулина, до якого звернувся вояк-німець з проханням звільнити його зі Служби Божої.
— Чому?
— Бо я не вірю в Бога!
— Не віриш?
— Ні.
— А в третю заповідь Божу віриш?
— Теж не вірю!
— Маєр! Ти впав мені з неба. В такому разі зголосися в третьому бараку, там заткався кльозет!
Таке мені думалось, як ми маршували на захід.
Шкода, що нема Юська. Він тепер, коли згинув, може із задоволенням глядіти на своє земне життя, повне радости й успіху. Це він. А я? Маршую тепер у великій колоні, і ми всі дивимося, наче б щось згубили.
12 травня 1945.
Стали. До нас підбігла яка сотка англійців.
— Вач, вач, — почали кричати й здирати нам годинники з рук.
Я закам'янів. Як це? Англійці теж?
Генерал Крат відізвався:
— Спокійно, хлопці. Всі нації цікавляться годинниками. Ми теж. Тільки ті годинники, які забирали досі українці, йдуть покищо на чужий рахунок.
Попри нас сунуться англійські панцері. На схід. Ми йдемо на захід.
— Буде війна! — каже полковник Долинський і всміхається.
— Коли? — питаю його.
Мовчить. Пророки завжди мовчать, коли їх питають про дату. Але лавами пішло радісне: буде війна.
Нагло почув голос. Серце защеміло, затовклося. Боюсь туди глянути.
— Селепку, Лавочко, друже!
Таки глянув. Біля дороги, над ровом, стоїть Юсько. Худий, високий, без шапки, без пояса.
— Юську!
— Селепку!
Сам не знаю, що діялось зі мною. Пробився крізь ряди, крізь англійців. Ми обнімались, цілувалися.
— Шафа грає, селепку?
— Грає, Юську!
Рушили. Всі в одній громаді.
— Співати! — гукнув сотенний.
... Три, чотири!
— "Розпрягайте, хло-опці, коні!.."
________________________
ПІСЛЯСЛОВО
(Наукова студія про слово "селепко")
Про нього взагалі ніхто нічого не знає. Навіть наші мовознавці з ВУАН і НТШ не поцікавилися досі, що воно значить і як воно прийшло в скарбницю нашої мови. Лінґвістичне походження слова "селепко" є дуже темне, родоводу воно ніякого не має, невідомо теж, хто його створив і хто коли вжив його перший раз, та при якій нагоді.
Мої глибокі студії над цим питанням довели тільки до того висновку, що слово "селепко" поширилося незабаром після бою під Бродами. Здається, що нема ні одного автентичного селепка, який існував би в часах перед створенням Української Дивізії "Галичина", хіба, що тут і там вживали слово "селепко" львівські батяри, визначаючи ним людину, так би мовити, селепкувату.
Товарисько-реґіональний характер цього слова, обмежений, як я уже сказав, до Української Дивізії, скоро втратив своє вузьке ужиткове значення. Ще пам'ятного 1944 року, вояки і старшини Українського Визвольного Війська, які стояли у зв'язку з Дивізією і то без огляду на те, чи службово, чи товарисько, почали його постійно вживати, так, що всіх дивізійників, без огляду на старшинський ступінь, і без розбору, звали селепками. Таке явище скорого і добровільного поширення слова "селепко" серед наших наддніпрянських братів є запорукою, що в змінених політичних умовах нашої батьківщини селепки наберуть всеукраїнського значення і будуть відогравати домінуючу ролю у вільних демократичних виборах.
Дальшою неясною проблемою є питання, до кого відноситься це слово, тобто кого і коли можна назвати селепком і взагалі, що воно значить.
В Дивізії старшини звали селепками офіційно і неофіційно усіх простих вояків. На цьому проблема вирішилась би цілком, коли б не дивне явище, що і стрільці звали деяких старшин селепками або й оберселепками, як також і те, що і старшини почали себе так називати. Далі це слово почало відноситися до всіх цивілів, що приїжджали до Дивізії нібито для того, щоб "зв'язати народ з рідним військом", а в дійсності приїжджали тому, щоб використовуючи позафронтовий побут Дивізії на Словаччині, "нав'язати" собі повні валізи словацьких харчів.
Так само і різнородні звання не були вільні від селепкуватости. Селепком ставав стрілець, що в цивільному житті був доцентом математики, ставав ним і полковник, що в проміжку обох воєн продавав перець у кооперативі, або полковий духівник, чи лікар. Словом, селепки рекрутувалися зі всіх суспільних кляс, маєткових станів, і були різнородних будов тіла, краски волосся і фізичної сили.
Наукову розвідку, якій я присвятив усі свої вільні від праці години, утруднює ще й та обставина, що існувала друга відміна селепка — селепій, і третя — селеп.
Як бачимо, наукова аналіза нього слова важка і безуспішна, бо не дає ніякого висліду.
Можна ще перейти до методи емпіричної, приглядаючись до поодиноких характеристичних випадків, коли вживається це слово. Отже, наприклад, селепком є людина, що відповідає так, як подаємо нижче:
— Чи ви п'єте так, як я вам казав, алькалічну воду годину перед їжею?
— Я старався, пане докторе, але направду, довше, як чверть години, я таки цієї води пити не можу.
Або:
— Що маєте в цій пляшці? — питає десятник селепка.
— Це вишнівка, голошу слухняно.
— Вишнівка? Ціла пляшка?
— Так, голошу слухняно, половина для мене, і друга половина для мого друга Юська.
— Гаразд, відпусти мені Юськову частину.
— Не можу, пане десятник, бо Юськова частина є на споді.
Ще інший випадок:
Селепко лікує ногу. За третьою візитою у лікаря, каже доктор:
— Ваша нога ще пухла, але я собі з цього нічого не роблю!
Селепко жалісно відповів:
— Як би вам, пане докторе, так спухла нога, я також би собі нічого з того не робив!
Поза тим селепко може попсувати вам смак на добру їжу й найкращу дівчину, може довести до роздратовання і гніву. Але селепко є теж сердечний і добрий друг, він віддасть вам усе своє, коли ви є в біді, він знає, що таке спільна доля, він цінить товариськість понад усе.
Як бачимо з написаного, власне, ні Ви, Шановні Читачі, ні я не знаємо досі, хто такий селепко. І чим більше думаємо над цим словом, тим більше затемнюється нам картина і дефініція селепка, зате тим більш він нам чомусь подобається. Тому найкраще не думати, бо тільки нічого не думаючи прекрасно зрозуміємо, що значить "коханий селепко", або взагалі селепко без ніякого додатку.
Виходить з цього отже, що кожен з нас знає і не знає, що це за слово. А найгірше, що, врешті, ніхто не знає, чи він сам припадково не є селепком, селепієм, або, що гірше, селепом!
С. Л.
1953 р.
[1] УНРади і УГВР ще тоді не було.
[2] Готуючи щоденник до друку, хочу додати, що такий самий випадок трапився ще раз у таборі полонених, в Ріміні.
[3] Треба читати скоренько: та-та-та-та-та-та-та-та. Ця нотка для невійськових.
[4] В жарґоні купців воєнних років – це золота монета, двадцятидолярівка.
[5] Готуючи рукопис до друку, пригадав собі, що недавно прочитав такі слова Еріха Кестнера: "Seien wir ehrlich, daß Leben ist lebensgefährlich" (Давайте подивимося правді в очі, життя смертельне).
[6] Машинова пістоля.