Колись! Мабуть, і Мацьків це зрозумів, бо наостанок, протверезівши від мого мовчання, сказав:
— Ну, добре, будь здоров.
Газета була зверстана. Я записав дані на дискетку і зателефонував директору друкарні:
— Володимире Мар'яновичу, газета готова, коли можна занести?
Мій дзвінок сприйняли як з потойбічного світу, сказали, що мають багато замовлень, тому не зможуть друкувати мою газету.
Зрештою, все було логічно...
32
Поховавши батька, Юлька Василів, здавалося, затаїла образу на весь білий світ, ніби все живе навколо неї було винне у смерті людини, котра дала їй життя. Якийсь дивний вогник нахабства поселився в її очах, надаючи ще більшої убивчої сили красі Юльки.
Коли вона йшла Дрогославом, мабуть, не було юнака чи чоловіка, який би не оцінив самобутності цієї самки, готової кожної миті до продовження роду людського. Диваки навіть не здогадувались як глибоко зневажає їх Юлька і на яку вершину недоступності піднеслася.
Вир революційних подій цілком заволодів серцем і душею малої Василівки. Вона з головою пірнула в помаранчевий страх, який охопив людність, без надії вирватися з цього пекла чи бодай ковтнути свіжого повітря об'єктивної реальності, про що торочив молодий викладач філософії, який кинув на неї оком.
Тепер у Юльки не було навіть хвильки вільного часу. Здавалося, жодна більш-менша значима акція у Дрогославі не обходилася без її участі. Навколо неї кучкувалася найбільш активна дрогославська молодь, а Василівка була її двигуном. Вийшов би з ладу цей двигун — і загальмувався би помаранчевий поступ у Дрогославі, а з ним і по всій Україні.
Їй уже було затісно в провінційному містечку, і коли стали записувати людей для поїздки у Київ, Юлька зголосилась однією з перших.
У штабі Ющенка, що містився у філармонії, двох думок бути не могло: на чолі чергової партії п'янкого від революції студенства, що рвалося на головний Майдан України, мала стояти лише Юля Василів. Легенда про її героїчний вчинок, коли на очах всіх у штабі Януковича вона пошматувала плакат з фотографією нинішнього найбільшого ворога мало не кожного дрогославця, вже облетів містечко, обріс неіснуючими подробицями, а сама Юлька видавалася Жанною д'Арк, ось тільки спалення її на вогні відкладалося, а то й узагалі було неможливим.
Інструктаж особисто з нею проводив той самий молодий філософ. Він готовий був покинути Дрогослав, вагітну дружину, кафедру, віддати рештки свого жалюгідного існування на цьому світі, аби лише бути поруч з малою фурією, яка відвертим принизливим поглядом змушувала його затинатися, вдесяте повторювати одне й те ж саме.
Скажи йому Юлька, щоб він зараз роздягнувся догола і так сидів перед нею на очах у всіх штабістів, він би, не задумуючись, виконав цю її захцянку і аж захлинався би від щастя.
Ще вчора він би відверто дивився Юльці в очі, не приховуючи своєї сексуальної жадоби. Якби була сесія, він би добряче позбиткувався над бідною гарненькою студенткою, аби вона не відразу здала залік чи екзамен, бо хотів би просто її бачити ще і ще, навіть без надії, що вдасться задовільнити свою хіть.
Тепер усе було по-іншому. Як школяр, що не вивчив урок, він не смів навіть глянути на неї. Здавалося, це вона екзаменує його, і нема на те ради.
Бідного філософа врятував Ющенко. У штабі був телевізор, і "5 канал" демонстрував черговий його виступ. Всі, затамувавши подих, слухали слова свого духовного батька. Якби за мить у них запитали, про що ж він говорив, вони б, мабуть, не змогли дати відповіді. Це була віра, коли слова є зайвими, а все сприймається на зовсім іншому рівні людської свідомості.
Юлька грудьми впиралась у спину молодого викладача, не надаючи цьому жодного значення, а він відчував, як підіймається його прутень, готовий вискочити зі штанів, і жодна сила волі не допомогла би. Спереду звільнилося місце, бо хтось вискочив у коридор, розмовляючи по мобільному телефону, і філософ рвонув туди, аби приховати свою ганьбу. Василівка навіть не помітила цього.
Їхати мали через три години, і в неї ще був час, аби зібратися, зателефонувати матері. Та спробувала було сказати, аби Юлька не їхала, але перестала її вмовляти, зрозумівши марність своєї затії. Лише попросила, аби Юлька частіше телефонувала їй і берегла себе. Це було щось нове у їхніх відносинах, і донька все відчула. Їй хотілося сказати щось ніжне, лагідне, але гроші на рахунку закінчились — і фразу обірвало на півслові.
Василівка на мить подумала, що мама образиться, не зрозумівши, витлумачить це як неповагу до себе, але тут же пролунав зворотній дзвінок від неї, і Юлька, поспішаючи, заторохтіла, що в неї закінчилися гроші і що взагалі… Вона ладна була освідчитися у великій любові до рідної матері, але та сама вже кудись поспішала, і Юлька інтуїтивно відчула це, і слова стали пробуксовувати.
Прибув п'яний голова обласної ради, уродженець Дрогослава, який з ними також їхав до Києва і фактично ставав формальним лідером групи. Його слова були зайвими, ніким не сприймалися. Мабуть, він сам це зрозумів, бо доволі швидко перестав говорити. А, можливо, подіяв алкоголь.
