У них забирали за плату і безкоштовно все, що пощастило взяти, просто грабували. '
На лісничівці залишилось тільки дві корови, та й ті треба було ховати. Не стало свиней, гусей. Злидні підкрадались і до лісничівки.
—: Що ж будемо робити, пані? — питала Антошка, сидячи у кухні на лаві.— Як ще так довше потягне —. помремо з голоду.
Сиділа велика, важка, з лицем жовтим, одутлим, очі, підведені синцями, дивились мертвотно в одну точку.
— Повірите, ледве дійшла, ноги як колоди. А що буде взимі? Вона не за горами!
Баба поставила перед гостею велику полив'яну миску кулеші з молоком і великий шмат хліба. Антошка їла жадібно. Дивитись на неї було страшно.
— А як же твій Федь? —— питала бабуня.
— Все голодний,—говорила Антошка в перервах між ковтками страви.— Учора зварила чавун бараболі, як колись для свині варила. З'їв усю і встав голодний. Встидно сказати, але і я така. їм, їм ту бараболю, нема куди вже пхати в себе, а їсти все хочеться.
— Омасти нема, ось чого бракує,— журилась баба.
— Де нам про омасту думати,— зітхнула Антошка.
— Я тобі дам пляшку олії і трохи муки разової пшеничної. Треба якось перетриматись до кінця війни,— вирішила баба.
— А де її кінець, пані?
До кухні увійшов дід. Антошка привіталась, сидячи,— хотіла встати, але не змогла.
— Сиди, сиди, їж,— сказав дід, коли Антошка поворухнулась.— Біда в тебе?
— Ой, біда, пане, біда! Ще такої не було.
— Вірно,— сказав сумно дід.— Були і в мене колись корови, свині, гуси. Тепер нічого нема. Дві корови зосталось, а звідки я знаю, що їх сьогодні не заберуть? Війна, безправ'я, кара божа!
Помовчали.
— Я би просила, аби нам пан лісничий дозволили вивезти фірчину ріща. Нема раз чим запалити, холодно,— сказала Антошка.
— Ідіть до Смяловського, чого ви всі до мене ходите,— сказав дід.
— Ой, хто б до нього йшов? Та то ошуст,— промовила Антошка.
Дідові сподобалось, як жінка схарактеризувала його ворога.
— Поганий чоловічина, нема де правди діти,— сказав дід.— Що ж, купку я тобі дам. Вивезти не маєш чим?
— Та де, ні, нема,— журилась Антошка.
— Вивези їй своїми,— попросила бабуня, — поки ще маємо коні, треба помогти людям.
— Та я не відмовлюсь,— сказав дід.— Хай Федь приходить зараз з неділі, вивеземо.
18
Якось у кінці грудня завітав до Миколи в гості його шкільний товариш Михайло Лукаш. Зустрілись на ґанку. Микола якраз йшов у ліс і, побачивши товариша, зрадів невимовно. Михайло виріс, змужнів, став красивим парубком. Микола повів його в хату знайомити з дідом і бабою, бо з батьками і ріднею Миколи він був знайомий.
— Це мій товариш по гімназії і однополчанин,— сказав" жартуючи, Микола.
— А це в якому полку ви служили? — питав здивований дід.
— А в легіонах українських, забули?
— Та ти там і дня не був, здається? — сказав дід.
— Вірно, але я з того горе-легіону Михайла вирвав.
— Та я там довго і сам не попасав би, — сказав Михайло.— А ти куди зібрався? — спитав він Миколу.
— У ліс, я ж служу. Я помічник лісничого, хіба не знав?
— Як не знати, знав, тому й прийшов, що знав. Я думав, ти трохи посидиш з нами, не підеш зараз до лісу.
— З приємністю посиджу трохи, але потім все ж таки піду; служба не дружба.
— Розумію. І я піду з тобою.
— А хіба ти не втомився? Ти пішки?
