Та найбільше — несправедливість! — дісталося Зайцеві: мавпа переважно цілилася в нього, і бідному геологові доводилося короткими перебіжками шарахатися з боку в бік. Все ж один горіх влучив — на щастя, лише збив сомбреро, не зачепивши голови.
Мавпячий обстріл закінчився — Чао злізла з дерева.
Із в'язками горіхів — славні трофеї! — поверталися ми в табір.
СМЕРТЬ У ДЖУНГЛЯХ
Чанг лежав горілиць на цупкому простирадлі з лапатої папороті. Очі його були розплющені, і погляд витав десь далеко, за межами цієї зеленоверхої бані, цих парких і задушливих джунглів… Він бачив море, ласкаве, погідне море рідного краю. Воно голубіло на всю широчінь простору — мінливе, лагідне, мов лускою, всіяне переливчастими цятками сонця.
Вдалині, там, де вода стикалася з небом, — ніби рій підхоплених бурею метеликів, — над човнами мерехтіли вітрила.
Більшість Чангових односелів, навіть діти, вранці виходили в море, як землероби виходять на ниву. Бо воно годувало. Іноді приносило біду.
Бувало, то один, то другий рибалка, ставши жертвою урагану, не вертався у виселок до своєї оселі — хвилі поглинали навічно.
Забрало море й Чангового батька. То була, як гадав хлопець, доля. А на долю він не смів нарікати: що сталося, те повинно статися — удари треба сприймати як належне й зносити терпеливо.
Так і ріс Чанг сиротою, замінивши в сім'ї батька. Напівголодне, нужденне життя!.. А потім його земляки піднялися на гнобителів — французьких колонізаторів. Ішла війна, точилися бої. Хоч, правда, не вся в'єтнамська земля виборола волю — на півдні владу захопили місцеві гнобителі.
Так само, як раніше маріонетковий французький імператор Бао Дай грабував багатостраждальний народ, ставленик Сполучених Штатів Америки, сайгонський коротун-базіка Нго Дінь Д'єм довершував справу.
І люди знову взялися до зброї.
Чанг, колись сумирний хлопець, разом із односелами пішов у партизани, став месником.
Страшно навіть згадати, що він бачив у селах, де побували джі-айз.[28] Американські окупанти не щадили нікого — спалювали й розстрілювали дітей, жінок, старих. Вогнем і мечем пройшли вони по в'єтнамській землі. Люди відчули на собі їхню "ласку". Став жертвою американських варварів і Чанг, коли попав на скелю Голова Дракона.
І ось настав його смертний час… Морок затуманює зір, свинцевою втомою наливається тіло. Він ніби провалюється в безодню.
Не пам'ятає, скільки тривало те забуття. Коли розплющив очі, побачив над собою чиєсь заплакане обличчя. Хао, кохана дружина? Ні, не вона, хоч дуже на неї схожа — така ж смаглява, довгокоса красуня.
А, так, здогадався. То — Лота, дівчина, знайома йому ще з клятої скелі. Поряд руський веселун, матрос Васько да Гама, як звуть його товариші; Альфред — винахідливий хлопець, і їхній розсудливий, що ніколи не підвищує голосу, не гримає, начальник — командир. Усі вони зараз турботливо схиляються над ним.
— О-ох… — стогне Чанг і тоне в липкому, гарячому мороці.
Груди розпирає задуха. А все ж, пересилюючи знемогу, Чанг розтуляє уста — шепоче, а може, тільки думає запитати:
— Тай сао нгой та лай ак ню те?[29]
Йому ніхто не відповідає, і він кричить, кілька разів повторюючи ту саму фразу:
— Тай сао… тай сао… тай…
Ніхто не дає відповіді, лише в мозку, як молотком — тук! тук! тук! — слова містера Бетлера, що так запам'яталися Чангу: "Ми, американці,— ха-ха-ха! — будемо владарювати в Індокитаї, хоч і не вдалося скорити твого задрипаного В'єтнаму. В ньому загинуло п'ятдесят вісім тисяч наших вояків. Не біда — ха-ха-ха! — сатанинськи зареготав він, — якщо експеримент із приживленням зябер не вийде і ти, Чангу, та твої дружки станете мертвяками".
