Здавалось би, Принцеса у безпеці. Високий молодик атлетичної будови тіла, мабуть, і не знає про її існування. Але від психічно хворої людини можна всього очікувати. Звісно, я мав на увазі вбивцю, а не Принцесу.
Вже перед очима було приміщення школи, коли я зателефонував Принцесі. Вона відгукнулася відразу, після першого ж гудка. Ніби чекала саме на мій дзвінок. А може, й справді чекала? В неї був чудовий настрій. Принцеса зраділа, що я їй зателефонував. Вона сказала про це. Я зрозумів, що даремно турбувався про її безпеку. Мав обмаль часу, бо треба було рятувати дружину, але все ж розповів про втечу із психіатричного диспансеру високого молодика атлетичної будови тіла. Судячи з подальшої реакції Принцеси, вона ще не знала про це. Мабуть, Петрович, на відміну від мене, беріг її від подібних несподіванок. Уже потім, аналізуючи нашу розмову, я зрозумів, що Принцеса образилася на мене. Вона думала, що я щиро зателефонував їй, бо скучив, а з'ясувалося, що хотів лише попередити про втечу із психоневрологічного диспансеру високого молодика атлетичної будови тіла. Принцеса дуже голосно, аби міг почути той, кого це стосувалося, сказала, що зараз знаходиться у квартирі друга. Якщо я так турбуюся про її безпеку, то вона й заночує тут.
На цьому зв'язок обірвався, хоча, бачить Бог, я не натискав на жодну кнопочку в своєму мобільному телефоні. Поновлювати розмову з Принцесою я вже не міг, бо заходив до приміщення школи. На душі було порожньо. Все нормально. У неї є друг. А на що я сподівався? Що дівчинка закохана у старого письменника і буде йому вірною аж до самої його смерті й ще парканадцять років опісля? Знову, мов імператор, говорю про себе у третій особі. Молодість живе за своїми правилами. Двадцятирічні кардинально відрізняються від тих, якими для себе їх придумали старі люди. Але тут слід мати на увазі, що за молодістю – майбутнє. Тому напрошується єдиний висновок, який багатьом може видатися неприємним: молодість завжди права. Той, за ким майбутнє, правий. Це своєрідний тест на виживання. Лише майбутнє має право на існування. Можна з цим не погоджуватися з моральної чи хоча б із логічної точки зору, але це так, бо природа живе за своїми законами, а Вищі Сили постійно тицяють нас мордою об асфальт, щоби ми нарешті це зрозуміли.
Насамкінець я ще встиг подумати, що Принцесі може найбільше загрожувати небезпека з-поміж нас усіх, а високий молодик атлетичної будови тіла не поїхав до Дрогослава, а залишився в обласному центрі, аби вполювати саме її. Як мені це було не боляче, але нехай вона краще залишається на квартирі у друга, ніж має стати жертвою маніяка.
2
Я не відразу помітив, що дружина, мов танк, суне на мене. Лампочки у шкільному коридорі були вимкнені, а світло знадвору ледь пробивалося крізь вікна. Звісно, дружина була здивована, що я роблю в школі. Востаннє я був тут, коли навчалася наша донька. Мені стало легше, коли побачив, що з дружиною все добре. Тепер, коли я був поруч, високий молодик атлетичної будови тіла не наважиться їй щось зробити, а для мене вона теж виступала своєрідним оберегом.
Щоб її не тривожити, я щось вигадав на ходу, але сам відчув непереконливість своїх слів. До того ж, дружина знала мене як облупленого, аби повірити в мої вигадки. В учительській влаштувала мені справжній допит, не дивлячись на присутність інших педагогів. Довелося розколотись і тихо, щоби ніхто не чув, сказати їй про втечу із психоневрологічного диспансеру високого молодика атлетичної будови тіла. Несподівано дружина розсміялась, але відразу ж змовкла, бо всі, хто був в учительській, подивилися на неї. Я ж це зрозумів як жест, щоби не образити мене. З'ясувалося, що цю новину по телефону їй вже повідомив Нишпорка. То на телефонний дзвінок колишнього міліціонера вона відповіла, а на мій і не думала.
У дружини був ще один урок, але я дочекався її, щоби разом іти додому. Що робив? З вікна учительської виглядав, чи не з'явиться на горизонті високий молодик атлетичної будови тіла. Якщо поліція та прокуратура не можуть нас захистити, то треба ж якось самим рятуватися. До того ж, нас ніхто й не збирався рятувати. Вже би могли до цього часу принаймні зателефонувати, не кажучи про щось більш суттєве.
Коли ми йшли додому, то мені здалося, що високий молодик атлетичної будови тіла зовсім не турбував мою дружину. Вона бадьоро розповідала про свої шкільні справи, хоча раніше для мене це була таємниця за сімома замками. Я розумів природу цієї бравурності. Дружина боялася бути вбитою високим молодиком атлетичної будови тіла, а тому своєрідно сповідалася мені. Зараз для мене було головним, щоби від самої думки про це у неї не підскочив тиск. Я в тон теж щось їй відповідав, підтримуючи дух веселощів і спокою.
Але коли ми зайшли до своєї квартири, з'ясувалося, що нам це вже не потрібно – дурити самих себе. Кожен залишався зі своїми думками. У фортеці, якою видавалася наша квартира, убивця-психопат нічого нам не зробить. Мабуть, так само думала й дружина. На горизонті вимальовувалися субота і неділя – і ми клято сидітимемо вдома. Залишалося сподіватися, що за ці дні поліція та прокуратура упіймають високого молодика атлетичної будови тіла. Надія вмирає останньою – і тому дружина пішла дивитися телевізор, а я засів за свій роман про детектива Василя Васильовича.
