"Вона приїхала на машині швидкої допомоги, як героїня, оточена шанувальниками і друзями, — розповідає він. – Фріда сиділа в залі умиротворена і щаслива, задоволена тим, що стільки людей і з таким ентузіазмом прийшли її вшанувати. Вона майже нічого не сказала, але, думаю, зрозуміла, що це було її прощання з життям".
І він мав рацію: за кілька місяців після свята у Фріди знову почалася гангрена, і лікарі Веласко і Фаріль сказали їй, що потрібно ампутувати праву ногу. Вона зустріла це повідомлення з постійною мужністю і вилила своє горе в щоденнику, намалювавши розрізану на шматки праву ногу і написавши:
"Справді, навіщо мені ноги,
якщо в мене є крила, щоб літати?"
"Після операції вона пише подрузі: "Мені ампутували ногу, таких страждань я не зазнавала ніколи в житті. У мене ніяк не проходить нервовий шок, в організмі все порушилося, навіть кровообіг. З часу операції минуло шість місяців, і от, як бачиш, я ще тут, кохаю Дієґо більше, ніж будь-коли, і сподіваюся ще бути йому корисною і займатися живописом на всю силу, тільки б з Дієґо нічого не трапилося, тому що, якби Дієґо вмер, я обов'язково пішла б за ним. Нас поховають разом. Нехай ніхто не розраховує, що я буду жити після смерті Дієґо. Жити без Дієґо я не зможу. Він мій син, він моя мати, мій батько, мій чоловік. Він моє все".
"На останній сторінці щоденника, поруч із малюнком, що зображує чорного янгола смерті, Фріда пише найстрашніші і найсуворіші у своєму житті слова, у яких цілком проявився її непохитний характер:
"Сподіваюсь, що кончина буде щасливою – і сподіваюсь ніколи не повертатися".
Фріда вмерла 13 липня, рівно за тиждень після свого сорокасемиліття.
Наступного дня під заливним дощем Дієґо провів Фріду у відкритій труні, одягненій в біле індіанське вбрання, у Палац образотворчих мистецтв: він побажав, щоб саме там їй віддали останню шану. Потім труну накрили полотнищем червоного прапора із зіркою, серпом і молотом і відвезли до крематорію громадського цвинтаря Долорес".
Дієґо намагається кріпитись, але з того нічого не виходить. "Незважаючи на горе, — усі, хто його бачив, кажуть, що з кончиною Фріди почалася його старість, — Дієґо недовго залишається на самоті. 29 червня 1955 року, менше ніж через рік після закінчення жалоби, він одружується з Еммою Уртадо – жінкою, що довгі роки була його помічницею і комерційним агентом".
У Дієґо рак. Він хоче повернутися до Комуністичної партії, але СРСР після Сталіна вже не той. На лікування він їде до Москви, але це нічого не дає. 13 грудня 1956 року Мексика урочисто святкує його 75-ліття.
25 червня 1957 року він звертається до художників і діячів культури із закликом зберегти мир, зупинити ядерні випробування і гонку озброєнь. Багато хто почув у цьому голос Фріди:
"Хоч який би був незначний мій голос, я хочу голосно звернутися до всіх, хто дорожить любов'ю і взаєморозумінням між людьми, хто творить красу, цей необхідний елемент гідного життя. Я кричу, вимагаю, я хочу, щоб усі люди разом зі мною кричали, вимагали і нарешті домоглися негайної заборони ядерних випробувань, принаймні на три найближчі роки.
Так ми дамо людям час схаменутися і, у згоді з усім світом, прийняти закон про цілковиту заборону виробництва і застосування термоядерних пристроїв, здатних привести людство до загибелі".
