Проте з доповіді поліційного відділення чомусь випливає, що насправді її покарано десятьма ударами батога, щоправда, не прилюдно, а "при поліції", після чого віддано громаді на поруки та "під нагляд"
Проходила у "справі Кармелюка" й блудниця-рекрутка Параска Дмитрієва, яка зізналася в "блудодєянії" з Карманюком та іншими повстанцями. Вирок щодо неї звучить так: " Витримавши її два тижні під вартою на її власному утриманні, піддати її церковному покаянню, а потім мати за нею поліцейський нагляд"
Надзвичайно м'яким і, можна сказати, гуманним був вирок, який стосувався дружин: Івана Карманюка — Марії та Остапа Карманюка — Федосії. Обох їх звинувачено у зв'язках із злочинцями і складено вирок: "Залишити під підозрою стосовно зв'язків зі злочинцями та піддати наглядові місцевої поліції".
Неважко з'ясувати, що на час появи цієї таблиці, яка з'явилася після розгляду справи "кармелюківців" на засіданні Урядового Сенату від 22 жовтня 1836 року, дружина старшого сина Устима, Івана Карманюка, вже була вдовою. У справі збереглося "Повідомлення, від 17 серпня 1834 року, Літинської міської поліції Літинському земському судові", в якому мовиться: " Содержащийся под стражею по делу ограбления подполковника Дембицкого и корчем арестант Иван Карманюк, в коем дело состоит в решении оного суда, сего месяца, 17 августа, волею божею умре…"
Причина смерті Івана Карманюка, сина від першої дружини Устима, не зазначається, проте з формулювання випливає, що це не було ні самогубством, ані вбивством; цей 27-річний чоловік помер природною смертю, очевидно, від хвороби легенів.
11
Якщо про діяльність Кармелюка в його рідних краях — на Хмельниччині, на Вінниччині, особливо в районі Літина та Летичева, нам відомо досить багато, то його сліди на південних околицях Поділля, зокрема, на Одещині, ще чекають своїх слідопитів. А саме тут розкривається нам чимало цікавих і повчальних сторінок боротьби кармелюківців, подвигу самого ватажка та зради одного з повстанців, яка, по суті, призвела до арештів цілої плеяди соратників Кармелюка.
Відомо, що повстання охоплювало північні райони сучасної Одещини, зокрема, ту її частину, що належала до Балтського повіту тодішньої Подільської губернії. Згадка про це й досі час од часу оживає в пам'яті народній, в легендах, піснях та переказах, що побутують на півночі області. Засвідчується це й архівними документами.
Найпереконливіші свідчення про перебування Кармелюка в старовинному подільському містечку Балті знаходимо, наприклад, у матеріалах допиту одного з активних учасників кармелюківського руху Петра Копчука. До речі, досі ця постать ніде, в жодних дослідженнях, серйозно не розглядалася. А тим часом вона видається досить одіозною і похмурою.
Про його минуле дізнаємося з протоколу допиту, вчиненого Копчуку після арешту в грудні 1835 року. Так ось, на допиті Копчук зізнався, що років десять чи одинадцять тому він був відданий з Кальні-Деражної у рекрути, але одразу після прийняття присяги дезертирував з Волинського піхотного полку. Впіймали його в тій-таки рідній Кальні-Деражній, покарали 500-ма шпіцрутенами і залишили на службі в Кам'янецькому внутрішньому батальоні (тобто в батальоні, солдати якого несли гарнізонну службу та охороняли в'язнів кам'янецької фортеці). Звідти він також утік, певний час діяв у загоні Кармелюка, проте після арешту його тричі прогнали скрізь армійський стрій, на тисячу шпіцрутенів, і направили на каторжну "фортечну роботу" в Бендери.
Там, а також у Києві, і теж на "фортечній роботі", він провів близько п'яти років, утік і знову приєднався до Кармелюка, в складі групи якого, серед іншого, брав участь в нападі на маєток поміщиці Магдалини Поплінської.
От тільки поміщиця добре знала Копчука, впізнала його серед інших грабіжників, і повідомила про це поліції, уточнивши, що в складі очолюваної самим Кармелюком групи діяло кілька євреїв. Як з'ясувало згодом слідство, награбовані у Поплінської майно та гроші привезені були до Кальні-Деражної і там заховані євреями, однодумцями злочинців, з яких одні звинувачуються в наданні притулку дезертирам і самому Карманюку, інші ж – у безпосередній участі в грабунках.
Як бачимо, в черговий раз приставши до загону Кармелюка, Петро Копчук незабаром виявився в колі його найближчих, найдовіреніших однодумців. Але сталося так, що на початку грудня 1835 року, в одній з хат села Кальні-Деражної, він потрапляє в засідку, що чатувала передусім на Кармелюка, і, після наполегливих допитів, видає жандармам усі місця, в яких переховувався, чи в принципі міг переховуватися, Кармелюк; до того ж, він називає десятки, а то й сотні, імен людей, причетних до повстання, або ж тих, що в скрутну годину допомагали Кармелюку, його однодумцям, чи й самому йому, Копчуку.
В "Екстракті справи Кармелюка в Летичевському повітовому суді", датованому 28 вересня 1836 року, з цього приводу прямо говориться, що "военный дезертир Копчук по долгому запирательству... чистосердечно сознался по содеянному преступлению и объявил о всех местах, где имел пристанище Карманюк". І справді, знайомлячись з матеріалами судових процесів, що тривали вже й після смерті Кармелюка, знаходимо чимало свідчень того, що підсудних виказав саме він, Петро Копчук.
