Між властивою шляхтою і вельможами не було також ніяких розговорів.
Калиновський був у Жолкевського. Ксьондз біскуп сидів при столі на троні, який нароком поставлено для нього. По його правій руці було місце для господаря, по лівій мав сидіти старий єпископський дорадник, бувший сповідник пана Жолкевського, патер Тхожевський. З ними були ще пан Януш Заславський, воєвода волинський, і пан Януш Тишкевич, звісний на всю Річ Посполиту вархол і пияк, але можний чоловік і повірник пана гетьмана.
Ксьондз біскуп раз у раз поглядав на двері, де стояв маршалок двора, грубий шляхтич у парчевому жупані, що з трудом лише обіймав грубезне черево пана маршалка. Неймовірно короткі ноги були стало розхилені в виді букви "х", а наслідком сього повикривлювалися і зап'ятки.
– Де його милість пан Калиновський? – спитав ксьондз біскуп.
– Пішов до гетьмана, ваша пшевелєбность! – відповів приязно Заславський. – Здається, propter сього козака, що переходив через салю.
– Каналія! – закляв Тишкевич. – От краще би бестію на паль на gaudium загальну для зібраної браці. Се краще та лацней могло би inflammare вігор і фурію nobilitatis, ніж усі аргументи.
Патер Тхожевський затер руки та перекривив голову на правий бік.
– Non mihi, sed nomine Tuo da gloriam, – сказав солодким голосом. – Не забувайте, illustrissime, на хвалу Бога, який гидиться війною.
– Так, але її потребує, правда, ваша пшевелєбность? – відповів Тишкевич, звертаючись до біскупа.
Біскуп зажив табаки.
– Conceno, що Спаситель мира приказував любов'ю та пацієнцією feroces поскромлювати dentes, лише не знав він гультяйства, яке не є gens humana, але animalis, ані схизми, яка є винаходом diabolicum. Тому вільно її castigare всіми способами, і ходить лише про інтенцію. Тому пам'ятайте! – тут ксьондз біскуп заговорив через ніс острим тоном, мов на проповіді. – Усе, що дієте ad maiorem Dei gloriam яким-небудь способом, bene est, бо благородна ціль освячує в сих страшних diebus irae навіть дуже люті заходи.
– Амен! – сказали присутні.
В сій хвилі відчинилися двері, і маршалок Грудзінський відскочив, як опарений, відхрещуючися. На салю увійшов козак у шапці на голові. Увійшовши, окинув усіх гордим поглядом і міровим кроком перейшов посеред зібраних. При дверях відвернувся і злегка кивнув головою:
– Чолем вашмостям!
Ніхто не відповідав. Усі гляділи мовчки на стрійну стать, немов на привид.
– Чолем вашмость панам! – повторив козак і, згірдно усміхнувшись, вийшов.
– Sacrebleu! – проворчав француз.
Козацький сотник друлив товариша.
– Бачив ти коли, брате, собаку-вовчура?
– Певно, що бачив!
– А вовка?
– І вовка!
– Ось бачиш, вовк – се ніби козак, а собаки-вовчурі – се ми!
Другий сотник відвернувся.
Тим часом між шляхтою почулося вже кілька протестів.
– Мості панове, се образа! – кричав хтось.
– Хам, мурга! – репетували інші.
– На паль шубравця! – горлали ренкодайні.
– Пане Грудзінський! – обурився Тишкевич. – Кажи зловити того лотра!
Грудзінський з неймовірною вправою зігнув свій хребет, що мало черевом не діткнув долівки.
– Ваша ясновельможність, даруйте, але се посол, який повіз лист гетьмана Запорожжя! – збрехав гладко.
Патер Тхожевський, капелан, не сказав нічого, тілько його очі стали ще менші, а лице поблідло.
Тим часом шляхта обступила пана Корніцького, одного зі старших панів, що був свойого часу "товаришем" панцирної "хоронгви" під командою пана гетьмана. Від сього часу вважав він своїм обов'язком займатися державними справами й заступати інтереси королівської партії в цілім Теребовельськім старостві.
Тепер ось він надувся і став розказувати.
– Уважайте, вашмость панове, від кого-будь не почуєте сього, що вам розкажу, бо ніхто з панів браці не бував у таких термінах, як ось я, не проливав своєї крові на диких полях, проклятих Богом і людьми. Відсіля-то враз із саранчею пливе у наші землі ворог, який, у спросносці поганства живучи, ненастанно fines наші непокоїть, спокійних пориваючи cives…
У сю мить загримів із хорів голосний туш, і пан Корніцький, який бажав було оповісти про свої "пшевагі" у війні з козаками, мусів відложити се заняття до відповіднішого часу, бо на салю ввійшли пан Калиновський, пан Жолкевський і Вендендорф.
– Vivat! – гукнула шляхта.
– Чолем вашмостям, чолем! – усміхнувся гетьман і схилив чоло перед ксьондзом біскупом, який вчинив над його чолом знак хреста.
– Benedico te, patriae defensor, in nomine Patris et Filii et Spiritus sancti!
– Амінь! – докінчив стоячий рядом патер.
Пан Жолкевський плеснув у долоні.
– Грудзінський, починай! – приказав.
Немов качур, покивався пан маршалок до дверей і відчинив їх.
Довгим рядом увійшли пахолки. Передні несли дві великі мийниці: одну меншу, позолочувану, другу – величезну, срібну. Дальші несли збанки з водою та багато золотом і шовком вишиваних рушників. Золоту мийницю понесли пахолки між вельмож, срібну – межи шляхту. З поклоном поливали слуги руки панів теплою водою, держачи при тім рушники за один кінець, а другий подаючи для обтирання. У срібну мийницю плила тілько холодна вода, а рушники переходили з рук до рук.