…З білого моря підіймається й клубочиться біла піна. Спочатку хвиля, потім друга — безліч хвиль біжать, лоскітливо торкаючись ніг.
То не вітрило, то мот кан хоа тран — дельфін Бамбі, чи, може, біла пелюстка лотоса, кружляючи, висне над спіненим морем.
— Хао-о-о-о!.. — кличе дружину. — Хао-о-о-о!..
І, розплющивши очі (яскраве світло засліплює на мить) та вигукнувши: "Він б'єт как бан!"[30] — замовкає.
Покалічений експериментаторами, перетворений на людинорибу, хоч і з однією легенею, він не міг довго обходитися без водного середовища, отже, був приречений. І все ж кожен із нас неабияк переживав — було так боляче. Допікали докори сумління, що, може, не треба було брати його з собою. Втім, він би і в океані загинув…
Неподалік від баобаба під кущистим деревцем викопали могилу. Тіло в'єтнамця — худий, мініатюрний, він висох, став схожим на мумію — обв'язали листям, по ліані спустили вниз.
— Ти мужньо жив, дорогий Чангу, — затремтів від хвилювання голос у Кіма Михайловича. — Кров проливав, щоб твоя земля стала щасливою і незалежною. І не твоя вина, що попав до звірів у подобі людини. Навіть із того лігва — скелі Голова Дракона — ти знайшов вихід і допоміг іншим вирватися. Про тебе ми, вірний друже, ніколи не забудемо.
— Спи спокійно, дорогий товаришу — дон ті тхан мен, — скинувши сомбреро, тихо мовив Альфред.
Лота поклала на груди Чангу дві червоногарячі, як кров, орхідеї, а я, змахнувши сльозу, пообіцяв:
— Ми виберемося, Чангу, з цієї зеленої пастки, і я неодмінно ще раз побуваю у В'єтнамі, знайду твоє далеке приморське село й розповім землякам про тебе. Прощавай, друже!
І ми опустили тіло небіжчика в могилу. На дереві, що росло в узголів'ї, Альфред, зчухравши фінкою кору, вирізав кілька скупих слів: "Чанг — в'єтнамець — жертва американських агресорів".
Сонце стояло в зеніті, і ліс, налитий спекою й задухою, ніби завмер — безгоміння. Постоявши в мовчанні над могилою, ми залишили це місце.
НЕТРЯМИ — НА ПІВНІЧ
Учора ми з Альфредом ходили на розвідку за крутогір'я з пальмовою долиною. Кім Михайлович наказував:
— На пройденій стежці, хлопці, як і раніше, лишайте позначки — надломлюйте деревця, робіть інші мітки.
Насичене випарами, вологе тропічне повітря сприяє буянню рослин.
Надмірно бурхливо зростають вони, прискорено й зухвало пнуться вгору, витісняючи з лісу струхлявілі, що не поступаються місцем, пеньки. Там, де ще вчора із землі витикався несмілий пуп'янок, сьогодні вже пробиває дорогу до сонця гінкий пагінець: за єдину ніч підріс, хвацько зіпнувшись на ноги. Усі наші позначки й намагання зафіксувати стежку-слід виявлялися марними — їх заступала нова, буйнозелена порість.
Ми жили на пагорбі багато днів. Уранці, як тільки озивалися мавпи й дрозди, ці невтомні тропічні базіки, ми прокидались, і вже більше ніхто не спав.
Ранок наставав швидко, так само, як і тропічна ніч, — без мінливого переходу від темряви до світла. Забагряніло на сході, ліс ніби потонув у каламутній воді,— і ось яскравіє день.
Діждавшись, поки розвидниться й на тлі соковитої зелені чіткіше вималюється сіро-брунатне ниття ліан, ми починали фіззарядку.
