Знали, що тепер вони згинуть марно. І тільки за те, що прагнули волі,
— Чого ж мовчите? — спитав знов Сулятицький.— Ти, Валя, куди втікав? У Татри?
Андрись підвівся з землі. Високий, стрункий, гордо став перед шляхтичем. Його недавно ще мрійні очі зараз із синіх зробилися сірими, гострими, брови збіглися на переніссі. Заговорив так, як ще ніколи не говорив. Стояв перед шляхтичем, як перед рівнею.
— Ішли ми шукати волі,— сказав твердо.— Старий князь купив мене у мого колишнього пана, як коня чи як пса. Він чув мою гру на скрипці і хотів, щоб я розважав його і його гостей. Він забув, що соловей не співає в клітці.
— Нехай так,— перебив його Сулятицький.— Але ж ти все одно грав у своїх Татрах якомусь панові.
— О, то не все одно,— заперечив юнак. Його очі знов набрали мрійного виразу.— Не все одно, — повторив він.— Там я грав у рідному селі, бачив рідні Татри. А цей вирвав мене з коренем і думав пересадити в чужу землю. Навіть не всяке дерево приймається в чужому грунті. А я ж — людина. Він забув про це. Коли я відмовився грати, він примушував гайдуків сікти мене у стайні, а коли й це не помогло, віддав у двірцеві солдати, заборонивши брати в руки скрипку... Всі слухали юнака мовчки, зітхали.
— Я не знущався з тебе,— сказав Сулятицький, сам не знаючи для чого. Ніколи не задумувався він раніше над долею простої людини. Вважав її не гідною уваги. Так виховували його в школі єзуїтів, у якій колись, до переходу на військову службу, вчився.
— Ви справді не були злим до мене,—відповів Андрись Валя.— Ви, звичайно, не Псович, якому, видно, сам бог дав собаче прізвище. Ви були людиною. Але не другом.
— Звідки ти знаєш? — знову перебив його Сулятицький.
Хлопець на хвилину задумався.
— Ви не могли інакшим бути, у вас така служба. Сулятицький забув, що його розмову з гуралем слухають інші вояки і молодий Дідушок.
— То куди ж ти втікав? — знову запитав хлопця.
— У Татри. Я мріяв про них днями й ночами. Давно вирішив утекти, але не було нагоди. А от трапилась нагода — і я утік.
— Недалеко втік,— з жалем сказав Сулятицький.
— На своїй землі мене б не впіймали, як не впіймають Довбуша,— гордо сказав Валя.
— Он як! — аж скрикнув Сулятицький.— Що ж ти про нього знаєш?
— Знаю, що він світ рівняє, знаю, що за ним бідний нарід. Вірю, що він зрівняє світ.
— Як це зрозуміти? — тепер уже з явною іронією запитав Сулятицький.
— А так: він знищить панів, забере їхні землі й гроші і поділить між бідних. Він хоче, щоб не було панів і рабів, і доб'ється свого.
— Значить, ти до нього втікав, а не в Татри?
— Спочатку до нього.
— Різати панів?
— Не всіх. Тільки тих, що знущаються з бідного народу.
Сулятицький задумався. Досі не підозрівав, що навіть у його загоні є люди з такими бунтівничими настроями. Може, й не тільки ці двоє? Може, всі вони такі? Що, коли вони зараз нападуть на нього і вб'ють, а самі подадуться до Довбуша?
— І ти знаєш, де Довбуш? — спитав спокійно, так, що ніхто б і не вгадав, як моторошно у нього на душі.
— Коли б знав, ви б мене не зловили.
— А ти знаєш, що тебе чекає смерть?
— Знаю, але не боюся смерті. То краще, ніж вічна неволя. Довбуш узяв у полон молоду княгиню. Хай же й вона пізнає, що таке неволя. Треба б, щоб усі пани посиділи у тюрмах, щоб покуштували тортур. Може б, тоді нас краще розуміли.
— Досить! — сказав з робленою суворістю Сулятицький.— Забагато собі дозволяєш! Сідай! Зійде туман — підемо в долину.