"Через три роки і чотири місяці після смерті Фріди, 24 листопада 1957 року – у той час, як рідне місто Ґуанахуато готується відзначити його день народження, — Дієґо помирає від інсульту у своїй майстерні в Сан-Анхелі. Він хотів, щоб його піддали кремації, а прах змішали з прахом дружини, яку він кохав над усе на світі. Але наступного дня його тіло буде врочисто поховане в Ротонді Славних Імен, на громадському цвинтарі Долорес".
Так на землі закінчилась історія кохання Дієґо Рівери та Фріди Кало.
3 жовтня 2014 року
ВХОПИТИ ЖИТТЯ ЗА КОМІР!
Леся Олендій. Mia Italia
Кожна книга має свій ключ. Треба лише знайти його.
Ключ до цієї книги – у невеличкому розділі "Жити кожним днем":
"Лютий і 1 березня 2012-го забираються у комірки пам'яті двома чорними стрічками. Мозок вибухає нагадуванням: життя – це мить, життя – це сьогодні, використовуй сьогоднішній час сповна, бо завтра невідомо що на тебе чекає… Можливо, й небуття.
У лютому завтра, ознаменованого черговою церемонією вручення Греммі, не настало для Вітні Хьюстон. Перший день весни – день пробудження природи від зимової сплячки розірвала звістка про смерть відомого італійського співака Лучо Далла (Lucio Dalla). Відомі відходять так, як жили, — гучно і помітно, невідомі – тихо і скромно.
Хапати життя за комір, дихати на повні груди, діяти, просуватися вперед, апетитом голодного наповнюватися знаннями, ділитися добром, допомагати потребуючим – важко хворим дітям чи голодним старцям, творити, цінувати й берегти кожну хвилину перебування й спілкування з тими, кого любимо, намагатися втілити у життя кожну світлу мрію, відліпити свій зад від крісла, тіло від дивана й подорожувати, подорожувати, подорожувати. Байдуже куди. Хоч би до найближчої гірської вершини, замку чи монастиря. А як стане грошей, то й далі – до Адріатики, Альп, на Кіпр … аби наповнитися новими враженнями, спостереженнями. Очиститися від зашкарублості думок, затухлих стереотипів, повсякчас відроджуватися. Мандрівки – книга, що збагачує новими знаннями".
На перший погляд здається, що книга Лесі Олендій "Mia Italia" – розповідь авторки про життя в цій країні після одруження, про звикання до нових умов і тому подібне. Звичайно, і про це теж. Як і про смаколики, які готує італійцям авторка, про те, як сама звикає до італійської кухні. І про велич архітектури й інших пам'ятних місць Італії та інших навколишніх країн, де їй вдалося побувати. І про часті поїздки в Україну, бо звикнути до чужого все-таки важко, але звикаєш. І про…
Так, книга про це. Але насамперед це книга для тих, хто розуміє, що жити в Україні – це знищувати своє життя. Важко звинувачувати таких людей у непатріотизмі, бо вони люблять Україну. Але життя – одне, воно втікає, і змін на краще в рідній країні не видно.
Леся Олендій каже: "Історія мого знайомства й одруження з Марчелло могла б стати окремим захопливим сюжетом цього видання. Але я залишаю за собою право не виносити її на публіку – як неторкану сторінку приватної книги життя". І все-таки годі авторці все замовчати, бо закохані серця не просто зупинити. Щось та й проривається на сторінки книги.
Журналістка за фахом, вона працювала у "Тижні", "Молодій Галичині", "Львівській газеті". Журналістський стиль, репортерське загартування даються взнаки – і вони виправдані в цій книзі. Але творчий зріст потребує іншого – художнього осмислення пережитого, адже фактичним матеріалом вона володіє. Відповідно й іншою має бути мова, хоча журналістові важко позбутися репортерсько-телеграфного минулого. Так і бачу, як виходить захоплюючий роман Лесі Олендій, де буде все, і насамперед Кохання з великої літери. Щиро їй цього бажаю.
Головне для кожного з нас – вхопити життя за комір.