Мені найбільше подобалось підтягуватися й лазити по ліанах і гілках. Чао від мене не відставала. Бувало, я ще тільки заношу руку, щоб підтягнутися, як довгохвоста витівниця — скік, скік! — і вже вгорі.
Одного разу я виліз так високо — аж у верховіття дерев-велетнів, — що побачив океан і розпливчату, ледь помітну пляму Драконової Голови. Стоїть, значить, чортова головешка, не поглинула її безодня!
Заєць хотів піднятися теж, щоб хоч краєм ока, як він казав, глянути на білий світ. Але не вистачило сил, і він, не досягнувши вершини, повернувся назад.
— Пальма першості по скоренню висоти в да Гами й Чао! — урочисто оголосив Кім Михайлович. — Вони наші верхолази.
— Чемпіонів нагороджують, а я нагороди не маю.
— Не спіши, Васько, — відказав командир. — Нагорода тебе не мине. Та й не дбай про неї — будь таким же безкорисливим, як ти є.
А все ж Альфред не пропустив повз вуха моїх слів. На другий день, коли я, завертаючи вранішній моціон, з мавпою злазив із ліани, Заєць дзвінкоголосо, на всі джунглі, вигукнув:
— Ось тобі, відважний і незрівнянний чемпіоне, пам'ятна медаль!
Він надів на шию — спочатку мені, потім макаці — по великому дерев'яному кружалу.
Лицевий бік був увінчаний — вирізьбленою, звичайно, — пальмовою гілкою, а на зворотній стороні напис.
При врученні нагороди Заєць усе переплутав: мою медаль начепив мавпі, а ту, що призначалася для Чао, — віддав мені.
Медалі — іменні, і я на своїй прочитав: "Неперевершеній і абсолютній мавпі".
Не став йому перечити — подякував за себе й за макаку.
Після фізичних вправ ми починали водні процедури. Я спорудив собі "басейн". За ніч у листя дикого банана, яке я жолобком клав між гіллям, стікало — і в росу, й під час раптових досвітніх злив — чимало води.
Один листок, наповнений водою, був моєю криницею: з неї я пив, снідаючи м'якушем кокосового горіха; два інших — цілющі ванни.
Хлопці запозичили цей метод і теж заходилися збирати воду.
День починався новими клопотами: шукали що-небудь їстівне — горіхів у долині вже не стало; йшли на розвідку, прокладаючи далі й далі стежку на північ.
Так, це було наше основне заняття — шукати дорогу, намагатися пробитися крізь нетрі. Щоправда, до цього часу далі гірського кряжа за пальмовою долиною ми не просунулися — густолісся, пута ліан.
І ось зараз, поховавши Чанга, ми тією ж стежкою, що ходили й раніше, подалися на північ.
Вторована стежка скоро привела нас у долину. Райський це куточок! Щось мрійливе жебонів повноводий після дощу струмок; великі метелики кружляли над квітами. Вони були такі барвисті, стільки кольорів переливалося на їхніх крилах, що здавалося: то пелюстки квітів або ж потрощена на дрібні скалки райдуга запорошили долину.
Пальми незалежно й гордо піднімали в небо увінчані пальчатим віттям голови. Навіть на рекламних листівках, яких безліч випускають туристські компанії, не побачиш такої розкоші. І не дивно. Хто ж бо сюди добереться, щоб сфотографувати! А віднедавна острів Носі Мазава, як і атол Дієго-Гарсія, взагалі відмежований од світу: джі-айз, американські вояки, перетворили його на казарму.
Сюди, в нетрі лісу, американці ще не добралися: скільки ми й блукали, людських слідів не бачили. Лота пояснила, що села, де велися фосфатні розробки, — на півночі острова, себто за цими ось джунглями. Є, додала вона, кілька виселків на півдні і один на сході. В цей, останній, потикатися не слід: він неподалік від мису, звідки нас переправляли на Голову Дракона.