Він одійшов, став під смерекою і задумався. Полонений підказав йому цікаву думку. Княгиня Єва у неволі в Довбуша. Ці два однодумці Довбушеві потрапили у неволю до пана. Чи не схоче часом Довбуш видати за цих двох княгиню Єву? Йому ж бо такі хлопці у ватазі не завадять. Те, що він зараз вимагає за княгиню: скасування панщини,— дурість. Довбуш, коли подумає добре, й сам це зрозуміє. Але чи знає він про цих двох? Може, й знає вже. В нього ж скрізь є вуха...
До замку підійшли аж наступного вечора, бо туман не сходив усю ніч і тільки вранці упав на землю, прибитий дощем.
Сулятицький доповів князеві про успіх своєї експедиції, не мудруючи довго, порадив обміняти хлопців на княгиню Єву.
— На Блоху нема чого надіятись,— сказав він.— Ну що він там може зробити сам-один? Та й взагалі... Я б не доручав такої справи простому лакеєві.
— Лакей не побоявся піти в барліг опришка, а ви — лицар — побоялись! — крикнув, багровіючи, князь.
Сулятицький не змовчав:
— Віддаватись до рук розбійникові, не маючи надії на успіх,— не в моєму стилі,— сказав він спокійно.
Цей спокій ще більше розпалив князя. Вже не володіючи собою, забігав по кабінету. А Сулятицький, якого князь навіть не запросив сісти, стояв біля порога, наче який-иебудь прохач.
— А міняти двох хамів на княгиню у вашому стилі? — іронічно спитав князь, підбігаючи впритул до Сулятицького.— Ви певні, що він, забравши цих дезертирів, виконає умову і не вб'є княгиню? Та й вас, звичайно! — додав по хвилині. Хотів був ще сказати, що Сулятицького йому не шкода. Ледве стримався. Проте Сулятицький зрозумів недоговорене.
— Певним не можна бути, але чому б не спробувати? — відповів він.
— То, значить, ви згодні піти туди для переговорів? — трохи утихомирившись, запитав князь.
— Коли буде воля князя, піду.
— Але ж ви боялися?
— Як ворог — боявся, як парламентер — ні. Спокій Сулятицького все ще бісив князя. Хотів чимось дошкулити шляхтичеві, але не знаходив чим.
— Вірите в благородство хлопа?
— Вірю,— відповів Сулятицький.— Довбуш не простий хлоп.
— Так хто ж він? Хто-о-о?!
Князь знову нервово забігав по кабінету.
— Що за ореол зробили цьому хамові? — аж пропищав, зірвавши голос — Отакі, як ви, і створюють йому славу! Хто він такий, ваш Довбуш? Злочинець, за яким плаче шибениця, грабіжник, що прикривається гаслами, які подобаються черні: "Опришок світ рівня!" Ха-ха! Хам сам не розуміє, що говорить! Для нього світ — це той, що у вікні!
— А чи пам'ятає його світлість історію повстання під проводом Самуся? — спитав Сулятицький,— Самусь не був освіченіший за Довбуша, але селяни пішли за ним, коли він у своїх універсалах закликав знищувати шляхту. Все це не так просто...
Сулятицький бачив, що його спокій і логіка скоро доведуть князя до нестями, і тішився цим несказанно.
— Ви говорите, як його однодумець! — гаркнув князь. Сулятицький гордо звів на нього очі і не удостоїв
відповіді. А князь збентежився.
— Я не хочу більше слухати про шляхетність Довбуша,— сказав спокійніше.— Проект ваш обдумаю. Тих двох тримайте і поки що ніяких кар не застосовуйте. Зрозуміли?
Сулятицький кивнув головою і мовчки вийшов.