3
Мені писалося легко, просто і майже весело, хоча я постійно думав про Принцесу, а особливо про її друга, в якого вона збиралася залишитися на ніч. Моя уява ніяк не вимальовувала цього чоловіка. Чи то я вже не кохаю Принцесу, бо ревнощів нема аніскільки, чи щосекундна загроза вбивства мене й дружини висіла Дамоклівим мечем наді мною, – але здавалося, що знаходжуся не просто в стані невизначеності, а мало не космічної невагомості, коли відчуваєш особливо виразно, що насправді життя є швидкоплинним. Тоді спочатку намагаєшся закінчити всі свої земні справи, а потім приходиш до висновку, що це марнота марнот, адже все одно всього не переробиш. Ось так і я залишок п'ятниці й суботу затято писав роман про детектива Василя Васильовича, а в неділю мій запал здувся, мов напомпована газом повітряна кулька, та ще й на тлі того, що поліція та прокуратура не знайшли високого молодика атлетичної будови тіла.
"Василь Васильович відчував, що заходить у глухий кут. Більше того, сам себе нещадно заганяє туди. Ті, хто від самого початку вимальовувались як потенційні убивці, тепер усе далі й далі відходили в тінь, не хотіли брати на себе цю почесну місію, а детектив боявся зізнатися сам собі, що не там шукає, не там копає, не тих підозрює. Це відчуття вже назрівало десь глибоко всередині нього, але потрібен був суттєвий поштовх, щоби воно переросло в дію.
За своїм складом характеру Василь Васильович був консерватором, хоча якби почув про себе таке, то не відразу би зрозумів, що це слово означає. Він любив скрупульозно докопуватися до істини, розкладати все по поличках, хоча в його уяві картина, можливо, вже й вимальовувалась. Факти мали підтверджувати висновки, а не навпаки, як здебільшого робили його колишні колеги, підганяючи, а то й штучно створюючи ці самі факти під заздалегідь зроблені в угоду комусь висновки. Мабуть, за часом цей шлях був довшим, але завжди приводив до бажаного результату. Цього й не любило колишнє начальство Василя Васильовича, коли він ще працював у міліції. Його постійно підганяли, бо потрібне було виконання плану в розкритті злочинів, а капітан, здавалося, ніяк не міг цього зрозуміти".
Я впіймав себе на думці, що в цьому романі мій детектив Василь Васильович усе більше стає схожим на Нишпорку. Раніше він таким не був, бо я й Нишпорки добре не знав. З ким поведешся – від того наберешся. Зараз я вже не був упевнений, чи хочу, щоби Василь Васильович залишився таким, яким був, чи все-таки нехай всотує в себе все найкраще від Нишпорки. В другому випадку мені би довелося визнати, що я не так скептично ставлюся до нього, як це було на початках після нашого знайомства.
"Одне, в чому твердо був переконаний Василь Васильович, – так це в тому, що вбивця працював на цій же фірмі. Так підказувала інтуїція, яка його ще ніколи не підводила. Про неї ходили легенди – і не лише в карному розшуку. Здається, всі вже переконані, хто злочинець, а інтуїція Василя Васильовича сигналізує про інше. Врешті-решт з'ясовується, що колективний розум оперативників – ніщо порівняно з інтуїцією Василя Васильовича. Але люди – розумні істоти. Свої кпини щодо колеги вони швидко забувають, а Василь Васильович – добряк, тому й не нагадує нікому про моральні незручності, які нещодавно пережив.
Глухого кута можна було ще уникнути – і Василь Васильович скористався цією нагодою. Тепер він не вбачав нічого катастрофічного в тому, що витратив стільки дорогоцінного часу на хибний шлях. Що ж, треба вчитися на помилках, але бажано не на своїх. Василь Васильович розумів, що на хибний шлях його наполегливо підштовхували, а він, як романтичний юнак, піддався спокусі швидко розплутати цей клубок. Якщо вдасться вирахувати того, хто вперто прокладав йому пряму лінію до глухого кута, то це й може бути вбивця. Ні, не так. Цей чоловік приведе його до вбивці, який затаївся і звик усе робити чужими руками. Окрім, мабуть, самого вбивства, яке змушений був здійснити, бо просто не було виходу".
4
Я подумав, що друг Принцеси має бороду. Це дуже не подобається доньці Петровича. Вона сварила батька, аж поки той не поголився. Проте друг Принцеси не такий, аби потакати її примхам. Борода для нього щось більше, ніж просто рослинність на обличчі. Він стійкий. Кавалерійською атакою його не візьмеш. Потрібні хитрощі, які в Принцеси б'ють аж через край. Але в даному випадку і цього мало. Я думаю, що Принцеса може добитися свого лише ніжністю. Мої фантазії летять не знати куди, випереджуючи будь-яку тверезу думку, – і я змушую себе зупинитись.
Ще недавно думав, що не ревную Принцесу, а тепер стає боляче, коли уявляю, як Принцеса роздягається, щоби зайнятися сексом зі своїм другом, кінцевим результатом чого має стати те, що він зголить бороду. На зло Принцесі, її другові і всьому світу я теж хочу мати бороду, і ніхто не зуміє змусити мене зголити її.