Остання значима подія, яка того дня відбулася з Юлькою, — це згадка про Орлова. Любові чи ненависті вже не було. Начальник штабу Януковича виплив як міраж, марево нездійсненних мрій і бажань — та й розтанув десь у далині...
33
Третю добу Іван Савка, редактор газети "Мій Дрогослав", був хворий. Він добряче напився на дні народження у свого колеги, дрогославського адвоката Олексія Романіва, шлунок ніяк не міг заспокоїтись, і це дуже дратувало Савку.
Його кликали до Києва, а він відбріхувався, що, мовляв, не може поїхати, бо мусить робити газету і ніхто за нього цього не зробить. Доля правди, звісно, в цьому була, але навіть самому собі Іван боявся признатися, що боїться. Він боявся, що на нього впаде цегла, наїде машина, просто він помре уві сні. Їхати до Києва — це в десятки разів збільшувати небезпеку для власного життя.
Революційних подій Савка явно не переносив. Він любив творити газету вночі, коли над душею ніхто не стояв, коли думкам було вільно в його голові й коли, власне, хотілося жити.
Тепер же доводилося бігати від мітинга до мітинга, від акції до акції, аби потім подати все до газети. За день він витрачав всю життєву енергію, тому вночі було не до творчості, бо хотілося просто спати, а часом так виснажувався, що й заснути не міг, проте й творчість не давала про себе знати, ніби покинула його й полетіла до Києва, недвозначно натякаючи, де мав бути Савка.
А ще цей клятий шлунок! Скільки давав собі слово — не пити забагато або взагалі відмовитися від алкоголю. Де там! Сили волі вистачало до першої-ліпшої компанії чи до колеги, якого випадково зустрів у Дрогославі. І знав же себе, розумів, що п'ятдесятьма чи ста грамами не обійдеться, але вже не міг стриматися. Зачепившись, котився у прірву, як сніговий клубок, — а потім шлунок упродовж декількох днів нагадував про себе.
Відтак наступали дні блаженства, коли нічого не боліло, Іван насолоджувався життям, котре влаштовувало йому черговий капкан. Здавалося, все було випадково, коли траплялася нагода вкотре напитися, хоча, якби Савка задумався, то, мабуть, зрозумів би, що то з неба йому посилають випробування, аби він зупинився, філософським оком кинув на шмат прожитого життя і збагнув, що він має ще зробити, аби гідно завершити своє земне існування.
Проте шлунок був далекий від філософії. Йому не допомагали ні пігулки, ні мінеральна вода, а тому Іван Савка просто існував, не усвідомлюючи свого призначення на цьому грішному світі.
Він сидів у себе в редакції (Савка орендував кімнату в проектному інституті), підперши голову руками. Жодна геніальна чи бодай талановита думка не йшла йому до голови, бо вся життєва енергія витрачалась не на мозок, а на шлунок.
Іван з жахом подумав, що міг би опинитися на місці Андрія Чернюка чи, в кращому випадку, Миколи Мацьківа. Редактора "Дрогославщини" нині на віче перед ратушею звинуватили у продажності Януковичу й паплюженні Ющенка, а редактора "Дрогославської зорі" — у тому, що друкував агітаційні матеріали біло-голубих. А його, редактора газети "Мій Дрогослав", похвалили, бо виступав проти Януковича. Інших дрогославських газет узагалі не згадували. Виходило, що лише він, Іван Савка, був білим і пухнастим на тлі своїх невдатних колег.
Насправді все дійсно могло бути по-іншому. Напередодні другого туру голосування він, будучи напідпитку, завалився до студентського профілакторію, де містився штаб Януковича, і здуру хотів взяти інтерв'ю у Михайла Орлова.
Втім, нічого просто так Іван не робив. Ідеологія ідеологією, але йому хотілося вициганити грошей у прихильників Януковича, бо прихильники Ющенка вже віддали йому все, що могли.
На щастя для Савки, Михайла Орлова у штабі на той час не було. Андрій Чернюк, як його заступник, пригостив Івана коньяком, канапками з ковбасою. Коли Савка сказав, що хоче взяти інтерв'ю в Орлова, але за це треба заплатити гривень п'ятсот-шістсот, Чернюк іронічно посміхнувся і напівжартома-напівсерйозно відрадив Івана від цього необачного кроку. Він так і сказав: "П'ятсот гривень тебе не врятують, а обличчя збережеш". Ніби у воду дивився!
А якби він надрукував інтерв'ю з Орловим? Ганьби було би!
Філософські роздуми безцеремонно перервав шлунок. Він вкотре нагадав про себе. Савка ледве встиг добігти до туалету. Робити газету в таких умовах було неможливо.
34
Марта Гриневич усвідомлювала, що закохується у Максима Нагачівського. Власне, це був процес, як і вагітність. І як вагітність доволі часто переривають найбрутальнішим способом, вбиваючи ненароджене, але вже живе, так і Марта хотіла зупинитись у своїх стосунках з Максимом, бо завжди існує спокуса задовольнитися тим, що маєш, ніж плекати надії на світле майбутнє.
Вона завантажувала себе роботою по самі вінця, до вечора зникаючи у бібліотеці, а потім вилизуючи все до блиску в кімнаті гуртожитку, але думки про Максима настирливо лізли в її голову, заповнювали кожну клітинку її грішного тіла і вже безповоротно завойовували душу.
Коли трапилась Помаранчева революція, то здавалось, що відбувалась вона десь в іншому вимірі, часі й просторі, а Мартове кохання жило саме по собі.