Я встиг зробити це на хвильку раніше якогось типа у джинсовому костюмі, що крутився поблизу і вже накидав на неї оком.
Привітався. Кілька хвилин стояли мовчки, вдивляючись у далечінь дороги. Мені було прикро усвідомлювати, що вона ось так спокійно чекає автобуса, щоб поїхати з села, навіть не попередивши мене. Що їй байдуже, як я до цього поставлюся, бо помислами своїми далеко звідси і прагне тільки одного: пошвидше вирватися з села. Колись вона прийде сюди з валізкою й поіде назавжди. А я зі своїм сумом і своєю амбіцією залишуся тут, серед степу. Я почувався ображеним і трохи навіть обдуреним у своїх сподіваннях. Поступово в мені визрівало почуття ревнощів. Я ревнував її до того типа, що крутився неподалік, до міста, навіть до цього плаття, в якому вона була ще красивішою, ніж я міг собі уявити. Я був певен, що міські залицяльники не даватимуть їй проходу. А з її лагідною натурою... Й отоді я мовив собі: "Дурень. Втратиш її. Елементарно втратиш! І потім проклинатимеш цілий світ..." Під час тієї мовчанки я, як ніколи раніше, усвідомив, що вона потрібна мені. І що ніколи не прощу собі, якщо через мою дурість все полетить шкереберть.
— їдеш до Вадима? — стиха запитав я.
Вона кивнула на знак згоди й опустила очі.
— Ти дуже красива сьогодні. Півміста закохається.
— Просто це плаття...
"Вона й справді така незлостива чи теж боїться втратити мене? — міркував я, скоса поглядаючи на дівчину. — Тебе завжди рятує тільки те, що вона має лагідну вдачу. Це таки вдача, бо будь-яка інша вже не раз влаштовувала б тобі сценки..."
— Просто це плаття... — повторив я неоковирну фразу. — Просто це клен, просто це автобус...
— Де?! — схаменулася Софія.
— Зараз буде.
Ми почекали кілька хвилин, і з-за рогу вулиці й справді вигулькнув великий червоний "Ікарус", що йшов рейсом Ізмаїл — Одеса. Але водій зупинив лише на якусь мить, щоб випустити двох пасажирів, і відразу ж зачинив двері перед самими обличчями ройлянчан, що кинулися до нього.
— Просто автобуса вже нема... — меланхолійно проказав я, проводжаючи поглядом запилену машину. — Може, лишишся?
Вона заперечливо крутнула головою і запитала:
— Це правда, що тебе перестрівали?
— Брехня.
— Я ж знаю.
— Шпигунка нещасна. Можна вчинити щось, щоб ти не довідалася?
їй завжди подобалося, коли я починав розмовляти з нею таким жартівливо-обуреним тоном. Це було щось на зразок словесної гри, до якої вона негайно приєднувалася.
Тоді, під час нашої розмови, я так і не признався, звідки довідався про її стосунки з Іоанном. Тепер вона віддячила тим, що не сказала, звідки знає про ту зустріч. Але для мене це не мало зараз ніякого значення. Я допитувався ради того, щоб якось підтримувати розмову. Але незабаром з'явився автобус, що йшов з райцентру, й аж тоді я з жахом усвідомив, що так і не вирішив, як повестися далі.
Я допоміг Софії зайти в автобус, потім відшукав її поглядом. Ми дивилися одне на одного крізь потемніле скло й обоє чогось чекали.
Я не помітив, коли водій вийшов з диспетчерської, почув тільки, як він крикнув:
— Кінчай курити — поїхали!
Я озирнувся. Водій поспішав до кабіни, на ходу запихаючи до кишені путівку, але кричав він, безсумнівно, мені. Нікого іншого біля машини не було.
— Ну, ідеш?! — запитав він вже з кабіни, мабуть, все ще вважаючи, що я один з пасажирів автобуса.
Я мовчки скочив на підніжку, і він негайно зачинив двері. Автобус рушив. Поміж головами пасажирів, яким забракло сидячих місць, відшукав обличчя Софії. Вона так само відшукала поглядом мене і щасливо посміхалася.
"Ну, от бачиш, як все чудово", — з полегшенням мовив я самому собі, нібито зважився на цей крок після тяжких вагань.
35
Оранчуки зустріли нас привітно, Вадим, здається, навіть не здивувався нашому приїздові, хоч, розпитуючи Софію про батьків, увесь час поглядав на мене. Підозрюю, що спочатку він вважав, що я міський і просто проводжав Софію до їхньої квартири. Мабуть, все так і було. Тим паче, що Софія представила мене з великим запізненням, аж тоді, як нас запросили пити каву.
Вадим схожий на свого діда. Високий, худорлявий, з широкими випуклими вилицями и густим розпатланим волоссям, він страшенно нагадував мені селянина, який щойно повернувся з поля і, стомлений, присів біля столу повечеряти. Було страшенно дивно, що потім, сидячи з ним за письмовим столом старовинної роботи, ми говорили не про землю, а про якусь особливу сироватку, цей єдиний поки що засіб ранньої діагностики маловідомої вірусної хвороби, створенню якого він присвячував своє життя. Свого часу Софія розповідала мені про його наукові пошуки, але з її слів я нічогісінько не зрозумів, окрім того, що колись сироватку виготовляли з крові пацюків, а він запропонував використовувати для цього кров коней. Правду кажучи, таке відкриття здалося мені вельми несерйозним і відразу ж розчарувало в цій людині. Тепер я навмисне звів розмову до його роботи, щоб з'ясувати, чи він і справді талановитий учений, чи просто такий собі лабораторний щур, котрий все життя щось там удосконалює, але нічого путнього з того не виходить. Як не дивно, Вадим не став уникати цієї теми.
