І от у 1895-му році вирушає попитати щастя і 17-тирічний Степан Панасенко, майбутній письменник— Виряджати Степана, представника бідноти, зійшлося багато знайомих, сусідів, молоді. Мати плакала, а старші люди давали своєму післанцеві поради: "Бога не забувай, пам'ятай батька, матір, не забувай, з якого коліна вийшов, бідними не гордуй, бо й сам з таких-"
"У Степана набігли на очі сльози, але в душі цвіла радість, що він їде здобувати освіту, до чого його так тягло. Адже він перший з їхнього роду, що їхав учитися в семінарії, яка була ясним вогником для навколишніх губерній— І Степанові пощастило скласти іспити так добре, що його прийняли на
стипендію. А їхній директор Посяда, який особисто знав Тараса Шевченка, був для них як батько, любив свою мову,
свій нарід.
Після трирічного навчання молодий учитель потрапляє до села Потоки, на Канівщині. Це було глухе село, не було тоді єдиних підручників, кожен учень мав щось інше, а викладання було російською мовою. Та Васильченко взявся щиро до праці— У позашкільний час з дітьми розмовляв рідною мовою, організував український драмгурток; ставили п'єси, влаштовували розвагові вечори— А в приватному житті часто ставав в обороні селян перед представниками влади. За це його раз-у-раз перекидали з одного місця на друге— Зате його дуже любили діти та батьки.
Про свою позашкільну працю і зв'язки з місцевими людьми в Потоках Васильченко згадує так: "-надійшли одного вечо-ра до мене хлопці й дівчата — "Учіть нас співати!"— Почалися, мовляли баби, "шкільні досвітки". Далі почали селяни мене закликати в гості — на весілля, на христини— В селі знали ?илу давніх, навіть історичних народніх пісень— Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу і хотілося нирнути в його теплу глибінь, в саму гущу"-
"Для дорослих відкрив вечірні кляси— Цілий день горів-Зранку — школа, після школи — в канцелярії пристава або волості. Не зглянешся, як уже школа гуде старими жуками-
Після — молодь, співи. Мене, здається, таки кругом любили"-І далі згадує: "Незабаром і інтелігенція прониклася пошаною і привітно одчинила для мене свої амбітні двері— Це сталося так— Потоцька інтелігенція — пристав, його жінка, сім'я лікаря, попович, — закликавши на допомогу аматорські сили
повіту, в потоцькій чайній виставляли українські п'єси— Ті вистави залишали з глядачів величезне враження— Мої "досвіт" ки" ходили за мною, як очмарілі: "А що, коли б спробувати самим"— Мої бажання цілком збіглися з їхніми. Почали з напівграмотними, з неграмотними, що вчили ролі прямо з чужого голосу. З нас багато сміялись, допікали міщанськими дотепами— Ми не зважали— А через кілька тижнів після перших вистав мене, як організатора й режисера, згідні були під-, нести до небес— "І як ви могли з таких неотесаних стовпів отаке зробити! Не інакше, як талант!" — казали інтелігенти-.
"Ці чудаки й нездари справді були докраю здивовані: вони моїх хлопців та дівчат щиро вважали незмірно нижче себе, за щось недалеке від обез'яни. Але зате, як це піднесло самоповагу у хлопців! Вони теж відчули... що де в чому вони можуть змагатися, що, наприклад, наш гумориста Панас без порівняння кращий, коли грає в "Борулі" Омелька, ніж пер-
123
ший її виконавець, місцевий лікар— Все село, забачивши Панаса, сміється— Діти — тучею за ним. Кінчилось тим, що всі аматори-інтеліґенти, в тім числі і жінка пристава, махнувши рукою на свою пиху, побігли до нашого селянського гурту. В гуртку всі були рівні: писарі, селяни, інтелігенція— Це була моя радісна перемога— Вистави не тільки на своє село — гули далеко на окружні села. їздили по сусідніх селах"-
"Дедалі моя популярність зростала— Купив собі у старця релю* і вечорами на шкільних ґанках виспівував під її звуки: "Катерино, вража мати", збираючи коло школи ярмарок"-
"Мені з гуртком пощастило, — пише далі в своїй автобіографічній повісті Васильченко, — виставляли, що хотіли— Головна причина, мабуть, була та, що гарячою прихильницею і безперестанною його учасницею була молода жінка пристава, який при всій своїй жорстокості мусив якийсь час потурати жінчиним "примхам", навіть мусив пускати до гурту часом своїх канцеляристів. їздили без всякого дозволу по суеідніх селах — зійшло— Справили шевченківські роковини — з панахидою, з вечіркою — теж пройшло"-
Зрештою, та ж верхівка, на чолі з приставом, викинула Васильченка з села за те, що він викрив злочини канцеляристів пристава, які чесних сільських дівчат примусово хотіли перетворювати на повій..— І Васильченко скоро знову опинився далеко від Потоків в іншій сільській школі-
1904-го року Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту— Але в 1905-му році розгорнувся революційний рух, в якому і він сам брав активну участь. За це його звільняють з інституту. Він тоді їде на Донбас знову вчителювати, але його й там у 1907-му році заарештовують за революційну діяльність, і він півтора року перебуває в в'язниці. У 1908-му році повертається до Ічні й починає писати сбої оповідання та новелі— Фактично, перші його літературні спроби почалися ще в 1903-му році— Та тепер він уже набув більшого досвіду й майстерности, а тому вирішив переїхати до Києва й там шукати щастя. А його вже закликали до газети "Рада". Справді, там йому пощастило влаштуватися на посаду кореспондента київської газети "Рада". Він друкував там не лише свої оповідання, але писав огляди театральних вистав, про нові видання, про культурне життя Києва-
У 1911-му році виходить з друку його згадувана вище жартівлива п'єса "На перші гулі", збірник оповідань "Ескізи" та оповідання "Циганка"— Його жартівлива п'єса мала такий успіх, що її в 1915-му році вже перевидали, а в 1917-му році
* Реля — музичний інструмент на зразок ліри-
вийшла аж двічі. Перевидали й "Циганку". До Першої світової війни він надрукував уже 48 різних дописів та оповідань, ескізів та новель. А серед них були вже такі, як "Мужицька арихметика", "На чужину", "З дитячих вражень", "Свекор", "Волошки", "Оксана", "За мурами", "Зілля Королевич"-
Степан Васильченко. Фото 1930 р.