Відтак усадовили маршалки всіх по черзі відповідно до уряду, майна та значіння. Оба сотники, капітани та французький драгун опинилися на сірому кінці стола. Тілько Вендендорф сидів між найближчими сусідами пана гетьмана, поруч пана Корніцького, при правій стороні стола. Він був, бач, полковником, старим слугою дому Жолкевських і мав чимале майно.
Ксьондз біскуп дав знак, і патер Тхожевський прочитав коротку молитву по-латинськи своїм ангельським голосом, а опісля засіли всі до столу. Рівночасно отворилася решітка креденсу, і юрба пахолків внесла безліч різних полумисків, наложених у кухні стравами.
Була се перша черга, яка мала побудити апетит шляхти. Складалася вона з різного роду м'ясива з різнобарвними підливками. У всіх стравах було чимало дорогого коріння й солі, так що на цілому столі не було ні одної сільнички. Одно м'ясиво у шафрановій підливці мало жовту краску, інші підливки закрашено вишневим соком на червоно, повидлом на чорно, але найбільше любила шляхта сіру підливку з цибулі. Всі ті різнобарвні страви були вправді зовсім прості, але зате столи аж угиналися під ними. Тут і там на столі видко було тертий хрін з оцтом, капусту зі солониною, кашу або галушки з білої муки.
На даний знак приступило дев'ять крайчих і стали краяти м'ясиво на менші кусні. Всі по черзі накладали собі до вподоби на тарілки страву і поїдали лакомо. За панами стояли їх ренкодайні та слуги і ждали на відпадки панської вечері. Підчаші ходили зі збанками й наливали пиво. Гості прийнялися за їду, і вкоротці з гір м'яса не остало нічогісінько. Чого не з'їли пани, те доїдали слуги. Поївши дещо, докладав пан із полумиска до своїх недоїдків ще декілька свіжих куснів і подавав слугам, а сі розривали їх між себе вмить, не без штовханців та сварки. Одначе се не спинювало панів нітрохи, й тарілка за тарілкою мандрувала зі стола в кути салі, звідки почувалося голосне плямкання ренкодайних, що смачно заїдали.
Коли не стало першої страви, слуги зняли перший обрус, а на столі появилася друга черга – печеня. На величезних полумисках лежали цілі чвертки волів, телят, баранів, вепрів, цілі стоси гусей, качок, курей, курят, а побіч сього всяка дичина, як олені, серни, зайці, куропатки, перепілки, жайворонки, журавлі. Найбільш пожаданим був кабан зі свербиусом та пава, подана на стіл у свойому наряді блискучого пір'я. До печені подано різну холодну ярину з оцтом та цибулею і тертий горох зі солониною. Напослід принесли слуги пироги зі сиром, паляниці з медом і маковим молоком, гречану лемішку та інші мучні й солодкі страви. Усіх тих страв було доволі, то значить так багато, що кождий міг не лише наїстися, але й наповнити живіт аж по горло.
Кождий добував власного ножа і помагав собі пальцями й зубами. Великі кусні м'яса щезали у широких челюстях панів та ще ширших – служби. Сі ренкодайні і слуги були просто ненаситні, й цілі воли щезали зі стола, мов від чарів. Але видко, що здебільшого заспокоєно голод, то тут і там почувалося відбивання й гикання переїджених, особливо межи службою. Рівночасно почалися розговори, а на хорі стали скрипаки грати якусь композицію, на яку ніхто не звертав уваги. Вслід за сим почався спів та гра на трубах, приглушувана від часу до часу ударом бубна.
Аж ось дав знак пан Жолкевський, і зі стола щезли всі склянки з пивом, а в різновидні чарки полилося перлисте токайське вино. Пан Жолкевський заждав, аж налито всім, а відтак устав.
Усі замовкли.
– Мої мостиві панове, браця, дорогі мої приятелі і добродії! Маючи ексвізитний і екстраординарний гонор бачити під своєю убогою шляхетською стріхою стільки чтигодних і заслужених синів тої ойчизни, спливає моє серце у розкоші приязної дискусії над різними, спільно нас усіх обходячими справами та facultatis експлікувати mode amico многим із нас різні рації, задля яких у інших повітах та воєводствах ллється кров синів коронних, при різних непотрібних проливаних оказіях. Думаю тут про наші сусідські контроверзи, котрих eventus буває часто страшний, а то з двох причин. Primo, нищить він обопільно фортуни адверзар; secundo, nocet rei publicae, якої сили всі на чету бути повинні. У нас не так. Довір'я, amicita і респект, яким ударовуєте, мості панове, його превелебність ксьондза біскупа і мене, негідного, поклали у нашій Львівській землі крес всяким інеквітаціям і екзекуціям, а се, що з сих річий діється, через усіх одностайно і збірно unanimitate осудженим буває. – Тут пан Жолкевський поцілував ксьондза біскупа в рам'я, а сей його в чоло.
– Між нами нема різниць стану, у нас справді "шляхтич на загороді рівний воєводі", між нами справді панує amor, як між синами unius matris. В ім'я сеї любові вітаю вас усіх і дякую за честь відвідин, але при сьому не можу не бачити того, що нас саме лучить, що конвінкує і наповняє амором corda. Се наша католицька, римська віра, се наша чтигодна мати ecclesia. Тому підношу сей перший пугар на знак fraternitatis во Христі з усіми мостивими панами всім communiter i personaliter. Vivant et crescant!
Грімко заревли труби, пан Жолкевський випив і підняв очі на небо, мов у екстазі, а рівночасно гомін труб урвався, і діточі голоси заспівали пісню: "Kto się w opiekę".
Всі стоячи вислухали пісні, лише ксьондз біскуп сапнув із невдоволення, що мусить стояти.