Сцена, коли Блоха цілував княгині Єві руку, звичайно ж, не лишилася непоміченою. Тепер уже в отамана не було сумніву в тому, хто такий Блоха і яка його місія. Згадав, як нещодавно Анничка з тривогою розповідала, що останнім часом і Блоха, і княгиня Єва щось дуже веселі, часто усамітнюються. Одного разу Анничка навіть бачила, як він зробив княгині якийсь знак. Можливо, їй тільки так здалося,— говорила Анничка,— але вона мусить про це сказати.
Довбуш уже давно зрозумів, що раз князь не тільки не посилає викупу, але й не веде переговорів, то задумав, певно, якусь хитрість. Отже, через Блоху князь і веде якусь гру. Але яку? Може, десь недалеко звідси вже заховані княжі коні і вірні слуги та військо?.. Все може бути. Чекати більше не можна. Треба негайно допитати Блоху...
Переждавши трохи в кущах, Довбуш несподівано для княгині Єви з'явився перед її колибою. Весела, вона чепурилась перед маленьким дзеркальцем в срібній оправі — подарунком старого Юринги.
Молода жінка припала старому до серця. За все своє життя не бачив такої пані зблизька. Сама випещена, руки м'які, як у дитини, та й личко рожеве, дитяче. Дивився на неї без грішних думок, милувався, як якимсь дивом.
Почувши за спиною кроки, княгиня Єва оглянулась, і її лице вмить вкрилось рум'янцем. Ледве стрималась, щоб не скрикнути. Якраз думала про нього. Чекала, щодня чекала до себе казкового лицаря Довбуша — красу й силу гір, свого володаря.
— Єк днували, пані? — промовив, як завжди, усміхаючись.
Хотіла відповісти завченою від Аннички фразою, якою послуговуються всі гуцули, але заплуталася і теж розсміялась.
— Цей Блоха вам не надокучив? — спитав раптом ватажок.
Княгиня Єва сказала, що Блоха зараз вже поводиться ввічливо і що вона ним задоволена.
— Спершу брутальний був, і дуже, а зараз змінився,— сказала.— Може, дістав наказ бути ввічливим? — і вона кокетливо глянула на Довбуша.
— То добре, що він тепер ґречний. Його при вашому дворі того вчили,— сказав Довбуш.
Лакей стояв при цій розмові струнко і поглядав то на отамана, то на пані. Малював у своїй уяві нагороду,
яку одержить з її рук
обіцяно
навіть шляхетство. Він уже смакував своє нове прізвище,— не Блоха, ні,— Блошинський.
— Ну, пані, ночуйте щасливо, а ми з вашим Блохою підемо готурів стріляти,— сказав раптом Довбуш.— Бери, Блохо, рушницю. Я думаю, пані ніхто не вкраде? Як ви, княгине, не проти?
Блоху зморозили ці слова, а княгиня Єва зблідла під гострим поглядом отамана. Довбуш помітив це і звернув мову на інше. Почав говорити про готурів, сказав, що як вдасться полювання, то Блоха принесе їй на вечерю найбільшого півня. Тоді кивнув на лакея і пішов уперед. Блоха вхопив рушницю і, терпнучи з остраху, побіг за Довбушем.
Дорога до Федорової стаї вела через предковічний ліс. Сюди навіть опівдні не проникали промені сонця. Старезні, в два-три обхвати, оброслі зеленим мохом смереки стояли непорушно, мов велетенські колони якогось небачено високого залу. Гірські вітри колихали тільки їхні могутні верхівки, а стовбури стояли величні, иезрушні. Це були батьки лісів.
Увійшовши в це пишне лісове царство, Довбуш раптом зупинився, різко обернувся до свого супутника і втупив у нього свої гострі сині очі. В них уже не грали блиски блакитного неба, а відбивалась буря.
Блоха затрусився й обм'як.
Довбуш мовчки прошивав його очима, доки той не опустив своїх. Тоді отаман заговорив:
— Ну, Блохо, довго я тебе мав на оці, пильно до тебе придивлявся. Не повірив тобі таки з першого дня. Тепер кажи сам: хто ти і чого прийшов?
Блоха довго не міг вимовити слова. Стояв блідий, як мрець, руки дрижали, коліна підкошувались.