З вибухом війни 1914-го року письменник потрапляє на фронт в чині прапорщика, командира роти— Три роки перебування на фронті відбилися в його творах — в оповіданнях "Отруйна квітка", "Під святий гомін", "Русин"— Там же в шанцях він написав п'єсу "Не співайте, півні, не вменшайте ночі", яка вийшла друком у 1917-му році— А ще в 1915-му році надруковане було його чудове оповідання "Осінній ескіз"-
З проголошенням самостійної України, за часів уряду УНР, Васильченко написав близько десяти творів— Серед них "Басурмен", "Мужицький ангел", "Куди вітер віє", "Казка про козака Ося та москаля Ася", "Московський ґедзь", де висміяв русотяпство та малоросіянство— Тоді ж в офіціозі УНР, в газеті "Україна", що виходила в Кам'янець-Поділь-ському, було надруковане його оповідання "Про жидка Мар-чика, бідного кравчика", яке він написав на замовлення головного отамана Симона Петлюри— У цьому творі змальовано розгул так званої чорної сотні за царських часів, коли сама влада організовувала погроми проти жидів— Цим твором Симон Петлюра хотів пригасити великий антисемітизм, що його роздмухав царизм, а відроджувала його московська агентура, щоб тим скомпромітувати українську владу-
За радянської влади Васильченко написав чимало оповідань, новель, але більшість їх з дореволюційного життя— Критики не раз нападали на нього за те, що він нібито умисно іґнорус сучасність— Проте й радянські часи він змалював в таких творах, як "Олив'яний перстень", "Авіяційний гурток", "Червоний вечір", "Приблуда", але не в пропаґандив-ному пляні, а цілком об'єктивно, як належить справжньому письменникові-
Довголітня праця по школах, життя на селах, арешти й переслідування — все це принесло авторові безліч вражень, спостережень, багатющий досвід— Та найбільше свого серця письменник віддав творчості про дітей, молодь та школу, долю українського вчителя та кілька з тюремного життя-
В маленькому оповіданні "Роман" автор висміює русифі каційну політику царського ладу. Він дуже яскраво показав, як українських дітей, що вперше прийшли до школи, ьчителі змушують розмовляти й читати чужою їм російською мовою— Хлопчик Роман, який не може висловити слова "перепелята", все збивається на українське "перепеленята", бо так звик змалку, зазнає глузування й покриків учительки, і він, зневірившись, кидає школу, гукнувши вчительці на прощання: "Перепеленята! Хай вони тобі повиздихають!"
Образи дітей автор змалював в багатьох творах, їх ми бачимо і в оповіданні "Свекор", і в "Басурмені", і в оповіданні "Приблуда", з життя дитячого будинку, і в циклі "Крилаті слова", зокрема в "Сирітському серці" та інших. Чарівними фарбами відтворює автор і перші порухи кохання в молодих юнацьких серцях— Ці мотиви яскраво відображені в новелях "Оксана", "Циганка", "Осінній ескіз", "Олив'яний перстень" та інших-
В "Олив'яному персні" письменник з великим знанням психології молоді, а також міського та сільського життя розповів, як три юнаки під час літніх вакацій вирушають у мандрівку з Києва до села, на Полтавщину, за 200 кілометрів— їм ще тільки по 14 — 15 рокіз— Там, у селі, живуть знайомі бать* ків одного з хлопців.
Три постаті хлопців — це три різні характери, три різні психологічні портрети— Один — син учителя. Невеличкий, гостроносенький, на ногах батькові чоботи, але він редактор шкільної стінної газети-1 коли він іде по вулиці з своєю великою течкою чи портфелем під рукою, то на нього й люди оглядаються, дарма що в нього латки но штанях— У школі його всі знають, що в нього як не боляк на шиї, то ячмінець на оці.
Другий — син трамвайного робітника. В школі дівчата його звуть "Вітька — босяк"— Ледачий, неуважний— А в кишенях у нього завжди повно різних дротинок, лямпочок, патроні*, а іноді й обценьки— Зате він і столяр, і головний монтер, і декоратор, і коли у школі готуються до вистави, то без нього ніхто так не приготує сцени. Він захоплено працює з ранку до ночі.
Третій — Кость Ясінський, біженець з Холмщини— Скільки йому років, ніхто не знає— Високий, стрункий, в кишені дзеркальце, гребінчик, чуб носить з проділом. Але на лекціях любить писати записочки до дівчат, також пише вірші й читає дівчатам.