— Ні, я приїхав, І чим ти думаєш? Машиною! І з ким? З москалями, — розповідав весело Михайло.— Офіцер, що в нас стоїть на квартирі, мав справу до Могильниці і запропонував мені проїхатись з ним. А він хороший хлопець, я пригадав, що ти зараз в мо-гильницькій лісничівці, і погодився. Яких я новин від нього набрався!.. Ай-ай-ай!
— Почекайте з новинами,— перебила Миколина мати.— Я подам сніданок, ви поїсте, а тоді і нам розкажете... Я також хочу послухати.
На лісничівці давно вже було по сніданку, але вся родина зібралася в їдальні, щоб послухати гостя.
— Головне, що я вам скажу,— почав Михайло, не перестаючи жувати,— це те, що війна скоро скінчиться.
— Бог би з вас говорив, — вирвалось у матері.— Чи ж справді?
— Правда. Офіцер оповів мені під секретом, що в Петрограді, Москві, Києві і всіх великих містах і селах відбуваються голодні страйки і демонстрації, нарід вимагає миру і хліба. По селах голодні бунти. Поліція не може справитись з демонстрантами, війська пускати проти робочих уряд боїться, бо вже не вірить і війську. Це, каже офіцер, не дев'ятсот п'ятий рік.
Слухачі жадібно ловили кожне слово оповідача. Його відомості лякали і радували.
— Закраюється на революцію, — сказав батько Миколи.—Дев'ятсот п'ятий рік так само починався демонстраціями, а потім та кривава неділя, що коштувала стільки життів і крові робочих.
По сніданку товариші вийшли надвір. Микола — в ліс на службу, а Михайло — проводжати товариша на місце роботи, щоб там на самоті поговорити про свої справи, в які всю родину не слід було втаємничувати.
День був чудовий. Зима тільки-но почалася, сніг уже покрив тонким шаром землю, на ньому видніли в усі сторони заячі сліди, де-не-де голубіли тонкі ланцюжки лисячих слідів, на якомусь суховерху стукав дятел, десь недалеко кричала сойка. Під ногами поскрипував захований у сніг мороз.
— Коли б пішли тоді з австрійцями, не ходили б сьогодні по цьому милому ліску, — промовив Михайло.
— Чи взагалі ходили б, — сказав на це Микола.— Цікаво,— продовжував він, — цікаво, що з тим українським легіоном, що мав здобувати Україну для Габсбургів?
— Його вже давно нема,— відповів Михайло.— Про це я чув. Легіон поліг увесь на схилах Карпат, а рештки були включені в склад основної австрійської армії. Невже ти не чув про це?
і— А що тут, у лісі, почуєш?
— Хіба сюди не заходили солдати?
Як ні? Заходили, ще й які! — сказав захоплено Микола. — У нас стояли на квартирі з місяць такі прекрасні люди! Ніколи я не думав, що серед простих солдатів могли бути такі.
Микола розповів про Лебеденка, про його пророцтч ва щодо кінця війни і революції.
— І слова його справджуються.
— Вірно. Що таке оті страйки, демонстрації? На мою думку, це початок кінця війни. Погоджуєшся?
Микола хитнув головою.
— А знаєш,— сказав по хвилині Михайло,— на початку війни були хвилини, коли я жалкував, що мене не взяли на війну. Думаю, люди вернуть з війни героями, і соромно буде їм у вічі глянути — вони воювали, а я сидів, розумієш?
— Розумію, тобі хотілось теж убити кілька людей.
— Ні, зовсім ні.
— Чого ж тоді хотілось іти воювати? Воювати — це убивати, так же? Який тоді сенс війни, коли не так?
— Вірно. Слава богу, це було на початку війни, потім, коли я придивився до всіх принадностей її, воювати відхотілось.
— Я, признатись, ніколи про військову кар'єру не думав,— сказав Микола,— тим більше з рук Австрії, та й удома в мене панував завжди дуже невійськовий дух. Не знаю, звідки в тебе така войовничість.
— Це було колись і, ясно, з невеликого розуму. Помовчали.
— А як твої сердечні справи? — спитав знов Микола, міняючи тему.— Як успіхи у Кубраківни?