— У практиці я вперше зустрівся з цією хворобою в районній лікарні. Привезли відразу трьох малюків. Батьки й дільничний фельдшер вважали, що то звичайнісінький грип. Цю хворобу завжди плутають з грипом і не поспішають звертатися до лікарів, гадають, що треба відлежатись. Та врятувати тоді вдалося лише одного.
Ми сиділи в кімнаті утрьох: я, Вадим і Софія. Дружина Вадима поралася на кухні. У кімнаті панував приємний морок, бо господар увімкнув лише настільну лампу. Так було навіть краще. Я почувався впевненіше, до того ж морок надавав розмові якоїсь інтимної довірливості.
— Лікар мусить бути твердим. А мене смерть тих малюків приголомшила. Є хвороби, що набули сумної слави своєю нещадністю. Як рак, наприклад. Але ця хвороба видалася мені звичайнісінькою до того ж досить рідкою, і моє безсилля проти неї примушувало мене божеволіти від люті. То були дні, які я прожив з гнітючим почуттям провини. Десь у душі навіть почали зароджуватися сумніви, чи за своє ремесло взявся.
Софія слухала його дуже неуважно, все роззиралася по кімнаті, ніби відшукувала щось приховане. Можливо, їй сподобалося умеблювання, і вона мріяла, що колись точнісінько так обставить власну кімнату.
Несподівано у дверях з'явилося дівча. Воно перегнулося через поріг і придивлялося до пізніх гостей.
— Вийди, Марійко, — коротко і вимогливо проказав Вадим. — Тобі час спати.
— Я вже вийшла, — покірно мовила вона, не зрушивши з місця.
— Потім я навчався у Ленінграді, на курсах бактеріологів. А по закінченні пішов працювати до бактеріологічної лабораторії і з першого ж дня почав розробляти новий стимулятор.
Софія взяла дівчинку на руки, але Вадим попросив пробачення і відніс малу до сусідньої кімнати. Софія глянула на мене винувато й посміхнулася. їй було жаль розлучатися з племінницею, але сказати про це Вадимові не наважилась.
— Зовсім неслухняною стала, — пояснив Вадим, повернувшись через кілька хвилин. — Ну то я вже докажу, коли почав. Словом, ніякого відкриття тут нема. Раніше сироватку виготовляли з крові пацюків. Налагодити масове виробництво при таких "донорах" було важкувато. Та і якість сироватки не повністю відповідала вимогам. Вчені давно знали, що для виготовлення цього препарату могла б підійти кров коней. Але тварини не реагували на щеплення, й у їхній крові не вироблялися потрібні речовини. Необхідний був стимулятор.
— Але ж кінь гине! — зауважила Софія.
— Якщо вчасно не розпізнати хворобу, діти теж гинуть. Це єдиний засіб ранньої діагностики, — відказав він гостро і, поглянувши на мене, продовжив. — Компоненти, що входять до стимулятора, були приблизно відомі, а от пропорції їх вмісту — ні. Рік я вивчав математичні методи аналізу. Ще рік пішов на те, щоб вивчити можливі варіанти цих пропорцій. Зрештою віднайшов найбільш оптимальний, тільки й усього. Як бачите, я розповів вам про себе все. І хоч на сьогодні наша розмова закінчується, бо вам час відпочити з дороги, залишаю за собою право поцікавитися і вашою долею.
— Умрете від нудьги. Історії зі свого життя я розповідаю в тих випадках, коли хочу насолити комусь.
— На будови, звичайно, з'їжлжаються романтики. А я завжди був сухим раціоналістом. Цікаво послухати вас.
— Я теж не романтик.
— Хто ж тоді?
— Мабуть, належу до якогось прошарку між романтиками і прагматиками.
— Кожному треба мати свою мету, — зітхнув він. Підвівся з-за столу й почав ходити по кімнаті. — Ви не маєте чіткої мети — це погано.
— Боже, невже обов'язково говорити перед сном на такі складні теми? — увійшла до кімнати Ліля, його дружина. — До того ж вони ще зовсім діти... У них обох є чудова мета: стати порядними людьми.
Вона підійшла до Софії й артистично погладила її по волоссю.
— Правда ж, Софійко?
Та мовчки кивнула.
— Минулого разу ти так швидко поїхала від нас, що я навіть не встигла як слід роздивитися тебе. Якщо казати правду, я уявляла тебе зовсім іншою.
— Якою? — насторожилася Софія.
— Ну, як і усіх... — вона хотіла сказати "сектантів", але вчасно стрималася. — Принаймні суворішою і відлюдкуватішою.
"Артистка, — з неприязню підсумував я. — Уявляю, які сцени вона влаштовує цьому мужеві науки".
Буває ж так, що неприязнь до людини зароджується з першого знайомства, навіть з першого погляду. Причому іноді начебто й немає достатніх підстав для цього. Просто зароджується якесь почуття несприйнятливості усього, що пов'язане з несимпатичною тобі людиною, і її товариство стає нестерпним. Саме так склалося у мене з Лілею.
— Гадаю, що їй варто залишитися у нас. Я підготую її до вступу в медичне училище, — мовив Вадим.
Ліля уважно подивилася на нього, і бліде повновиде обличчя її застигло. Видно було, що для неї це було несподіванкою, у Вадима ця думка визріла щойно, і дружина навіть не встигла збагнути, наскільки твердо він вирішив це. Я передчував, що вона ладна була відразу ж відмовити його від цього наміру.
— Я не залишуся, — швидко проказала Софія.
— Даремно, — докинув я тільки тому, що хотілося трохи подратувати Лілю. — На твоєму місці я б залишився.
— Навіщо поспішати з висновками, — мовила Ліля, і жоден з нас не зрозумів, кого саме це стосується.