4 жовтня 2014 року
КОЛИ ПОЕТИ ВОЛОДІЮТЬ НЕОЦІНЕННИМ ДАРОМ КОХАННЯ
Микола Мартинюк. Світ за Брайлем
Микола Мартинюк відомий як директор видавництва "Твердиня", науковець і викладач. Я відкрив його для себе як поета.
Назву збірці поезій "Світ за Брайлем" дав ось цей вірш:
Твій предок йшов у бій
із піднятим забралом.
Ти ж народивсь сліпий:
читаєш світ за Брайлем.
Його сповідник – Бог.
і хвища бойовища…
А ти на глум епох
звитяжний дух понищив.
Йому боялась смерть
заглянути у вічі…
А ти змалів ущерть.
Твій смертний вирок – відчай.
З щитом чи на щиті
він повертавсь додому…
А ти всього в житті
здобув хіба оскому.
Твій предок во крові
вчив вітра колискову.
А кінь, як тінь, в траві
губив тобі підкову.
Баский – немов вогонь.
І норовливий – диво…
Він вірував, либонь,
в твою зорю щасливу.
Всотай єдино суть,
що наведе до тями:
нам ще дано не буть
скопцями і сліпцями.
Піднявшись із колін,
з нас кожен має стати
на поклик поколінь,
щоб ствердить маєстати.
Прозріємо й збагнем.
Своїм умом. Не збраклим.
Цей світ – мечем, вогнем!..
Та тільки – не за Брайлем.
Миколі Мартинюку вдається упродовж збірки в основному дотримуватися винайденої ним поетичної формули, суть якої полягає в тому, що людина повинна жити в боротьбі за своє щастя і свободу, а не бути сліпцем, який підкоряється волі чужого. Так що назва уповні виправдовує сутність сказаного у збірці. І тут, мабуть, не останню роль відіграли редакторський і викладацький хисти автора, бо "як пароплав назвеш – так він вам і попливе".
У передмові до збірки "Світ за Брайлем" Петро Коробчук справедливо говорить про вплив Володимира Самійленка на поетичну творчість автора (мабуть, далася взнаки монографія Миколи Мартинюка "Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка") і лише пунктиром – про вплив Івана Франка. Як на мене, вплив Каменяра значно більший. Якщо прочитати Франкових "Ботокудів", то зрозумієш сутність багатьох віршів Миколи Мартинюка. Це, звісно, не применшує його самодостатність як поета, бо було би неправильно вважати, що він сліпо (світ за Брайлем!) копіює попередників. Поет радше використовує форму, але вкладає якісно новий зміст, та ще й зважаючи на сучасність моменту. Подібні вірші є не лише публіцистичними за формою, а доходять наживо до читача, загострюють розум, змушують пришвидшено битися серця.
Збірка Миколи Мартинюка "Світ за Брайлем" складається з декількох частин: "Про що мовчать прадавні фоліанти", "Автографи", "Сага про свічі", "Самба неприборканих стихій". Всередині кожної частини є окремі вірші з циклів. Буває так, що поет в одну збірку просто скидає написане за певний період або окремі цикли чи розрізнені вірші – і в цьому нема нічого поганого. Але збірка Миколи Мартинюка має внутрішню цілісність і підпорядковується загальному гаслу, винесеному в назву – "Світ за Брайлем". І не має значення, про що пише поет – сьогодення чи минувшину. Навіть у Коханні він, здається, виступає таким максималістом: або все, або нічого.
Поет як творець піддає сумніву очевидне, і те, що для багатьох аксіома, для нього виступає теоремою, яку ще треба довести:
про що мовчать прадавні фоліанти?
коли мине доба плебеїв і рабів?
хто наші предки – анти чи мутанти? —
ще нам належить з'ясувати далебі
Він розуміє, що з появою Інтернету людство зайшло у тупик:
Ми – не ми, і цей світ вже не той і не так:
Провалився кудись в соціальні мережі…
Вичах час.