— Прекрасні.
— Що ж, вітаю.
— Ти не знаєш, що саме прекрасне.
— Думаю, що сердечні справи.
— Помиляєшся, зараз прекрасне те, що їх нема.
— Як то?
— Так.
Михайло почав розповідати, як ішли його справи ї як скінчились.
— Я був закоханий в Дуську. Принаймні так мені здавалось, бо по році я переконався, що ніякого почуття нема.
— Мабуть, раненько нам про це думати? — спитав Микола.
— Мабуть, — погодився Михайло.
Два дні гостював Михайло у Миколи. Хлопці наговорились досхочу, намріялись, і третього дня вранці Микола відвіз товариша дідовими кіньми аж під саму Теребовлю. До міста не заїжджав, бо боявся, щоб хто не відібрав підводу" Тоді це було звичайне явище — підводи забирали для поранених, для інших потреб,— це був військовий час. Були випадки, що підводи забирали і заганяли світами. Щоб врятуватись хоч самим, візники лишали вози і коні напризволяще, а самі пішки втікали назад до села.
Попрощавшись із товаришем, який пішов далі додому на своїх, Микола повернув назад. Проїжджаючи пустинними полями, пригадував той час, коли він повертався до хати на початку війни з палаючої Теребовлі цією самою дорогою, але з іншими настроями, і вернувся думками назад, до початку війни, що вже три роки тривала, замість трьох місяців, як пророкували доморослі політики, згадав жандарма-німця і перший в житті арешт. Микола здригнувся. Чи будуть ще в його житті арешти? Він пригадує Лебеденка і його слова: "Од тюрми і од суми не зарікайся". Тоді він навіть не розумів самого слова "сума", і солдат пояснив, що це торба. Тоді, коли він ще не знав російської мови, смішно чомусь виглядало це слово "сума". До того нещасливого арешту, який тривав усього кільканадцять хвилин, він не уявляв, що людина може потрапити до тюрми, не вкравши, не вбивши, а після пояснень Лебеденка почав інакше на це все дивитись.
Роздумуючи над цим, він все більше переконувався, що велика правда криється в цій мудрості народній і як близько людині до цих двох страшних становищ. Михайло говорив про близькість революції. Що принесе революція його народові і йому особисто? Якими віхами буде позначене його життя?
Проїжджаючи повз місце, де того пам'ятного вечора бились за самку сернюки, він пригадав ту сцену, ту місячну чудову ніч, а потім щасливу зустріч вдома.
"Чи буде в мене коли сім'я? Чи буде в мене жінка, ласкава, добра, як моя мати?"
Серед таких мрій Микола заїхав у двір. На ґанок вибігла майже вся родина, радісно вітаючи його. Боялись, щоб із ним що лихе не трапилось.
19
Зима затягалась. Минуло десять днів березня, а тепла все ще не було. Сонце наче прогнівалось на землю. Вигляне зранку, гляне на неї, окопами та вирвами від снарядів, мов віспою, вкриту, і заховається за хмари, заслонить золоте обличчя від людського божевілля — війни. Від коротких поглядів сонця дерева в лісах плакали — в них починався весняний рух соків, довкола стовбурів сніг розтавав і утворювались водяні кільця, а на галузках дерев дзвонили ковалики, перекликаючись з синицями.
— Тінь, тінь, тінь-тінь-тінь...— чути було в лісі, і серце билося сильніше, почуваючи близьке народження чогось великого, могутнього, багатогранного.
Микола любив час провесни, любив сині тіні на снігу, любив лійки довкола дерев, капіж весняний, любив крики гороб'ячі, чорні таловини на пагорбках і рожеві хмарини на небі, любив лісових пташок — коваликів, що молоточками, захованими в крихітних горлечках, будили весну.
Зітхали до весни люди по селах, бо холодно було і голодно в хатах.
— Коли б швидше весна, щоб можна хоч кропиву варити та їсти,— говорили баби.— Ех, коли б швидше!..
У лісі з'являлось тепер щодня щораз більше людей за хмизом.