Цей зрадник — маємо всі підстави називати його так, бо народ повинен знати імена не лише своїх історичних героїв, а й історичних негідників, — стає головним інформатором поліції, а його свідчення — головною підставою для арешту і суду багатьох людей. Досить сказати, що в справах Корнія Примака, Василя Ковальчука, Павла Стадничука і багатьох-багатьох інших підсудних, прямо зазначаться: "оговорен дезертиром Копчуком".
Саме з його свідчень, спочатку слідчі Подільської карної палати, а тепер уже й ми з вами, дізнаємося, що після третьої втечі з Сибіру Кармелюк знову повернувся на Поділля і з'явився в Балті, але вже під прибраним прізвищем "Головатий".
"Петро Копчук,— читаємо в "екстракті справи Кармелюка", — по поимке его в селении Кальной-Деражне... на допросе в Литинском земском суде сознал, что, посланный в недавнем времени в каторжную работу, преступник Карманюк бежал и находится в здешних сторонах, прибирает к себе людей... и уже оных имеет более десяти человек. Копчук сказанного Карманюка хорошо знает... коего Карманюка называют ныне Головатым, и оного в то время опознал; после того, на сошествие святого духа, будучи в городе Балте, опять же видел его, Карманюка, именуемого Головатым (он же Головач)...".
Про перебування Кармелюка в Балті, свідчать і матеріали Літинського нижнього земського суду. Знову ж таки, слідчі спираються тут на свідчення Копчука. З цих матеріалів випливає, що зустріч відбулася 23 жовтня 1831 року, і що Кармелюк видавав себе за Головатого. До речі, "Головатий" – було одним із псевдо Кармелюка, яким той користувався досить часто. Залишається гадати, чому: чи то хтось із рідні чи знайомих мав таке прізвище, або прізвисько; чи, може, в Кармелюка був якийсь фальшивий, або викрадений, документ на ім'я цієї людини?
Якщо ж це просто псевдонім, то, можливо, Кармелюк взяв його на честь отамана запорожців-чорноморців Антона Головатого, який став одним із засновників українського Чорноморського та Кубанського козацтв, і пам'ятник якому (до речі, з ініціативи автора цих рядків) споруджено майже в центрі Одеси.
Після згаданої зустрічі Копчука з Устимом, у судовій справі з'являється такий опис, згідно з яким агент жандармерії міг впізнати Головатого, а отже, й Кармелюка: "... Він, Копчук, з євреєм Бенєм у місті Балті, на ярмарку, на Зелені свята цього року, бачився тамо з ним, Карманюком... який був одягнутий в сюртук суконний чорний, до колін; панталони такого ж сукна, шинель того ж чорного сукна з коміром висячим, на якому є три нашиття; волосся носив він тепер довгі, по-купецьки підстрижені; бакенбарди і вуса мав великі, під шиєю голиться..."
І хоча на допитах Кармелюк заперечує, що після втечі з Сибіру він був у Балті і бачився з Копчуком та іншими своїми однодумцями (а слід відзначити, що він взагалі, як тільки міг, виправдовував і рятував своїх побратимів по боротьбі), проте Копчук уперто доводить, що в Балті вони бачилися, і то не раз. Ось ще один епізод:
"Когда был он, Копчук,— читаємо у витягу з протоколу допиту Копчука,— в городе Балте, на ярмарке, на зеленые свята сего года (1831. — Б.С.), видался тамо с ним, Карманюком, в заездном доме... от рогатки на правой руке, от ряду 10-й или 15-й дом..."
На жаль, дезертир Копчук справді в усьому зізнався "чистосердечно". Кармелюк повинен був проклинати його за це. А дослідники діянь народного ватажка, навпаки, — бути вдячними йому за надзвичайно цінні відомості. Ось такий парадокс. До речі, засвідчують документи і той факт, що десь тут, поблизу Балти, Кармелюк зустрівся з Чорноморцем — таким же, як і він сам, рекрутом, що втік із армії. Постать Чорноморця загалом давно відома і дослідникам, і авторам художніх творів.
Щоправда, з самих документів важко збагнути, що то за людина приховувалася під цим прізвищем чи прізвиськом, і яка її в подальшому спіткала доля. Одначе той факт, що подільський губернатор Бахметьєв спеціально звертався до кам'янецького повітового суду з вимогою передати йому прикмети Чорноморця, які, за його переконанням, повинен був описати сам Кармелюк, і вжити рішучих заходів до "впіймання Чорноморця", свідчать: вже тоді Чорноморець був досить відомим активістом цього бунтарського руху.
"Він, Карманюк, – повідомляв губернатор, – проходив через Балтський повіт, зустрічався з товаришем своїм, також втікачем, рекрутом, на прізвисько Чорноморець..."
Коли в поліції з'явилася ця інформація, Кармелюк уже перебував під слідством і чекав суду. Мабуть, щоб відтягти час його засідання, Устим висунув звинувачення проти економа села Французьке ( в тексті – Французівки) Балтського повіту Вишньовського, що нібито той позичив, чи відібрав у нього, п'ятдесят карбованців сріблом, а також наполягав на тому, щоб судом був досліджений факт його зустрічі з "біглим рекрутом на прізвисько Чорноморець", затримати якого поліції так і не вдалося. Принаймні жодної згадки про нього в подальших судових паперах ми не віднаходимо.
"Чорноморцями" традиційно називали себе козаки, які здійснили хоча б один вихід, "на чайках", у море.